Генерали імперії - Чемерис Валентин Лукич. Страница 18

Через Карандєєва гетьман передав у Москву всі листи, які він останнім часом отримав від Дорошенка — хай вивчають їх і знають, з ким мають справу. Та Дорошенко з самим дідьком укладе угоду, аби зробити Україну вільною і незалежною, а не тільки з татарвою.

Хоча… Самойлович у душі теж був не проти цього — щоб бути гетьманом не на побігеньках у московитів, а незалежної держави, як то й годиться бути главі уряду. Та й не ворог він Україні. Але… Ситуація так складається нещасливо для бідної України. А воно ж і гетьманом хочеться бути, і Москві треба годити. Інакше булаву в один мент утратиш, як утратив її Дорошенко. Бо коли б не ставав з Москвою на прю, то й досі був би гетьманом. Тож Самойлович служив Москві не так з переконань (та і які переконання, щоб з Москвою? Хіба він запроданець?), як підкоряючись тій силі, яка, власне, й зробила його гетьманом. Мусив білокам’яній віддячувати вірною службою. Старався. З безвиході. А що мав робити — непокірних Москва не потерпить.

Бідний Самойлович, він навіть і не підозрював, що його чекає ще гірше вигнання, яке спіткало Дорошенка, бо Москва, якій він так вірнопіддано служив, вчинить з ним ще крутіше і зовсім уже підло…

Хоч Дорошенка й утримували в Москві ніби ж на всьому готовому (принаймні такі чутки ширили серед приїжджих України: «Ви тільки подивіться, ваш Дорошенко в самому Кремлі живе, по сусідству з царем — якої ще трясці йому треба? То він сам не хоче в Україну повертатися»), насправді ж вся «турбота» про нього була для чужих вух, гетьман мусив сушити голову, як самому прохарчуватися та ще й нагодувати людей, що були з ним.

На той час його вже переселили з Кремля (після скарг, що кремлівська приказна ізба непридатна для житла) у Великий Посад, в будинок якогось Білібіна. І там, як він скаржився, його, «гостя і радника царя», посадили під варту. Охорона дратувала. Сотник і сім стрільців ревно стерегли гетьмана вдень і вночі, наглядаючи за кожним його кроком. І що взагалі поводяться з ним брутально… Врешті, в думних дяків урвався терпець, і тоді з’явився дивний царський указ: виділити для охорони Пйотра Дорошенкі нових, більш достойних стрільців, але числом не сім, а — дванадцять. Їм заборонялося будь-кого пускати в двір, де жив Дорошенко, особливо торгівців тютюном та горілкою (у дворі був якийсь склад з горілкою й тютюном), але постоялець і на цей караул поскаржився, що він не дає йому спати своїм криком та галасом, а тому «нема зовсім спокою, справжня неволя». Заодно царський гість скаржився дякам, що не може навіть сам прохарчуватися, не кажучи вже про челядь. Прохав дати корм на 5 коней і на 3 челядників, а всього у нього було 13 коней, а ось пасти їх не було де.

І це вдалося заладити. Цар дозволив Пйотру Дорошенкі пасти своїх коней на двірцевих луках. Ще й під наглядом царських конюхів.

А тим часом до Москви їхала Єфросинія Дорошенко — уряд таки домігся свого. Їхала жінка не як приватна, а наче офіційна особа. Карандєєв повідомив Малоросійський приказ, що з жінкою Дорошенка їде 8 «скарбних» (з майном) возів, ридван і коляска, а запряжено у вози по двоє коней, за ними слідує 5 возів з усілякою «рухляддю». Під усі ті вози беруть коней по містах і «ямах» (пошта) по 30 і 40 голів. Провожатих з ними шестеро чоловіків і одна жінка та ще 8 москалів для нагляду «за порядком», що в Сосниці «у дворі Дорошенка» залишилась його мати Дорошенчиха, брат Григорій живе із своїм двором у Сосниці, а менший брат Андрій із своїм двором у Воронежі (сотенне містечко Ніжинського полку). А ще повідомляв Карандєєв царевих дяків: у Москву женуть коней Дорошенкових, скільки їх, він не знає, а волів і корів не женуть.

Будинок Білібіна уже дихав на ладан і потребував спішного ремонту, дяки обіцяли «ось-ось» привести його в божеський вигляд, але обіцянка, як відомо, цяцянка. Житло то починали на хіп-хап лагодити, то майстри кудись зникали, а час ішов. Зрештою, в липні Дорошенко написав думному дяку Ларіону Іванову (лише через нього зносився з урядом) сердитого листа: ось-ось приїде його жінка, а в хаті ще нічого не готове, а ще треба ж направити підлогу, полагодити вікна, стелю, навести лад у дворі. Заодно прохав виділити грошей і на жінку та на її челядь. Скаржився, що якість ремонту залишає бажати кращого, хоч покої й побілили, але груба в одному з них негодяща, з тріщин йде дим, прямо валує, тож покої скоро закоптяться, віконниць і столів немає в жодній кімнаті, стеля благенька, дах сяк-так покритий ґонтом, як дощ, то крапає на голову.

До гетьмана за велінням царя прибув піддячий Торопов.

Дорошенко виклав по пунктах свої вимоги: хоч цар і дав йому двір, але невідомо, чи у власність, чи в тимчасове користування, і він, Дорошенко, не відає, чи йому до скону літ доведеться в Москві жити, чи цар відпустить його в Україну. Якщо ж цар дав йому двір у повну власність, то хай би видав на це грамоту, якщо ж цар його в Україну не відпустить (а до цього йдеться), то хай би дав йому якесь сільце, щоб було чим прогодуватися, адже без своєї худоби прожити не можна, у Москві дорожнеча, а він, не маючи власних запасів, усе мусить купувати за гроші; покоїв малувато, ніде йому усамітнитись, бо не мешкати ж йому разом з челяддю, та ще й біда, як приїде жінка, то як вона тут буде мешкати, адже в дворі все ще живе стороння людина — якийсь дяк Харламов, і його треба негайно відселити…

Дяка обіцяли відселити і не відселяли, будинок, не довівши до ладу, облишили ремонтувати, і все повернулося на круги своя. А на чергову скаргу царю відповіли, що йому зараз підшукують нове житло — більш пристойне.

І врешті-решт знайшли. У Китай-городі, другій фортеці (після Кремля) царюючого граду. Стіни Китай-города були невисокі (в порівнянні з кремлівськими), біля шести метрів заввишки (такою ж була і їхня товщина, що в півтора метри перевищувала товщину кремлівських стін — це щоб фортеця могла витримати обстріл гармат, що тоді вже набували великого поширення), з 14 баштами і безліччю бійниць, розташованих у три яруси — щоб можна було обстрілювати противника навіть тоді, коли б йому вдалося підійти й зовсім близько. Гуляючи Китай-городом, Дорошенко то там то там бачив попід стінами купи великих білокам’яних ядер — ними, правда, не стріляли, бо де ж таких гармат здоровенних візьмеш, а просто скочували зі стін на голови противнику. Але, мабуть, ніхто не квапився штурмувати Китай-город, і купи ядер мирно собі заростали бур’янами попід стінами.

Після Кремля Китай-город, збудований італійським майстром Петроком Малим, був другою надійною цитаделлю Москви. Вийти непоміченим з Китай-города Дорошенко не міг (як і без дозволу) — ворота в стіні пильно охороняли стрільці.

З документів видно, що для Дорошенка було куплено будинок за 700 рублів і одночасно виділено на його сім’ю, на челядь, і на корм для коней 936 рублів і 16 алтин на рік. Також було обіцяно «розглянути питання про виділення Дорошенку сільського маєтку для проживання».

Але навіть така ласка, як обіцянка уряду щодо маєтку, не обрадувала вигнанця. Він знову (вкотре!) пише Самойловичу сердиту (час благальних листів вже минув) супліку: коли вже його повернуть в Україну? Хіба гетьман не визначав Дорошенкові на життя Сосницю, щоб там тихо та мирно доживати віку? Хіба генеральні старшини йому того не обіцяли — хоча б суддя Семен Кульженко та військовий канцелярист Іван Скоропадський, теж від імені гетьмана Самойловича? Чи гетьман Самойлович про те вже забув? Хіба під Чигирином, як Дорошенко здавав гетьману та князю Ромодановському булаву і взагалі клейноди та міські гармати і дав згоду на вхід до міста московської залоги, хіба йому, Дорошенку, не було тоді врочисто обіцяно вільно проживати, де він захоче, і «прежніх діл його не згадувати»? А що вийшло? Його силоміць і віроломно, порушивши всі обіцянки, забрано до Москви і тут мимо його волі утримувано. Допоки він буде каратись і мучитись в чужій йому Москві камен, що душить його своїм камінням? Тутешній цар хай живе де хоче, а він, Дорошенко, бажає жити тільки в Україні, в отчизні своїй милій, і ніде більше, бо ніде так гарно українцеві не живеться, як удома, в Україні милій. Коли б Україна була тут, то він би і тут жив, але тут немає України, і тому в нього немає життя. То коли Самойлович поверне його в Україну і буде дотримуватись свого слова, даного йому, Дорошенку: ти будеш жити і віку доживати на батьківщині?