Козачка - Вовчок Марко. Страница 3
Якось горювали вкупі, коли знеобачка лихо наринулось, та щонайтяжче: став пан у дорогу ладитись, аж у Москву, і Йвана Золотаренка за собою брав. І не просились, бо такий жорстокий був, немилосердний, що дурно й голову було клонити.
- Діти мої! - прощається Іван, - прощайте, соколи мої ясні! Шануйте матір, любітесь із собою, нікого не кривдіть... прощайте, діточки мої любії! Жінко моя кохана! не поминай лихом мене, безщасного, що втопив тебе в безодню та й покидаю. Оділлються мені твої сльози!
Олеся й не плаче, стоїть біла, як хустка, не зведе очей з Івана, не випускає його із своїх рук. А тут пан кричить: «Хутко, хутко!» Пригорнув Іван до серця Олесю востаннє та й побіг. Тоді Олеся, як до пам’яті прийшла, схопилась - уже нема, далеко; тільки пил слідом клубочиться, а коло неї діти плачуть.
- Діти мої! - скрикнула, - діти мої! тепер нема в вас жодного оборонця, нема помагача, самі-самісінькі зостались у світі!
І справді, було хоч гляне в любії очі, щире слово почує, пригорнеться до його, посумують укупі, все було легше, як мала коло себе прихильну душу, вірне серце; а то зосталась, як та билина в полі! В селі хоч і не без добрих людей, та кожний із своєю напастю змагається, свою біду оплакує. Звісно вже, панському не те, то друге, а допече; то ніколи чужим лихом бідкатись. Хіба стара тітка прибіжить. Вже стара така, зморщена, як сухе яблучко, а все тупає та гомонить, - то хіба вона приплететься та поплаче з Олесею, поблагословить її діточок.
Так-то проживає Олеся, працюючи без спочинку, без утоми; так і рік цілий минув, як одна година. Все на панщині, в роботі. Пані така, що й одпочити не дасть: роби та й роби! Де вони на роботі, і вона туди вийде, і столичок за нею винесуть; сяде та все картами розкидає: се вже у неї перва була забавка. Сидить, тільки очима поводить та вигукує: «Робіть діло! робіть! не лінуйтеся!»
Якось-то вирвалась Олеся, пішла до тітки одвідати стару в недузі; а того дня був у селі ярмарок. Бачила Олеся своїх подружок: які ж то молодиці стали! Так-то убрані гарно, а пишняться, як повні рожі, і чоловіки коло їх, і діточки: которе коником грається, которе орішками пересипає, а більшенькі новими чобітьми рипають і весело кожному в вічі поглядають. Олеся стоїть у старій свитині, стоїть сама-одна, розлучено її з чоловіком, діточки її стомили ніженьки, заклопотали головочку, годячи панському плем’ю, як лихій болячці. Нема в їх ні забавок, ані іграшок дитячих, нема й одежинки про святий празник; і мати вернеться - нічого не принесе, щоб їх звеселити, щоб утішити своїх діток! Такі-то думки взяли Олесю; а до неї підійде то Ганна, то Мотря, то Явдоха, все знайомі, ще дівчатами гуляли; і говорять до неї привітно, і про діток розпитують; та бубличка їм дає, друга маківничка.
- Спасибі, спасибі, - вимовляє Олеся, обливаючись сльозами. - Як ви мене не забули, то нехай вас Бог не забуде!
Минув і другий рік - од чоловіка нема вісток, як у воду впав. Сумувала Олеся, сумувала, та надумала до панії йти, бо їй частенько листи шлють.
Ввійшла до покою; пані сидить і гадає на картах, не помітила її приходу. Глянула Олеся коло себе: се той самий покой з дзиґарями, де вона була молодою, убрана, уквітчана, сама - як квіточка свіжа, а теперечки?.. Боже мій милий! Чи се ж вона? Стоїть якась постара, замучена молодиця, печаловита, боязлива... Усе згадалося Олесі: «Пропав мій вік молоденький!»
Кланяється:
- Пані милостива! будьте ласкаві, скажіть мені, що мій чоловік на чужині, як проживає?
- Боже мій, - скрикнула пані, - збавила мені усе гадання! Бодай ти добра не діждала! Чого в вічі лізеш? Чого тобі треба?
- Маєте од пана листи... що там мій чоловік, Іван?
- Яка розумна! Хіба це панові нічого більш і писати, як про твого чоловіка, га? Що він? та як він? Служить, та й годі!
- Чи привик, пані милостива, чи здоровий?
Ввійшли паничі, слухають та й оскиряються, а пані аж зареготала.
