Фізіологія жіночої депресії - Андрусів Вікторія. Страница 3

– Як тобі поталанило: в тебе є все необхідне для щастя: дитина, гарний будинок, автівка, цікава робота… Якби в мене все це було, я б відмовилася від усіх чоловіків на світі, бо від них лишень біль і розчарування.

«Бреше!» – подумала я. А ще я знала, що вона скоро піде і все стане на свої місця. Я провітрю кімнату, протру за нею всі речі і підлогу, в хаті стане тепло і затишно, як завжди. Тому я, щоб прискорити цей момент, намагаюсь швидко передбачати все, чого вона могла б зажадати:

– Може, ти їсти хочеш? З роботи ж, мабуть, голодна?

– А що в тебе є?

– Є борщик, є грибочки у сметані (яка тобі, загалом, різниця, ти ж поз’їдаєш все, що бачиш).

– О-о-о, якраз моє улюблене. Борщ їла востаннє вдома. Так як моя мама, його не готує ніхто.

«От і повзи до своєї мами – великої старої гадюки», – ледь не злетіло з уст. А сама я тим часом обережно, щоб не обпектися, наливала у миску пахучу страву, ретельно виловлюючи на дні наймасніші шматочки м’яса. У ній вміщалося все – дивуюся, як вона не товстіла.

– Може, кави, вина, соку? – Я нервувала, коли процес поїдання затягувався. Хоча могла б і не перепитувати. Все одно вона захоче й вина, і кави, і соку. Коли все було з’їдене, випите, перетравлене, я здалеку намагалася натякнути, що в мене є ще робота:

– Ти знаєш, мені треба трохи зосередитись і кілька годин побути на самоті – дописати сценарій…

– Нічого страшного, – тут же перебивала вона мене. – Я можу подивитися якийсь фільм. Я притишу телевізор і не буду тобі заважати (їй нікуди було поспішати, оскільки її коханець навідувався виключно ввечері, коли його хвора дружина вже спала). І я замикалася у себе в кабінеті, хоч ніяк не могла зосередитися, бо перед очима повсякчас стояла вона. Я уявляла собі її гнучке, слизьке тіло, яке звивалося на моїй канапі у пошуках зручної пози, нарешті її знайшовши, скручувалось конусовидо у кілька кілець і затихало у ситому паразитичному блаженстві.

«Треба змінити помешкання, – думала я з жахом, – ні, треба поміняти місто». Але це не вихід, вона знайде мене скрізь. Я не можу її вигнати – вона просочуватиметься крізь стіни, крізь найменші отвори, крізь каналізацію, вона чвиркатиме отрутою, бавлячись смертоносним своїм язичком, вона вип’є з мене останню краплю крові. Я не можу писати, я не можу їсти, я не можу дихати, бо я весь час думаю про неї. Той сон малої семирічної дівчинки переріс у дійсність і виявився ще страшнішим, бо там я хоч знаходила притулок у великій порожній кімнаті, а тут я чую її дихання поряд, я змушена з нею розмовляти, щоб приспати її агресивність. Єдине, що могло б мене врятувати, – несподівана втеча у невідомому напрямку. Може, ненадовго, але бодай на якийсь час.

– Я від’їжджаю у відрядження, – сказала я їй, – і мене не буде два місяці.

– От і чудово, – зраділа вона. – Я зможу у тебе пожити. Комусь потрібно годувати твоїх собаку і папужок.

Я уявляла собі, як повернусь через два місяці, і моя хата буде обтягнута, наче плівкою, тягучим жовтим слизом, і я, з огидою продираючись через сморід і цвіль, виноситиму кожну річ на вулицю і дезінфікуватиму, і провітрюватиму, а врешті-решт викидатиму, бо вже не зможу на тих предметах їсти, спати, писати… І сказала: «Добре!». Я запакувала у валізу свої та синові речі, і ми поїхали.

Зрідка я телефонувала додому, тримаючи слухавку якнайдалі від вуха, щоб випадково не обпектися її слиною, слухала тягучу розповідь про те, що вдома все о’кей, що тварини ситі, що її бос здивований моїм гарним смаком (ага, отже туди перетягнулося все їхнє кубло). Я скорочувала розмови до мінімуму, мовляв, закордонні дзвінки дорого обходяться. Клала телефонну трубку, витираючи її проспиртованими серветками, мила ретельно руки, хрестилася і сідала писати. Інколи згадувала про мене мама, вірніше не про мене, а про те, що я постійно ввижаюся їй у місті, бо вона чи не щодня бачить дівчину, вдягнену у речі, цілком подібні до моїх. І їй вже від того моторошно, бо щоразу здається, що я десь поряд, а насправді я дуже далеко. І я почала потихеньку купувати собі новий гардероб, бо зрозуміла, що свого нічого вже не маю.

