Генерали імперії - Чемерис Валентин Лукич. Страница 4

У словах стольника прозвучала тверда переконаність, що так і має бути — Україна має належати великоросам. Чому? Та тому, що стольник руський, а Росія з року в рік, з віку в вік росла тільки за рахунок захоплення чужих земель — це стало руським менталітетом. Хоч царя, хоч його останнього холопа. Це у них з молоком матері всотується — ще з часів Московського князівства. Всі вони, як Юрій, князь суздальський, а тоді московський, прозваний Долгоруким, всі — довгорукі…

Приказна ізба, у якій поселили привезеного гетьмана та його челядників, хоч і знаходилась в Кремлі, у дворі Малоросійського приказу, але своєю ветхістю справляла вельми сумне враження. Все у ній, як тільки дув вітер, скрипіло й ходило ходуном…

Дорошенко й поскаржився Ларіону Іванову, дебелому — коса сажень у плечах, бородатому думному дяку, який приймав його в Алмазова (стольнику дав щось на кшталт розписки).

— Якщо ви вже привезли мене в свою Москву… — почав було полоняник, але дяк безпардонно його перебив:

— Ніхто тебе, Пйотр Дорошенко, сюди не привозив. Ти сам приїхав — у гості до його величності Федора Олексійовича. На його ласкаве царське запрошення. — І весело шкірив широкі, як ніготь товстого пальця, жовті зуби. — Про це й нарочитого в Україну буде послано. Гетьман Самойлович так усім у Малоросії й роз’яснить…

— Могли б хоч трохи пристойнішу ізбу знайти у своїй Москві камен… Для дорогого… гм… гостя.

— Могем, — шкірився дяк. — Ми все могем. От і тебе, голубчика, з Малоросії привезли. Хоч ти цього й зело не хотів. Але одержуєш те, що заслужив. — І додав не без погрози: — Дякуй доброті та ласці царевій, ізмєнніки і вори у нас і такої ізби не заслуговують!

Гетьман знав: тих, хто не корився Москві і тим більше багнув волі для своєї вітчизни, Москва інакше, як ізмєнніками та ворами і не величала [3]. Та й розумів, для чого його привезено в стольний град…

— Старайся, Пйотр, — перейшов на довірливий тон Ларіон Іванов. — Хоч тебе висмикнули з Малоросії за дєла твої худиє, неугодние царю, але царська ласка безмежна. Пондравишся його величності, в хороми, — гмикнув, як гикнув (від нього несло перегаром), — переселять… А покєдова — не взищі. Бо хтозна, як воно повернеться після авдієнції в царя — можеш в Москві залишитися на правах царевого гостя, а можеш і у ті хороми загриміти, що в Сибіру… Їх там!.. Для всіх твоїх малоросів вистачить!..

І стало ясно, що доля його ще не вирішена. Останнє слово за царем. Як він велить — так і буде. Не знав тільки, що в Малоросійському приказі дяки та піддячі довго метикували — що робити з малоросійським гетьманом по його прибутті в Москву?

Гадали так і сяк. Якогось конкретного плану не було — як і вказівок. Цар велів привезти гетьмана до Москви, але в якій якості — гостя чи ізмєнніка і вора — не уточнив, тепер і ламай голову. Зрештою, зійшлися на тому, що всі, хто боровся проти Росії, гостями царя ще ніколи не були. А привозили таких у Москву тільки для допитів та диби, хоча б того ж Демка Многогрішного, теж гетьмана. Виходило, що для цього привезли й Дорошенка.

Оскільки ніякого указу не було, розглядалися різні пропозиції:

— Чєтвєртовать молодца, і дєлу конєц!

— Под топор єво, чтоб другім малоросам не повадно било бунтовать протіву царя.

Були пропозиції і з більш конкретною технологією вирішення цього питання:

— Камінь на шию і під лід Неглінної! Пущай там свою Малоросію протіву Москви подимаєт!

Були й милосердніші:

— В Сибірь! В Тобольськ! На худой конєц, в какой-нібудь острог — пущай посідіт!

Порадившись, зрештою, ухвалили події не квапити, самим нічого не видумувати, а почекати волі царя — як він велить, так і буде вчинено з Дорошенком. А поки що — хай живе.

Так у Дорошенка і з’явилася нова адреса (у пізніші століття така популярна): Москва, Кремль, Дорошенку…

Але все ж, поки суд та діло, під варту «гостя» взяли. Гетьман не вільний був виходити навіть за ворота Малоросійського приказу, не те, щоб погуляти Кремлем. Без дозволу, звісно, дяків чи старшого стрільців. За ним всюди невідлучно маячила варта, хоча й намагалася не дуже своєю присутністю мозолити гетьману очі.