- Та що ти собі думаєш! - покрикнула на Олесю, - пан буде мені писати, чи здоровий твій чоловік! Мабуть, ти п’яна або зроду така навіжена. Йди собі геть, іди! Виженіть її!
Паничі кинулись обоє та й випхнули її за двері.
«Вже не побачу Йвана і не почую про його, - думає Олеся. - У нещасливу годину позналися й покохалися!»
Коли так неділь у дві або в три прийшов лист од Івана. «Чи живі, чи здорові, - пише, - діти мої любії, і ти, жінко кохана? А я то все хворію; вже б і помер, та зміцняє мене надія вас побачити і свою рідну Вкраїну. Як то ви живете-проживаєте? Шануйте матір, коханії сини мої, любітеся щиро! Нехай Господь вас усіх благословить! Нічого мені вам гостинця послати: хоч я й ходжу у срібних ґудзиках, а проте нічого не маю. Часом пан у гостині сидить, то я голодати мушу, як не нагодують добрі люди. Що й казати! кому не було добра змалку, не буде й до останку!»
- Таке й тобі щастя, як мені, Іване мій! - каже Олеся, плачучи. - Коли б же я була письменна, я б до тебе безконечником листи писала, щодня посилала, а теперечки комусь треба поклонитись та попросити. Чи напише ж так сумно й щиро, як моє серденько чує?
Пішла до дяка просити.
- Добре, - каже дяк, - я напишу, а що мені за те буде?
Глянула вона на його: червоний такий, пикатий, веселий; мабуть, гуляти любить і горілку вживає: нема надії, щоб поцінно взяв.
- А що ви, добродію, схочете? - питає.
- А що я хочу? Даси два золотих і кварту горілки?
- Добродію! будьте ж ласкаві…
- То йди до інших, а нас не руш!
- Пишіть, пишіть уже, Господь із вами! Він нашого листа дожидає…
Почала казати, а дяк пише. Більш вона сліз вилила, як словами промовила, та так-то сумує бідна, що дяк тільки головою трясе, а далі й каже:
- Чуєте, молодице! Дасте мені дві двадцятки і кварту горілки?
- Ой добродію! та будьте ж милостиві, треба ще писати… іще не все я проказала.
- Я напишу, напишу… годі… а ти не принось двох двадцяток, не треба!
- Як же, добродію? Що ж ви візьмете?
- Нічого! - крикнув дяк ніби з досади, та зараз стих і каже: - Скінчу, та ходім вип’ємо по чарці з горя та з лиха.
- Дякую за вашу ласку, добродію, а пити не хочу. Нехай Мати Божа дає вам і долю добру, і здоров’я! Спасибі вам.
- Та давай уже, молодице, я твій лист по почті пущу. Де тобі справлятись!
- А що треба за се дати?
- Нічого. Люди знакомі, то й так візьмуть.
Послав дяк до Йвана лист, та невідомо, чи бідолаха його бачив, бо хутко прийшла звістка од пана, що Йван помер. Та ще писав, щоб слали до його старшого панича і якого там хлопця услугувати. А меншого панича звелів на столицю виправляти.
Почався клопіт у дворі, збирають паничів у дорогу. Стали й слуг їм вибирати. Якраз напали на Золотаренків. Казали Олександру покликати. Тільки тоді й згадали про неї, а то ніхто й не спом’янув, яку їй Господь велику тугу послав.
Прийшла вона; пані й каже:
- Збирай синів у дорогу, з паничами поїдуть.
А вона стоїть, дивиться панії в вічі, наче не розуміє; тільки зблідла як крейда.
Пані розсердилась:
- Що ти, глуха, - кричить, - чи німа?..
Упала нещаслива, не зможе й словечка вимовити, тільки руки здіймає ридаючи.
Як розлютується пані, як накинеться на неї!
- Та я тобі й те, й те зроблю!
Так-то вже напустилась пані, неначе вона яку велику шкоду вчинила - свою рідну дитину пожалувала, що вже сам Господь звелів своїх діток жалувати, а її зганили, й обідили, і з покоїв вигнали! Що чуло її серце змучене, ніхто того не знав, ніхто й не спитав.
Треба синів на чужину зряжати. Чи вернуться вони стару неньку поховати, чи, може, як їх батенько, самі там поляжуть, що й голівки ніхто не оплаче! А може, зледащіють її діточки, її соколи ясні, що тепер виряджає хороших, добрих і щирих, а доведеться, може, таких побачити, що бодай не діждати нікому! Хто їх порадить? Хто на розум добрий навчить? А тут ще недостатки та нужда гіркая, що ні з чим і вирядити: ні сорочечки, ні одежинки годящої. Що було, останнє яке добро, - продала, діток наділила і на смерть собі нічого не оставила.