Фізіологія жіночої депресії - Андрусів Вікторія. Страница 15

Щоразу вранці, коли вагончик виїжджав на роботу, його нутро наповнювалося гомінкою різношерстою публікою, і він вже не належав собі – він жив життям смішних неспокійних людей.

Хтось поспішав на роботу і метушливо причепурювався вже тут, у його череві, не встигнувши зробити це вдома. Хтось спізнювався і мчав чимдуж, аби встигнути бодай зачепитися за ручку дверцят і зависнути на сходах (цього вагончик якраз дуже не любив). Або ж гомінка дітлашня набивалася мов у міх, який порожнів, зазвичай, на зупинці з написом «Школа».

Так було вранці. Трохи пізніше вир людських облич проріджувався і вагончик шанобливо спинявся стареньким бабусям, що чимчикували у поліклініку. Він навіть затягував трохи час зупинок (хоч це заборонялося правилами – трамвай ішов за розкладом), аби ті могли безпечно дістатися до сидінь. Він пам’ятав, що перед зупинкою «Інститут» потрібно добряче скрегонути металевими ребрами, аби «останні з могікан» – студенти, які ледь встигали на другу пару, а першу досипали на задньому диванчику, нарешті прокинулись і, продираючи заспані очі, доплелись таки до своєї альма-матері. Краще пізніше, ніж ніколи…

А під вечір життя оживало знову, але вже іншими, приглушеними кольорами. Змучений роботою люд стягувався додому. Ніхто не штовхався, не метушився, а спокійним рядочком заходив до трамвайчика з єдиною мрією – якнайшвидше потрапити додому, щоб випростати ноги на рідній канапі.

І тільки пізно увечері, коли нутро змученого трамвайчика пустіло, він робив ще одне додаткове коло по місту, обережно пригальмовуючи на колійних стиках, щоб не розбудити останнього пасажира, що задрімав у самоті. Рудий трамвайчик упевнювався, що вже нікому не буде потрібен у змученому сонному місті, і тільки тоді не менш виснажений, але щасливий, прямував у депо. Це були найкращі дні у його житті – це був радісний спомин про його молодість.

Та одного дня у депо привезли новесенькі жовті трамваї з лискучими нікельованими ручками. І ті, очікуючи першого виходу у люди, глумилися над пенсіонерами:

– Ну, і що тепер з вами буде? Ми вийдемо на маршрут, а вас спишуть на запчастини…

Отака вона – старість…

На запчастини стару трамвайну гвардію не списали, а перетягли на вокзал міжміського сполучення і приєднали до десятка таких самих, але сірих і закіптюжених вагонів, якими керував найзасмаленіший – той, що попереду. А разом вони називалися електричкою.

Рудий вагончик трохи сумував з цього приводу. Він розумів, що вже ніколи не буде таким охайним як раніше, ніхто не буде старанно його чепурити у депо щоночі, щоб вранці він виїхав на роботу, як справжній красень.

Він навіть почав звикати до своїх сірих побратимів, у яких весь світогляд обмежувався єдиним міжміським рейсом – до найближчого провінційного містечка і назад. Червоний пасок на його талії посірів, і годі було його навіть розгледіти. Старі сидіння вилискували на потертих місцях, і де-не-де з них стирчали бебехи, але нікому не було до цього жодного діла. Часом він згадував про далекі щасливі дні, коли прогулювався гомінкими міськими вулицями, і з ним віталася кожна крамниця, кожний газетний кіоск, кожна обліплена барвистими оголошеннями зупинка. Згадуючи це, вагончик важко зітхав, і металеві зчепи, що з’єднували його з сірими братами, надривно скреготали, викликаючи у тих зрозуміле обурення:

– Чого, мовляв, знову розрюмсався? Теж нам міський денді! Попрацював би стільки, як ми – знав би, по чім кавалок хліба…

І він, змучений і принижений, день за днем у хвості електропотяга виповзав під цифрою 11 із закіптюженого вокзалу, тягнувся через приміські склади з вибитими шибками, через пустир-сміттєзвалище, з якого часом вітер видував поліетиленові пакети і шкаредно намотував на його металеві ноги, через посірілі від викидів поля і далекі, невідомі йому села, аж до тісного провінційного вокзалу, за яким бовваніли фабричні труби. Там сірі вагони разом випльовували на зачовгану платформу як непотрібний мотлох пасажирів, і, отримавши порцію нових, прямували у зворотному напрямку.

