Огненне коло. Людина біжить над прірвою (збірник) - Багряный Иван Павлович. Страница 14

Багато хто з сусідів взагалі нікуди не йшов і, фаталістично поклавшись на волю Божу, сидів собі вдома, ніби заступаючи Максима, що перед тим лишався було сам–один на цілу вулицю.

Так минув іще день.

Наступного дня ввечері, коли Максим повертався додому зі змученою дружиною й дітьми, його перестріли сусіди й тихо повідомили, що приїздили до його хати якісь «начальники» машиною й питали в сусідів «архітекта», «знаменитого архітекта». Дуже нібито їм треба. Всі військові. При них — купа автоматників і якийсь цивільний.

— Мабуть, будувати щось, сину, — підсумував усе старий сусід Чічай, зазираючи вогкими очима Максимові в обличчя. І одвернувся. Старий знав, що то мало б бути за «будівництво».

З лаконічного, але чіткого опису сусідів Максим досить байдуже визначив, що той «цивільний» то був, напевно, Соломон.

«Цікаво, чи його теж узяли „щось будувати“, чи..?»

Така зовсім ніби побічна думка зринула в голові, замість відчаю й тривоги. Взагалі ціла родина прийняла цю вістку якось байдуже. Мабуть, нерви отупіли остаточно і так само притупла думка а чи, наперекір усьому, десь вдиралася в серце химерна надія, — вдиралася туди, де взагалі не було вже ніяких надій і не було для них і місця…

Того вечора Максим не пішов додому. Він не був Христом, щоб без особливих вагань прийняти тяжку чашу, а тому постояв задумливо й тихо повернув назад.

Дружина з дітками пішла додому сама.

Розділ п'ятий

Чи молився Максим про чашу?

Не знати. Мабуть, ні. Він лише просидів ніч на руїнах собору, прийшовши туди в темряві безлюдними, розбомбленими вулицями. Байдужий і холодний, до краю втомлений, без надій і без віри, він провів ніч сам на сам зі своїми понурими думками.

А як прокричали треті півні, він так само вийшов, як і прийшов, посунувся геть пустелищем, мов тінь. Пішов знову геть за місто… І день провів десь сам із собою…

А наступного вечора, ще й не смеркло як слід, пішов собі додому. Просто, твердою ходою, не ховаючись і не пригинаючись, із виразом повної апатії й глибокого мовчазного презирства почвалав він серединою вулиці…

В присмерку зайшов у двір і зупинився перед верандою. Хата була повна темряви й плачу, — плакала мала дочка, плакали козенята разом із козою, і, либонь, плакала дружина, умовляючи та потішаючи всіх — і дитину, й козенят, і сама себе, й синка Бориса. Вона, здається, сама щойно припленталась до хати й тепер поралась у темряві, безпорадна, й не могла ні з чим дати ради. Вікна були в хаті повиривані геть із рямами, й вона не могла нічим їх затулити, щоб засвітити світло. Та й вогню, мабуть, при собі не мала, бо єдина запальничка, що була на господарстві, була в кишені в курця — в господаря… Як же це він забув і не віддав їй запальнички? Сам собі докоряючи, Максим зайшов до хати, знайшов у темряві молоток і цвяхи під припічком, приладнав і поприбивав, вірніше позабивав наглухо знадвору, віконниці. Потім вони зсередини позавішували вікна ковдрами та ряднами й запалили гасову лямпку.

Відразу стало тихо й затишно, утих дитячий плач і козиняче мекання. В мешканні (що складалося з однієї кімнати й кухні, не рахуючи присінок і веранди) вони швидко навели лад: поприбирали й почіпляли знову на стіни образи та поклали речі на свої місця, як вони робили щодня, й попідмітали шпаруни. Козенята весело й здивовано дибали по хаті, куди їх було забрано з веранди, і, певно, тішились зі світла й лагідної тиші. А Максим стояв, не роздягаючись, і пильно дивився на дружину й на синка Бориса, шукаючи в них якихось особливих змін, що, здавалося, мусили б бути після цієї ночі, такої для нього довгої, як вічність.

Та не встиг він роздивитись як слід, як на вулиці загула машина. Вона під’їхала до хати й стала… Максим мимоволі шарпнувся до дверей. Швидко вийшов із хати в присінки, на веранду… наміряючись шугнути в ніч. Все це робив більш підсвідомо, ніж здаючи собі справу, — якось по–вовчому, інстинктивно, чуючи загибель… Та на ґанку Максим спокійно зупинився, так само інстинктивно. Назустріч із сутіні виринула людина, а за нею ще кілька тіней. Людина була у військовій уніформі, а ті, що підходили за нею, були добре озброєні: шестеро автоматників із «фінками» напоготові.