Але рано чи пізно треба було повертатись додому. Телефонував ще й Сашко з Америки – вилітає якогось там числа додому і робить це виключно заради мене. На той час мені уявлялося, що прилетіти з Америки – все одно, що з Марса, і я не могла на це не зреагувати. Ми знову пакували валізи.

…Заходила я до своєї хати дуже обережно, мов у ворожий табір. Боялась послизнутися, та підлога блищала (на диво) не від слизу, а була щойно вимитою. Смачно парував на плиті якийсь банячок. Все було занадто добре, і це насторожувало. Щось не те…

– А ось і ви, – з-за дверей вичавилося-вигнулося безкосте тіло. – Я вже вас зачекалася. А що ж таке сталося, що вирішили повернутися швидше? Як бачите, тут все гаразд, – блиснули гострі хижі зуби, ховаючи за собою смертоносний язичок.

– До мене має приїхати товариш, дуже близька мені людина. Він прилітає здалеку і я змушена його зустріти.

– А як же я?! – безкосте тіло почало якось повільно м’якнути і осідати. Здавалось, рухне зараз мені під ноги якоюсь безформною масою. – Що ж мені робити?! Я не знаю куди йти, адже за цей час ту квартиру, у якій я жила, вже зайняли інші люди. Мені потрібен бодай якийсь час, аби щось підшукати. Дозволь мені залишитися, я буду на другому поверсі, тихенько так, що ви й не помітите моєї присутності.

«Боже, це ніколи не скінчиться, – подумала я і знову сказала: «Добре!».

…Сашко був дуже здивований, коли побачив у хаті чужу людину. Він знав мій замкнутий характер, і це дивувало його ще більше. Він ретельно придивлявся до «квартирантки», прискіпливо вивчав її.

– Ти знаєш, вона – нічого, гарненька, лишень якась слизька дуже, мов гадина, – ну, дякувати Богові і він це помітив, бо я вже гадала, що поволі втрачаю глузд.

А та звивалася коло нього, мінилася всіма відтінками веселки, наче саме до неї приїхав далекий довгоочікуваний гість:

– Давай погодуємо Сашка. Будеш винця, соку чи кави?..

І очі у мене округлилися до розмірів чайного блюдця. Мені було огидно і ніяково. Я вже хотіла іти геть, бо відчувала себе у власній хаті гостем, який невчасно приблудився, але вдає, що цього не помічає.

Я ледь дочекалася вечора. Спостерігала разом із Сашком за її гнучким тілом, як воно вилося навколо столу, на мить складалося кружальцями на стільці, грайливо бавлячись ніжками-хвостиком і прозорими пальцями, з яких от-от вислизне довга тонка цигарка із слинявим отруєним кінчиком… Вона розпитувала про життя у далеких краях, і її специфічний шурхий присвист переростав із хижого шипіння у інтимний шепіт. І Сашко спостерігав за її дивовижним танцем, подібним до тих, якими у природі самки заохочують до злягання самців. Вона не врахувала одного – після такого злягання партнери часто навіть не впізнають один одного.

Мені здавалось, я непритомнію. Я згадувала свій далекий дитячий сон і молилася як тоді, багато років назад:

– Боженьку! Ні, тільки не тепер, тільки не так…

– Ходімо спати, пізно вже, та й ти з дороги змучений, – з останніх сил повисла на Сашковому плечі, бо ноги зраджували, і ми попленталися до спальні. Скинувши з себе все, наче якусь осквернену робу, скрутилася калачиком у нього під боком, і, шукаючи там порятунку, шепотіла: «Тут вона мене не дістане. Завтра, будь там що, я покладу цьому край…».

…Незрозумілий шурхіт серед ночі примусив мене розплющити очі. І я з жахом підскочила, немов ошпарена окропом: переді мною стояла вона!!!

У легенькому шовковому халатику, який от-от сповзе з її голого слизького, мов зміїна шкіра, тіла, запхавши ноги-хвіст у мої улюблені капці з рожевими китичками, огидна, льодяна і безпомічна, вона стояла в дверях нашої спальні і мерзотно шипіла: «Там дуже холодно на другому поверсі, самотно і сумно… Я біля вас трохи погріюся, скраєчку»…

– Ну, хіба що скраєчку, – розсміявся Сашко. Він, виявляється, теж прокинувся і зовсім не зрозумів мого страшного внутрішнього стану, тому й намагався перевести все на жарт. А сам сканував, мов рентгеном, її звабливе тіло у тінях нічної підсвітки.