Дяк - Вовчок Марко. Страница 2

Мати моя часто, було, до попаді йдуть, аби трохи по вигоді їм випало, а в неділю і мене брали з собою.

Прийдем, було, у кімнаточку, душну таку, ліками пахущу. На високій кроваті, у подушках, лежить недужа - жовта, як з воску, і тихо слабі очі дивляться; у кутку тліє свічечка перед Матір’ю Божою уквітчаною; під божничком стіл, застелений скатіркою білою. Коло ліжка сидить моя мати з журботою своєю; а подаль од ліжка Павлютиха процвітає, червоновида, ополиста, поважна. Мати моя зітхає важенько, хора тихенько стогне. Із часу до часу прочиняються двері ошатненько, вигляне ласкаве, невпокійне обличчя з білою бородою або й сам піп старий уступить; подивиться, постоїть - і як увійшов, так нечутно і вийде. Довго і довго мовчки сидимо, доки аж Павлютиха не зачне розповідати про які дива господарські, а мати їй на одказ зітхати стане, а попадя стогнать.

- Чого зітхаєте раз у раз? - тоді Павлютиха запита одважно.

- Боже, Боже! Як мені вже не зітхнути, не пожуритись - то й кому! - каже мати моя.

- Кожному, хто веселився, треба колись посмутувати! А то ж як! Покоштував солодкого, споживляйсь гірким!

- Трудно мені! - простогне попадя стиха.

- Авжеж, трудно, як здоровля нема! То що вдіяти! Відома річ, що недуги не тішать. Здужали і ви колись, теперки хорієте: світове так всеє переходя живе.

- Трудно мені! Бога гнівлю... смерті бажаю!

- Оце! чого ж бажать! коли й так сама прийде!

- Ой удово, удово! Такої уваги не має мій жаль, як ти радиш! - каже мати.

- Коли терпиш - страждаєш, сльози сиплються нелічені, небого!.. - подасть мову попадя.

- Хто у чім зван, у тім і пробувай! - одкаже повагом наймичка.

Розказували, мовби мати Явдошина, як поховала чоловіка, сиділа увечері пізно в своїй хаті - пряла плачучи, коли у двері щось стук-стук! Одчинила - чумачило-кремез перед нею стоїть і питає: «Чи дома ваш чоловік Йосип?» - «Вмер Йосип», - ледве одмовила йому з переляку. «Вмер? Бач, і не дождав мене! Та всі там будемо!.. Ну зоставайтеся ж здорові!» - та й пішов до воза, і чуть було, як на воли загукав, начебто Йосип, його не заждавши, на весілля сам пішов абощо. Переполошилася дуже жінка, і дочка в неї уродилася схожа, - як у око впала, - на того чумака-кремеза, що ото її батька покійного питав.

От як тая Павлютиха покине нас самих, то мати з попадею за плач мерщій, і добре, у смак, наплачуться собі.

Тужать та тужать, мати - розважаючи попадю, а тая - жалкуючись. Розважаючи ж другого, не можна, щоб і своєї туги не оповістити. От мати їй частенько нагадують про мене та мою долю приплакують.

А попадя одного разу й каже на мою матір.

- Став ти його, - каже, - на дяки!

- Як же його ставляти у світі Божому! Не приймуть!

- Приймуть! Я старого проситиму! Завітай лишень його до мене.

Зараз і старого покликали; зачинилися з ним, а зачинившися, стали прохати - попадя словами, а мати моя сльозами.

Се був чоловік прибитий ще на цвіту, плохий, похилий.

- Як же се мені його приймати! жадного права! - одпрохуватись став.

- Прийми! Прийми!

- От нахаба! Буде лихо ще мені! - одмагається, та й погодився.

Він одусіль собі біди та лиха сподівавсь - і проти того вже не йшов він, а так тільки скаже: «Лихо», - як от зітхне наче. Як же я довідавсь од матері, що мені така ласка та шаноба простелена, то я, недовго думавши, зараз навтіки куди очі зирнули, а ноги понесли. Не знав я й сам, чого злякавсь, а було страшно дуже. Так якось мені здавалося, що хоч я не зв’язаний буду, а вискочити таки не вискочу з дяківської науки. Протинявсь я по пущах та по ярах таких день - не заласно щось. Чорний терен красувавсь з-під зеленого листу, а покоштував, такий-то вже кислий прийшовся! Став я обмишляти і надумався так, що лучче поспитаюся я перш того співу. Може, буде вгодніше співати, як зайцем стрибати по нетрях, а буде гірше, то я ізнов утечу. У таких добрих думках прийшов я додому. Мати, дорікавши мене, на руки схопила та, сварившись, добре нагодувала. Потім, попоплакавши обоє, узяла мене за руку та й повела за собою до пана Лукаша.