— Здравствуйте! — привіталась по–російському людина — та, що була спереду.

— Добрий вечір, — відповів Максим.

— Чи тут живе е… громадянин… Максим Колот?.. Архітектор, інженер–архітектор…

Павза.

— Тут… ніби…

— Ніби?

— Ніби…

— А чи він дома?

— Дома.

— А як до нього пройти?

— А отак ідіть просто через присінки, а потім зразу ліворуч…

Серце Максимове чомусь нагло затіпалось, у ньому на мить прокинувся мисливський чортик. От вони зараз підуть у хату, а він — круть! — як вітер… Але це лише мить, а за тим знову нахлинула байдужість і все залила, як вода іскру. «Куди?! Та й чого?.. А головне — куди?!.»

— Дякую, — посміхнувся вголос гість. — А чи ви не могли б нас провести до нього?

«Цей знає, що робить», — подумав Максим і байдуже відповів:

— Добре, — і пішов наперед.

Вони ввійшли до хати. Автоматники стали, як ідоли, на всіх дверях і на ґанку, а двоє — на кухні, з автоматами напоготові. Стояли мовчки, понуро й байдуже, лише пряли очима, стежачи за кожним рухом присутніх. Гість привітався в хаті, а тоді звернувся до Максима:

— Ну, де ж він?

— Я тут.

— А–а… — роблено здивувався гість і заговорив трохи втомлено, трохи весело: — Дуже приємно. Будьмо знайомі. Я — начальник спецвідділу Н–ської орденоносної Сталінградської танкової дивізії… Прошу любити й шанувати. (В голосі його весь час бриніла тонюсінька нотка іронії.) А як маю честь вас титулувати точно?

— Колот.

— Ви дуже скромні, громадянине Колот. Чи то ж не ви були заслужений діяч УРСР?..

— Можливо…

— Знаю, знаю… — При цих словах начальник спецвідділу зміряв Максима оком з ніг до голови й мовби сумовито скривився, зупинившись поглядом на його ганчір'яних подертих бурках.

— Зле вас шанувала «Нова Европа», маестро.

— Зле… — згодився Максим, промовивши це понуро, з такою ж самою ноткою іронії, як і в гостя.

Якусь мить вони стояли мовчки один навпроти одного. Начальник спецвідділу був низенький на зріст, такого ж віку, як і Максим, але дрібний, ще й кирпатий, зовсім як хлопчик насупроти Максима. Максим височів над ним на цілу голову, дивився на гостя згори й думав, що при такому страшному титулі цей «начальник» має досить не страшний вигляд. Начальник бачив, що Максим пильно розглядав його, але не реагував на те. Уніформою він зовсім не відрізнявся від автоматників, лише на ковнірі блюзи під шинелею мав дрібні червоні зірочки, що лисніли, як краплі крові. В цілому ж він мав досить буденний вигляд у своїй смушковій шапці–ушанці, сірій шинелі й повстяниках, з револьвером і пляншеткою. Фронтовий вигляд.

По короткій павзі взаємних оглядин гість звернувся до Максима:

— А тепер до діла… Де ваше робоче місце, громадянине Колот?.. — і, не чекаючи відповіді, попрямував із кухні до великої кімнати, присвічуючи собі ліхтариком. Там стояв великий стіл, завалений книгами, теками й згортками паперу, шматками лінолеуму, розпочатими й незакінченими офортами по міді, різними кресленнями та відбитками гравюр, що повипадали з тек. Стіл був великий, справжній верстат, а на ньому був хаос, як на тічку. Гість заходився біля того стола господарювати.

— Маєте ще якусь лямпу?.. Добре. Засвітіть… Ні, не ви, ваша дружина! Ви сідайте тут.

Дружина знайшла й засвітила другу лямпу. Власне, засвітив один із автоматників, бо в дружини тремтіли руки, — засвітив, приніс і поставив посеред столу, а дружині «порадив» сидіти на кухні.

В хаті стало ясно, ніби в свято.

— Сідайте, — повторив гість запрошення Максимові.

Та Максим не сідав, воліючи стояти. Він тільки глянув на синка, що стояв біля дверей, здивований і вражений, не розуміючи, що саме відбувається, — а потім промовив тихо, але енергійно, звертаючись до начальника: