Огненне коло. Людина біжить над прірвою (збірник) - Багряный Иван Павлович. Страница 72

В післяобідню пору він опинився біля якоїсь хатки, обгородженої новеньким сосновим парканом. Ліс, що тягся по горі, давно скінчився, сама гора змаліла, а тепер починався бір, і та хатка стояла під бором, на крутому березі Ворскли. Тут Максимові треба було вже переходити Ворсклу й іти по той бік у степ і вже там іти далі степом до самого дому. Бо ж це була вже Литовка, значить, тепер треба було завертати вліво…

Максим сів біля хатки під парканом на лавочці й дивився туди, в степ. Між тим степом і ним текла Ворскла. Вже текла!!. Лід посередині річки наїжачився, надувся, став хребтом, а обабіч того хребта, між ним і берегами, вже текла вода. Ще трохи — й той лід геть зірве, і річка розіллється нестримно, затоплюючи береги.

По той бік річки в степу видно було село. І видно було також, як по селу вештались солдати. Може, німці, а може… а може, й не німці, однаково. «Кожної хвилини вони можуть обстріляти цей берег!» — алярмувала думка, а друга відповідала апатично — глузливо: «Ну й чорт з ними, з дурнями!!»

Однак йому треба переходити на той бік. Так чи так — до чорта в зуби. Тут йому треба переходити в степ, через Ворсклу й через ті солдатські застави. Правда, можна б іти й на обмин, але це знову зайвих п'ятдесят кілометрів, яких він уже не витримає. Ні, не витримає! А як отак навпростець — усього двадцять. Лише двадцять кілометрів! Господи! Якщо б добре побігти, то можна б за пару годин і добігти, одним духом. Близько ж як!..

І серце в ньому тремтіло. Але сили вже зовсім–зовсім не було. Заплющивши очі, він сперся спиною на паркан і так сидів.

Розділ двадцять третій

Дотик…

Чиясь рука лягла йому на чоло уві сні, в маренні. Ніжна жіноча рука. Прокинувшись, із заплющеними очима, Максим відчув, що рука не зникала, лежала на чолі. Дивно. Сон не хотів зникати. Максим так сидів, не розплющуючи очей, щоб не сполохати візію, яка забарилася зникнути й перейшла в реальність. Він сидів у тій самій позі, в якій сів зразу на цій лавці: голова задерта горілиць, підставлена чолом під сонце, а потилицею зіперта на паркан. Він відчував ребрасту дошку під потилицею, а в руці, що лежала на колінах, відчував шапку так, як він був узяв її з самого початку. Руці було тепло, бо шапка була вже гаряча від сонця. Жіноча рука на чолі поворушилась, пальчик–мізинець торкнув ненароком брову, а журний голос після глибокого зітхання промовив:

— Боже, Боже… Таж він уже й не при пам'яті…

Максим посміхнувся, повів бровами заперечливо й розплющив очі.

Перед ним стояла жінка. Вона прийняла руку з чола й, підпершись нею традиційно в підборіддя, дивилась на Максима трохи збентежено й зрадівши водночас. З непокритою головою, в старовинній селянській корсетці поверх полотняної, з рясно вишитими рукавами сорочки, вона стояла так, як вийшла щойно з двору, зі своєї хати. Не стара з обличчя, лише надміру змучена турботами й горем, що промовляли самі за себе з її зажурених очей.

— О! — промовила жінка, оговтавшись. — Що з вами? — й розсердилась сама на себе. — Дурне питаю!..

Скажи ліпше, чоловіче добрий, хто ти й звідки?.. Ні–ні, не йдеш звідки (звісно, звідки тепер люди йдуть!), а родом звідки?

Максим подивився на неї якусь мить мовчки, слухаючи тембр її голосу — приємний, лагідний і… знайомий. Так–так, знайомий, бо материнський! (У кожній жінці зберігається щось величне, найкраще в світі: Мати! Це він давно вже помітив.) Подивився… А тоді коротко сказав, хто він і звідки. І вже після першої фрази по очах побачив, що на жінку зробила найбільше враження його мова. Жінка навіть не дослухала до кінця, а захапалася, заметушилася біля Максима:

— Та це ж ви, мабуть, учитель!.. Та чого ж ви тут сидите! Ходіть же до хати… Та ви ж голодні… А я й бачу, що щось не те… Воно, бач, помітно, хоч і в дьоготь людину обмаж… Я вас не знаю, не чула такого прізвища, але ви, мабуть, учитель або ж якийсь український інженер наш… Ну так, я ж бо по мові чую й бачу. О, я бачу!.. А я вийшла з двору та й дивлюся — чужий? Так ніби й не чужий. Ніби ж наш… Господи! Та йдіть же, йдіть у двір… Бо ж тут і небезпечно — бач, сновигає скрізь та погань.