Сей пан Лукаш та доводився нашому старому попу братом у других і був за дяка у нашій церкві. Чоловічок лисенький зовсім - як диня, голова була, тихий та ласкавий і співав тоненько, як у волосок. Жив тин у тин із братом у своїй хаті з однісеньким віконечком. Садочок собі зростив; в тому садкові понасаджував аґрусу та порічок на грядках, груш зо дві та яблуньок викохав і, мабуть, над усе в світі любив і жалував ті деревця і кущики свої.

У тому садку я почав і гласів учитись і хоч не хутко навчивсь, а горобців одшугав: як загуду-задзеленчу, дак пополохаю так - поуз перелітають садок наш. Пан Лукаш мене улюбив і жалував. Чи, було, навчуся псалтиря, чи не навчусь, він таки все по головці мене погладить. Тільки як навчуся, то й яблучко ще дасть, а ні - то запитає: «А яблучка хоч?» - та й простягає те яблучко до мене, і дивиться на мене пильно. «Не хочу!» - було, одказую; а він потихеньку засміється і знов по головці погладить...

Як згадаю, то невеселі гості Лукашеві бували і небагато: мати моя та старий піп. Цей завсігди мов терниною повитий ходив; гомоніти не гомонів - зітхав більш. Мати ж моя заспліш плакали і плакали слізьми якимись спокійними, собою не насурочуючись Богу або людям. Лукаш, було, приступить до брата, приступить до матері, постоїть, кашляне - та й одійшов: стоїть оддалеки. Наполягає, було, на мене добра нудьга, і сон якийсь змагає. Хіба нахватиться Павлютиха рум’яна, жвава - то мов розбуркає мене, і мені привиджується щось веселе десь, наче за удовою слідком поринули і коло неї шумують дерева зелені, бистрі хвилі річкові, якась юрма весела грає - жиє... Схоплюсь, було, вибіжу з садка, біжу левадами, полем, оболонням - не знать і куди, й що: весело стане!..

Поки я гласів доходив тощо, вмерла попадя. В останній раз вже приміряла Павлютиха плащмо на неї і гарненько зашила; та й поховали небогу.

Старий сам ховав і добре слізьми вмивався, хоч і приказував собі: «Добре, коли Господь приняв: перестала жити вона, то й терпіти перестала». А сльози ринули. Ще нижче він похилився, і як при небіжчиці на пальцях ходив та говорив шепотом, щоб її не порунтати, та вже й до смерті своєї крався і шептав.

І моя мати не прожила копу літ. Скоро то дала мене у науку дяківську, та пан Лукаш, вивіривши мене, сказав, що дасть мені науку усю, як сам уміє, то й стала ладнатись на той світ. «Що ж, - каже, було, Лукашеві, - нащо я житиму два віки! Хіба я що Тимошеві придбаю? Я тільки громадський хліб святий дурно заїдатиму! Ні до чого вже я! Жалко дитину кидати; та ви його, добродію мій, не лишите, ви його на добро навчите, а мені вже пора: час вже мені спочити!»

Пан Лукаш тільки морга, було, слухаючи, та яблуками, грушками шанує. А я й собі з-під материного плеча на ті плоди позираю, що які ті яблучка та грушки добрі, думаю, - і нащо тим людям старіти, і нащо їм помирати! І так у моїх думках переймається: то тихі могили поза церквою з похилими хрестами та з хустками білими на хрестах серед глухого зілля, що там буявіє на волі, то яблуко червонобоке, що так, здається, сама рука до його простягається.

- Я вмирати не хочу! - скажу, було, проти Лукаша.

- Нащо вмирати! Ще не пожив! Малий ще!

- Я й великим вмирати не хочу!

- Борони Боже! Молодому весело жити; життя миле, молоде!

- Та я б, - кажу, - усе жив, усе жив і ніколи не вмирав!

Він тихесенько засміється і погладить по головці, а сам візьме ходить по садку та дивитись древа, грядок, то на небо погляне і знову ходить і потиху всміхається собі...

- А я вмирати не хочу! - знов згукну.

- Перш поживи! - одкаже з тим-таки всміхом, тихим та добрим.

Одного дня уранці, при ясному сонці, співав я у садку з Лукашем гласів, коли увійшла Павлютиха, кличе мене: «Тиміш, додому! Мати вмирає!»

- Іди, іди! - каже на мене тихо Лукаш.

Узяла мене за руку й повела. Бачу, од нашої хати старий піп з дарами йде; бачу, коло нашого порога тичба жінок усі заразом гомонять потиху, голови на руку посхиляли! Уходжу в хату - мати у білій сорочці додільній, білою хусткою зав’язана, лежить на лавці, а в головах жовта воскова свічечка горить жарко. Я таки зараз, як убачив, подумав: «Се вже не моя мати, а моя буде та могилка тиха десь поза церквою».