Огненне коло. Людина біжить над прірвою (збірник) - Багряный Иван Павлович. Страница 5

Потім прийшла війна, а з нею — епоха грандіозних катастроф великих і малих світів. Соломон теж зазнав катастрофи. Він не схотів відступати за Урал, зірвавши геть із системою, яку сам формував. З дороги до Уралу він утік назад, і знову з'явився в місті, й знову став грати чільну ролю. Тільки тепер він уже балянсував між двома світами, шукаючи компромісу. Але не витримав… Рік він глушив горілку затято й мовчки, намагаючись огородити себе, свою душу, подвійним муром — скепсисом і горілкою — від усіх криз і штормів. А тепер–от сидів він перед Максимом — таким, яким він є…

Соломон говорив. Говорив якось дивно. «По–карамазовському», — подумав Максим, слухаючи його «істотне» маячіння, сповідь. «Це ж і є винирнення на поверхню справжньої твоєї достославної расєйської душі, голубе, — в ганчір'ї тієї „нової“ системи, яку ти сам створив і сам же й зруйнував», — сумно думав Максим. А Соломон захлинався:

— Нема за що вхопитися… Нема!.. Ні, нема. Розумієш? Від усіх струнких (ілюзорно струнких!) концепцій і систем, від усіх «ізмів», на які спиралася й мусила спиратися душа, лишився пил, хаос, мразь… Блеф то все! їхня стрункість ілюзорна. І правдивість ілюзорна. То омана!.. Людина є мразь, порох, ніщо. Ніщо!.. «Братерство, дружба, любов»… Фікція!!. «Ідеї» всякі… Ха–ха–ха! «Ідеї»!.. Блеф! У вогневій пробі все те є фікція! Брехня. Людина — худобина, хам, безхребетний хробак… Чуєш? Хробак, і тільки!.. І от Бог…

Максим слухав понуро й мовчав. Він дивився у вікно, дослухаючись до тупоту, й думав… Думав про те, що 25 років тому цією самою вулицею теж проходили юрби. І вони зовсім інакше думали й почували… Вони співали «Марсельєзу». Вони несли прапори з кличами про рівність, братерство, любов. Кидались один одному в обійми в божевільному пориві полум'яніючого людського серця, цілувалися від надміру щастя й віри, в святому екстазі відчуття скорого здійснення тих великих, у своїй основі євангельських, кличів… Потім вони з незрівнянним героїзмом умирали за ті кличі, за ту любов і братерство на багатьох фронтах, перемагаючи всіх і вся, немовби їм у руки було вкладено небесний меч. Вони показували чудеса подвигу й героїзму… А потім… Потім усе покотилося в прірву — прийшли чорні роки практики в пляні здійснення тих кличів, але то якимось дивним способом перейшло в плян, тільки що висловлений Соломоном. А потім…

Максим зітхнув. Усі ці Соломонові філіппіки, мабуть, не випадкові, — це ж справжня філософська основа епохи, як вона тут виявилась, основа її 25–літнього самоздійснення тут — на місці тієї «Марсельєзи» й святої віри в братерство, любов, рівність, свободу… Це все — вислід страшного занику, здичавіння, виродження людського духа. Вислід розкладу, смеркання. І Соломон — лише вірний, сліпий прапороносець, речник тієї нової епохи — чорної–чорної епохи насильства, епохи відчаю, сум'яття, наруги, тьми. Він її бард. Бард її хробачиної філософії… І він того навіть не помічає, що він є саме такий сліпий хробак, якому призначено бути знаком часу, емблемою епохи смеркання…

А коли Соломон скінчив, з апостольським патосом поставивши наголос на слові «Бог», і переможно наставився очима на Максима, Максим мовчки зсунув брови.

— Що?.. Що ти скажеш? Ну, говори!.. — звернувся до нього всторч Соломон. — Ну, що ж ти думаєш?.. Га?!.

Максим помовчав, а тоді встромив свої очі в саму Соломонову душу й промовив мляво:

— Що я думаю?.. Я думаю, що хробакам Бог не потрібен, професоре!.. (Павза.) Хробаки Богові — теж не потрібні, професоре!..