І, гомонячи, жінка потягла Максима в двір, а з двору до хати. Даремно Максим у дворі, глянувши на ту хату, гарну й чистеньку, як лялечка, впирався, благав залишити його тут на колодках під парканом у затишку. Бо ж як поглянув на свої бруднющі ноги, на свій жахливий одяг, то йому стало аж страшно йти до чистої хати, до затишного людського житла. А з вікон, завішених гаптованими фіранками, видно було, що в тій хаті, мабуть, було ідеально чисто й затишно. Але відмовлятися було неможливо, бо жінка гнівалась. І вже мала образитись, — чого ж це він, мовляв, такий гонористий? Чи, може, з таких великих панів, що до бідної матері не хоче зайти, незважаючи на добре слово?..

Нарешті Максим таки почалапав до хати слідом за жінкою.

А в хаті вона посадовила його на покуті, як дорогого гостя, а тоді, обливаючись буйними сльозами, почала розпитувати, а чи не бачив же він і її сина молоденького та й її чоловіка старенького десь там?.. Отакі–от вони й отакі… Вигнано їх із торбами часть свою доганяти, погибель свою шукати… і вони пішли десь, як у тую неволю злую турецькую… З тими… Бодай їм… Чи не бачив же він, га?..

Вона вже всі очі продивилась–видивилась, виглядаючи. Хто не їде, хто не йде — всіх питає–розпитує… А йдуть, ідуть люди! Багато отак пройшло вже. Чимало й умирає по дорозі, а німці та «свої бандити» ще їх і розстрілюють. Та вони крізь вогонь і крізь смерть, спотикаючися, біжать… Которі сильніші — доходять… А її син — орел хлопець! Як дуб кремезний. Та й старенький її, нівроку, ще кремезний, трижильний, — на каторзі совєтській був і не загинув! А тепер–от — нема…

Жінка побивалася, заглядала Максимові у вічі та все розпитувала, плекаючи іскру надії. Максим дивився на неї, слухав її, і було в нього таке відчуття, ніби він перед нею тяжко–претяжко завинив, перед цією матір'ю, бо ж не бачив ні її сина–сокола, ні її чоловіка старенького. І чом же він їх не бачив, не зустрічав де–небудь?!.

— Ні, не бачив, — проказав він із жалем, зітхнувши тихо. — А може, й бачив де, та, не знаючи, як впізнати?.. Ідуть десь! Авжеж, ідуть… І прийдуть. Всі «трижильні» прийдуть! Неодмінно… Всі…

І потішав матір Максим, і підбадьорював її, щепив гілочку надії, як гілочку цвіту вишневого, в її серці, а сам ледве сидів, — хата йому пливла шкереберть.

Хата пливла шкереберть, проте Максим усе в ній чітко бачив. Чиста, затишна, малесенька хатина на дерев'янім помості, зі сталевим українським стародавнім килимом над дерев'яним ліжком, з маленьким портретом Шевченка, що висів біля покуття, мовби образок, під королівським рушником, понад усіма фотографіями, що ними була обліплена вся стіна. Посередині — чепурна піч, заслонена дерев'яною заслінкою й завішена понад припічком ситцевою шторкою. На другій стіні — під шклом у рямці диплом інженера–хіміка, а поруч, теж у рямцях, — похвальні грамоти та листи відзначення.

— То синові… а то доччині… — каже мати й витирає сльози, помітивши, що Максим туди дивиться.

Максим дивиться на портрет (велике фото) дівчини у формі авіятора.

— Царство Небесне… — каже мати журно. Вона виплакала рясні сльози і тепер дивиться поперед себе задумано, самими лише вогкими очима. А далі похоплюється:

— Господи, Боже мій! Що ж це я!.. Та ви ж голодний… Та ви ж і змучений, та ви ж…

Вона хотіла сказати «хорий», але не сказала. Знала, що то не було для Максима секретом, але не хотіла про те йому нагадувати. «Цур йому! Може, воно, дасть Бог, минеться». Вона швиденько кинулася до печі й заходилася поратися там, відкривши заслінку, а Максим дивився на її старовинний, такий сталевий святковий одяг, на її пишні, гаптовані рукави сорочки й збагнув:

«Та це ж вона вирядилась так (немов до церкви чи на велике свято) спеціяльно для сина й для свого чоловіка, що їх виглядала. Цілий день, а може, вже й кілька днів отак, сина й чоловіка свого виглядаючи (ось–ось прийде, ось–ось застукає хвіртка, затупотять ноги біля порога!), вона прибралась в свій найкращий одяг, як у багату надію. Але вони не йдуть…»