Якщо вдень у Кремлі вирувало життя — цар та бояри і державні справи вирішували, і просто тішились — то під вечір (а втім, вечорів тоді у Москві… не було, відразу ж після заходу сонця наставав так званий нічний час) все нишкло й завмирало. Всі, хто не жив у Кремлі, з настанням нічного часу (після заходу сонця) мали негайно залишити його до наступного дня. Кремль затихав, запиралися на преміцні засуви важенні, ковані залізом брами, і до ранку чулися тільки крики стрільців на мурах та баштах та ще бевкання годинників. До світла стрільці нікого не впустять у Кремль і нікого з нього не випустять — такий мали наказ! Якось Дорошенко після заходу сонця (нічний час) хотів було походити перед сном біля воріт Малоросійського приказу, але старший стрільців наче з-під землі перед ним виріс:

— Ніззя!..

А над Москвою, що розчинилася в сірому мороці, все так же сіявся сніг, і здавалося, що в царюючому граді тихо і благословенно. Та ось у завиванні вітру раптом вчулося виття сіроманця. Пронизливе, тоскне, наче передсмертне…

— Вітер виє, — сказав старший стрільців. — Він, зараза. Тепер до ранку смертну нудьгу наганятиме!..

Дорошенко зітхнув і мовчки пішов в ізбу.

Почувався не просто стомленим, а геть розбитим. Не так довгою і тяжкою дорогою, як тією крутою переміною в його житті — ще вчора-позавчора вельможний гетьман козацької держави, яку він хотів об’єднати й зробити вільною та незалежною, глава її уряду, завжди оточений генеральною старшиною та козаками власної сотні, навіть тоді, коли просто прогулювався у верхньому замку Чигирина (а втім, і прогулюючись він вирішував справи), а сьогодні — бранець Москви, хоч про людське око мовби гість царя, якого силоміць змусили виїхати на гостину. Мабуть, у них, московитів, якесь своє, особливе розуміння гостини.

А втім не хотілося з дороги й думати, спустошлива втома, як обручами, стисла тіло.

Челядники викресали вогню, запалювали сальні свічі, від яких світліше в казенній ізбі мовби й не ставало, почали заходжуватися коло столу. Від вечері гетьман відмовився, хоч і не їв цілий день — не хотілося. Взагалі, нічого не хотілося — ні думати, ні говорити, ні когось бачити. Тож відмовився навіть поспілкуватися з генеральними старшинами — суддею та писарем, — що разом з ним поїхали до Москви (та й про що з ними говорити, як вони самі трясуться, щоб і їх бува не залишили в Москві в якості застави), а пішов до маленького помешкання, скинув кожуха, стягнув чоботи, впав на дощатий настил, засланий шкурою якогось звіра — здається, ведмедя. Склепивши набряклі повіки, лежав з однією метою — пошвидше заснути. Чи бодай провалитися в подобу сну. Але було не до сну, тіло гуло, душа тремтіла, приказна кремлівська ізба від вітру скрипіла й наче тяжко зітхала, а перед його заплющеними очима вставали події останніх місяців його борінь в Україні — осінь 1676 — весна 1677–го.

Прикази — адміністративно-судові органи центрального управління в Росії почали виникати з кінця XV століття. Вони створювалися в процесі централізації Російської держави та розвитку станово-представницької монархії. За двісті наступних років їх виникло близько ста, і будувалися вони за функціональним принципом: керували окремими галузями управління — земський, помісний, посольський, стрілецький, холопський, ямський та ін., — відали справами двірцевого управління (Приказ Великого двору) тощо. Окремі прикази керували всіма галузями управління на новоприєднаній (захопленій) території.

На чолі приказу стояв «суддя», боярин, що користувався одноосібною владою, а при ньому була «приказна ізба» — канцелярія з дяками та піддячими, які й вели справи.

Для керування новоприєднаними (захопленими) територіями були свої прикази, як той же Малоросійський приказ для керування Україною. Серед ста приказів був і один, якого боялися навіть свої, навіть бояри, не кажучи вже за дяків та інших служилих — Приказ Таємних справ, де цілодобово гнули спину днювальні дяки, які й вели, заховані від усього світу, і самі будучи таємними, записи потаємних справ, підшивали туди донесення агентів, що плавом пливли до Москви з усіх усюд, донощиків (особливо ця інституція була розвинена в Малоросії, коли в Москву доносили всі на всіх). Там же записувалося в окремі книги і все, що надходило про тих чи тих історичних діячів. Книги, куди все те записувалося, звалися «Днювальныя записи Приказа Тайных делъ».