Здавалось би, вже нічого незвичайного не станеться у житті рудого вагончика – так і нидіти йому до кінця життя, поки не зіржавіє, а потім, звісно, один шлях – на брухт. Але раптом у його сірому житті з’явилась Вона!

Дрібненька жіночка у смішному рожевому беретику з великими печальними очима кольору неба, з громіздким пакетом у руці, який от-от погрожував луснути, сіла у вагон № 11. З пакета спокусливо пахло теплою стравою. Не поспішаючи, ввійшла, обрала місце біля вікна, вмостила ношу біля ніг і завмерла, зануривши печальний погляд у сірий краєвид.

Вагончику було незручно за неохайні сидіння. Та гудок пронизливо заголосив, і червоніти йому стало ніколи.

Жіночка їхала до обласного центру, куди відвезли її хворого чоловіка. Вагончик, час від часу на неї оглядаючись, бачив смуток у її очах, і все, що він міг для неї зробити – це їхати якомога обережніше, без зайвих вихилясів, щоб не розхлюпати її печаль і запахуще вариво у пакеті.

У полудень жіночка верталася назад. Колишній рудий трамвайчик вже знав, що була вона у лікарні – саме під написом «вокзал – лікарня» вона вийшла з потягу вранці. Очі її були ще печальніші, смішний рожевий беретик з’їхав трохи на бік, а з-попід нього вибивалися милі біляві кучерики. Жіночка була зовсім розгублена, і несподівано для себе знову сіла у той же вагон № 11.

З того часу вона їздила до міста щодня. Щодня в один і той же час стояла з великим пакетом на пероні, сідала у той самий вагон, всю дорогу дивилася у вікно на розмиті краєвиди, нічого не бачачи, нікому не промовивши ані слова, і щодня в один і той же час поверталась додому.

Жіночка у рожевому беретику думала щось своє, не здогадуючись, що рудий вагончик з червоним паском за довгі роки спілкування з людьми навчився читати людські думки. А вона не намагалася ті думки причесати, скласти їх до ладу, немов дитячий конструктор. Вона думала про те, чого ніхто у світі не мав би дізнатися. І якби вона здогадалась, що вагончик знає її тривоги, то безперечно засоромилась би і намагалась думати про щось інше.

Жіночка згадувала власне життя і дуже себе шкодувала, адже особливих радощів вона не зазнала.

Майбутній чоловік зустрів її, сироту, на зупинці, чекаючи на автобус до фабрики, труби якої височіли за дахом міського вокзалу. Коли він заговорив до неї м’яким і теплим голосом, вона враз зрозуміла: за цією людиною піде хоч куди і до кінця. Смішно, але сталося саме так. Може, тому, що до цього ніхто не говорив з нею м’яким і теплим голосом. І коли з’ясувалося, що працюють вони на одній і тій же фабриці (половина мешканців містечка працювала там) і живуть за два кроки одне від одного, все було вирішене. За кілька місяців вона перетягнулася зі свого захаращеного гуртожитку до його мініатюрного, але власного помешкання.

Так у неї з’явилася сім’я. І вони почали ґаздувати разом. Бідно, дрібно, але разом.

Жіночка знала, що таке сім’я з книжок та фільмів, на які часом бігала до місцевого кінотеатру на вечірній сеанс. Тому дуже старалася, щоб у хаті було тепло, затишно і чисто. І коли стомлений чоловік приповзав з роботи додому, де смачно пахло борщем і любов’ю, він вкотре розумів, що зробив правильний вибір. Вони були щасливі. Їм бракувало дітей, та Богонько чомусь не поспішав. І вони смиренно чекали.

А ще їм дуже хотілося поїхати до моря, якого вони ніколи не бачили, та грошей не вистачало. І коли чоловік тремтячими руками клав у домашню скарбничку чергову десятку з чергової зарплати, то приказував:

– Ну все, кицюню! Цього літа ми напевне плескатимемось у Чорному морі. Я тобі обіцяю!

А потім він захворів. Захворів важко і несподівано. Його надривне густе грудне бухикання серед ночі будило, здається, весь панельний мікрорайон з паперовими стінами.

Ніхто довго не витримував у його цеху, де задушливі викиди виїдали очі, тому й платили там удвічі більше, але ніхто не сподівався, що лихо вже близько. І коли однієї ночі його – посинілого і ледь не задушеного нападом безперервного кашлю – «швидка» відвезла до обласної лікарні, жіночка відразу і чітко усвідомила: «Це – кінець!». Це підтверджували обтічні запевнення хірурга, який оперував, колір чоловікового обличчя та кількість хрестів, що оперезували околицю містечка і належали чоловіковим колегам по цеху.