Соломон опустив свої очі й посірів. Знітився. Довго мовчав. Потім криво посміхнувся й промовив:

— І то правда…

Максим не слухав. Йому раптом захотілось плакати, мов дитині… Нещасні, забріхані, підлі рятівники й реформатори людських душ!!. Він дивився на свій рід, на захлиснуті піснею, помічені тавром відчаю прості, щирі людські обличчя, і хвиля сліз чомусь підіймалася йому з нутра до горла. Може, тому, що нерви його за ряд останніх трагічних днів напружилися до краю… Він закусив губу й наставився очима на Йосипа й Марію з дитям і так сидів. Навколо гойдалася пісня й гойдалися хмари диму. Соломон налив келих горілки, випив і щось там говорив. Але Максим не слухав. До його свідомости дійшла лише одна фраза: «Прийдеш, я тебе вирятую!..» Але Максимові здалося, що це стосувалося до Йосипа з Марією. Вони тяжко підіймалися на гору на тлі холодної, фіалкової пустелі.

Ослик ступав обережно. А Йосип із–під долоні бачив уже ген десь там далекий, благословенний Єгипет… Максим дивився й думав:

«Немає… Ні, немає такого Єгипту…»

А у вухах, зринувши, стояло жалібне–жалібне:

«Аванті!»…

А на світанку, вибиваючи хміль з голови, в місті загомоніли скоростріли. Хвиля паніки прокотилася з кінця в кінець, а потім уляглась, — то стріляли німецькі ар'єргарди, залишаючи місто. Потім настала павза, мертвий штиль чекання чогось невідомого… А потім почалося нещадне бомбардування. Німці хотіли зрівняти місто з землею, а водночас це ж саме місто почала бомбити й наступаюча совєтська армія… з англійських літаків — американськими бомбами!.. Під тим бомбардуванням ішла швидка, панічна евакуація решток німецьких установ, що вчора не встигли відійти. Евакуація на захід. Вірніше, евакуація світ заочі.

Люди бігли, мов неприкаяні з переляку, захопивши, хто що встиг, і лявіруючи між смертю від своїх та смертю від чужих бомб, загубивши вже остаточно чіткість визначення, де ж були «свої», а де «чужі». Вони бігли на захід, хоч ноги їх туди не несли, сповільнюючи хід, бо душа поверталась із нудьгою на схід. Але вони все–таки бігли на захід, бо була надія на фізичний порятунок десь там, у тому світі, якого вони ще не бачили. Це була тонесенька соломинка, за яку хапалися приречені на смерть, приречені в однаковій мірі від «сходу» й від «заходу», — соломинка надії, іскра, що жевріла десь там, невідомо й де, і вони на неї бігли, хоч у той же час намагались і від «сходу» втекти, і «захід» якось обминути…

Друзі забігали по Максима, але він лише прощався з ними. Одному він сказав, що з нього всього вже досить, що він хоче вмерти на цій своїй землі та що з двох смертей він вибирає смерть «від братньої руки». Хай прийдуть «свої хлопці» й розстріляють його… А кажучи це, він таки щиро думав про тих «своїх хлопців», що пройшли кривавий шлях по своїх і по чужих трупах до Сталінграду й тепер поверталися, по своїх–таки трупах, назад із тією лавиною, що ось–ось мала навалитися, стираючи все, і його теж, на порох.

Але «свої хлопці» не приходили. Німці теж не поверталися. Місто лежало, кинуте на поталу анархії, люди дограбували його до решти, користаючися зі стану безвладдя — ні, зі стану справжньої свободи, доказом чого було те, що згори їх однаково старанно кропили літаки і з чорними «павучками», і з червоними зірками. Кропили як вільних, і цілком самостійних, і ні від кого не залежних, і перший раз на своєму віку рівних та повноправних громадян рідного, ними самими грабованого міста…

Розділ другий

…Над церквою кричать стрижі. В синьому небі, в сліпучому зеніті вони в'ються зграями над гаряче–золотим хрестом і кричать–кричать… Такий крикливий вихор у сліпучій синяві.

Липневий день догоряє десь за сутінками густих височенних дубів і лип, палахкотить на золотих банях і сяйно–білих стінах верхівки собору, що вигнався стрімко в небо. А надто вигнався він середнім, тим найвищим хрестом, устромившись ним у синь, — таким ген–ген тоненьким і виблискуючим, аж наче розпеченим до сліпучих іскор. Два інші хрести з двох бічних бань пориваються його догнати. З хрестів звисають золоті нитки ланцюгів, припинаючи кінці тих хрестів до бань. А на золотих нитках та тоненьких хрестах — зграї ластівок і чорних стрижів. Вони сідають, купчаться, чіпляються за ті хрести й нитки, як за щогли й снасті велетенського корабля в безмежному морі. А тоді враз усі зриваються й шугають вихорем наввипередки в сліпучій синяві — і кричать, і лементують у проміннях надвечірнього сонця.