Фізіологія жіночої депресії - Андрусів Вікторія. Страница 22

І малі табуном покотилися у дальній куток, аби сповістити Діжачці радісну новину.

… У хаті було лячно тихо. Потріскувало лише сухе поліно у кальзі. Образи світили у куті під рушниками масляними неживими очима, немов знали вже про те, що ніхто у світі ще не знав. Баба Олена лежала на високому ліжку нерухомо, як солдат на варті, склавши на череві руки, якась незвично тиха і урочиста, немов невідривно дивилася на стелю, тільки нічого живого вже в тому погляді не було… Вже не дихала…

– Бабо Олено! Іван ваш приїхав!

Бабо Оле…

Бабо…

Іван…

Дівчинка, яка вміла літати

Маленька дівчинка з величезними багряними бантами на русявих кісках гуляла у парку.

Перестрибуючи то на одній ніжці, то на іншій по кимось накреслених на асфальті «класиках», вона спостерігала світ і думала про щось своє.

Навколо дрімали могутні дуби, порипували по-старечому сухожиллями каруселі, сюди-туди снувало безліч людей з пивом у пластикових стаканчиках та з гамбургерами у руках: була неділя.

А маленька синьоока дівчинка у легенькій горохастій сукеночці і в розшпилених босоніжках думала про своє…

Який цей весь світ величезний і неприступний для неї. І ці дуби-велетні, і ці дорослі люди, які живуть у своєму, цілком віддаленому від неї, світі, ніколи у житті не зможуть збагнути думок, які снують у маленькій дитячій голівці. І що б дівчинка не зробила, аби привернути до себе бодай якусь увагу – все одно це залишається непоміченим – занадто вже люди приземлені: живуть за однаковими законами, однаково вранці встають, однаково метушаться, спізнюючись на роботу, однаково з нетерпінням чекають закінчення робочого тижня, щоб однаково у вихідний день прийти до парку, відбути обов’язок перед дітьми – покатати їх на «чортовому» колесі – і однаково з понеділка почати все знову. І якби хтось запитав, чим відрізняється їх сьогоднішній день від вчорашнього, а вчорашній від торішнього, вони б замислились і не знали, що відповісти.

А дівчинці страшенно хотілось Дива. Їй хотілося Дива з першого дня її п’ятирічного життя. Мріялося побачити чи зробити будь-що, чого ніхто у світі зробити не може. Вона ще не знала, що це має бути. Єдине, що знала достеменно – в ній сидить щось таке, чого немає в інших.

Деколи оточуючі це помічали, але скоріше обурювались, аніж захоплювались. Приміром, буваючи десь на посиденьках, сусідка, огрядна і примітивна тітка, могла зауважити мамі:

– Якась дивна ваша мала… Діти бавляться, як діти, – бігають, галасують, а вона сидить, мовчить, і ні гу-гу, лишень дивиться. Та й погляд якийсь дивний у неї – неначе не з цього світу. Ви би до психіатра її повели, чи що?

До психіатра її мама не водила, але часом напружено до неї придивлялася. «Може, переросте», – думала собі…

А деколи до дівчинки з’являлись незвичайні сни. І бачила вона себе у тих снах легесенькою, наче пір’їнка, і летіла так високо, як тільки хотіла, і дивилася зверху на далеку землю, і було їй дуже затишно у небі…

Отже, маленька дівчинка з величезними багряними бантами стрибала по клітинках, кимось розкреслених крейдою на тротуарі. І тут, задивившись на старезні крислаті дуби, дівчинка несподівано завмерла, забувши опустити на землю піднесену ніжку. Вона побачила Диво: величезний сірий птах знявся із пишної крони і велетенськими розмахами крил майнув у небо. Ніколи в житті вона не бачила таких птахів, і очі її заблищали від захоплення побаченим. А птах, манячи за собою, кружляв коло за колом, наче запрошував її у небесну широчінь і змахнувши востаннє, знісся понад дубами і поплив до сонця.

І тут з дівчинкою скоїлося щось дивовижне. Вона почала бігти, спочатку повільно, потім швидше, і за мить вже стрімголов мчала парковою алеєю, намагаючись наздогнати дивовижного велетенського птаха. Вона відчувала, що він кличе її за собою туди, де ніколи ще не ступало жодне земне створіння, де можна жити так, як тобі заманеться, і у тебе, як на долоні, буде весь цей буденний, монотонний світ, де дні подібні до тижнів, а тижні – до років.

– Почекай! – кричала дівчинка птахові навздогін. – Почекай, візьми мене з собою! Ось я! Ти ж за мною сюди прилітав!!!

І вона бігла за ним, панікуючи від того, що птах все більше віддаляється від неї, від такої маленької. Ну звичайно, як він міг її запримітити у натовпі людей, незважаючи на величезні горохи на сукенці. І вона на бігу розмащувала по щоках сльози розпачу і безпорадності перед своїм таким жаданим Дивом.

– Почекай! – кричала дівчинка. – Ми з тобою як брат і сестра! Я буду про тебе дбати, якщо тебе хтось зранить, я буду гоїти твоє крило, я розгладжуватиму тобі пір’я, я виросту і стану сильною, як ти!..

І тут щось трапилось з маленькою дівчинкою із палаючими бантами на русявих кісках. Її ніжки у розшпилених босоніжках почали поступово відриватися від землі. Не чуючи під собою жодної сили тяжіння, вона легко ширяла над землею, не торкаючись асфальтної доріжки. У неї наче виросли крила, вона відчувала себе невагомою і прозорою. Здавалося тільки дух її злинув за дивовижним птахом, а все інше, і смішна сукеночка у горохи також, залишилася на розкреслених крейдою «класиках».

Дівчинка не розуміла, що з нею відбувається, але стан невагомості їй подобався. Забувши про сльози, вона весело сміялася і тішилася з того польоту. Їй було байдуже, що її незашпилений босоніжок залишився внизу. Єдине, що її цікавило у ту мить, – чи бачать люди, що вона летить (!) – летить по-справжньому, не торкаючись землі, порушуючи усі правила гравітації, перекреслюючи усі існуючі закони природи. Сталося Диво! Диво, яке вона відчувала у собі з першого дня народження і всі п’ять років на нього чекала. І тепер вже не буде тупа сусідка підсміюватися над нею – мовляв, не така вона, як усі, дивакувата якась. І сни, виявляється, таки збуваються, і вона може зробити щось таке, чого не зробить жодна людина у світі..

А велетенський дивовижний птах тим часом став маленькою чорною цяткою і за мить розчинився за горизонтом…

… Маленька синьоока дівчинка з розтріпаними бантами на русявих кісках сиділа у калюжі і заворожено дивилася у небо. Навколо неї снувало безліч людей з пивом у пластикових стаканчиках у руках, і нікому до неї не було ніякого діла.

Розхристана мама з розшпиленою дитячою босоніжкою, підібраною по дорозі, нарешті наздогнала доньку і, важко віддихуючись, пробирала її на усі лади:

– Ти що, здуріла чи що?! Яка муха тебе вкусила?! Всі діти, як діти, чинно прогулюються собі з батьками за руку, їдять морозиво, катаються на каруселях… А ти, наче знавісніла якась, женешся бозна-куди, і годі тебе докликатись або наздогнати! Біда мені з тобою, та й годі!..

– Матусю, ти бачила? Ти бачила того великого казкового птаха? – І очі її загоралися дивним пломенем. – Того птаха, який щойно злетів над деревами і кликав мене за собою?

– Вставай з калюжі, горе ти моє! Який ще птах? Вставай, йдемо додому, бо ти ж уся в багнюці, соромно людям на очі потрапити, – і мама начепірювала на босу ніжку загублений розшпилений босоніжок.

– Матусю, а ти бачила, як я злетіла? Ти бачила, як я бігла, не торкаючись землі, і це було так легко! – Дівчинка з надією заглядала мамі в очі, сподіваючись, що бодай одна людина у світі помітила її Диво!

– Що за нісенітниці ти верзеш? Вдома будеш покарана за свою поведінку, – а сама думала: таки треба показати дитину психіатру.

…Маленька дівчинка зі спопеленими бантами на русявих кісках йшла геть з парку.

За руку її вела мама, старанно прикриваючи собою калюжні плями на сукеночці у великі горохи. Парк поволі порожнів. Повільно завмирали гойдалки, замовчуючи свій радикуліт і доспівуючи свою рипучу пісню. Задоволені мами вели задобрені чада по домівках. Дуби схиляли над ними змучені голови, прощаючись до наступних вихідних. Купи порожніх пластикових стаканчиків з-під пива біліли навколо переповнених смітників. Легенький вітерець часом відносив котрогось із них від ужитих побратимів, і гнав алейкою…