На Розпутті - Гринченко Борис Дмитриевич. Страница 12

Його хистка вразлива натура вже переймалася тими поглядами, що в їх за останній час кохався великий московський романіст. Так зване "непротивление злу", заходи, щоб поліпшити особисту духовну істоту і неприхильність до громадянських справ - це було тепер у його на думці. Людське щастя бачив тепер Квітковський у фізичній праці і, йдучи слідом за своїм учителем, заходжувався шити чоботи. У місті знайшлося ще з півдесятка таких людей, як він, і вони думали заснувати якесь товариство на “толстовських принципах”. Гордій сміявся з цього, а Ганна обороняла любленого брата. Одна з таких суперечок особливо була в тямки і Ганні, і Гордієві.

Одного разу Ганна, вернувшись від матері, розказала Гордієві, що Петро Квітковський укупі з своїми однодумцями мають заснувати хліборобську спілку.

- Петро кидає незабаром своє учителювання і їде туди, - додала Ганна.

- А де ж вони землі візьмуть? - спитався Гордій.

- Та в одного з їх трохи грошенят є, так він уже взяв у посесію клапоть землі.

- Чорт зна що таке? - сердито промовив Гордій. - У нас і так мало інтелігентних українських діячів, а тут ще й ті, що є, дуріють.

- Що ж ти зробиш, коли його така праця не задовольня?

- Не задовольня? А химери ганяти - задовольня? Ну, які вони хлібороби? Що з їх за пуття буде?

- Я й сама не думаю, щоб з цього яке пуття було, і мені самій сумно, що він одкинувсь од нашого гурту, але, по правді кажучи, не штука й одкинутись. У нас працюють звичайная самими язиками, а дійсної роботи нема. Ну, хоч візьмемо й нас - багато ми робимо?

Вони й справді не багато робили, і Гордій це знав. Але тепер ця жінчина увага чомусь уразила його, і він відмовив сердито:

- Скільки б не робили, та робимо все ж більше, ніж її дурні, що, латаючи чоботи, думають ущасливити і себе й людей.

- Нехай і так, але ж нащо лаяться? - сказала Ганна,

Гордій глянув на неї і побачив, що в неї на очах сльози. Вона дуже любила брата й матір і вражалась, коли хто пра їх що негарне казав. Гордій знав це, але тепер його опанувало пересердя. Він одвернувся і сказав крізь зуби:

- Ну, невелике лихо, коли й сказав так - адже з того він не подурніша. Ти взагалі ображуєшся з кожного слова, яке я тобі кажу про його або про матір.

- Не ображуюсь,- одмовила Ганна,- з кожного слова, але ти якось іронічно на їх дивишся, і це мене обурює.

- Ат, облиш! - сердито відказав Гордій.- Ти завсігди чіпляєшся до слів.

Ганна заплакала. Гордія це зовсім розсердило.

- Ну, от - тепер сльози! А чого - хто його зна!

- Того, що ти сьогодні неможливий! - відмовила плачучи молодиця.

- Я завсігди однаковий.

- Ні, ти перш був не такий!

- Це докори?

- Я... я не докоряю тобі... Але... але... це правда, що ти дуже одмінився... Я не знаю, через віщо це. Скажи мені, що я зробила тобі, Гордію, що ти на мене все сердишся?

- Ти мені нічого не зробила. І краще буде, якщо ми кинемо цю розмову.

- Але ж я не можу далі так жити! Не можу! - скрикнула з усієї сили молодиця і голосно заридала.

- А я не можу жити, коли мене дошкуляють образливістю та плачами,- зимно відмовив Гордій і вийшов з хати. Він одягсь і пішов з дому.

Ганна зосталася сама і могла наплакатися досхочу. І вона довго плакала і довго потім думала, рівняючи свої колишні мрії про дружинне життя до сьогочасної дійсності. Дійсність не підходила до мрій...

А Гордій, ходячи по міському саду, теж міг думати. І він думав багато. Розумів тепер, що в таких випадках, як був оце, винна не сама Ганна, а й він. Та було вже пізно. Він думав про своє сімейне життя, і в його з тяжкого горя боліло серце. Ні, не пощастило йому, не пощастило! Якось не ладнається в їх, якось не підходять вони одне до одного вдачами, і ось нелад, і ось горе. Але через віщо ж це? Адже він її любить? Запевне,- хоча бувають такі хвилини, коли йому здається, що він її не любить, коли у його в душі прокидається мовби щось вороже до неї. Йому здається тоді, що вона не задовольня його. Еге, в їй є чимало такого, що не задовольня його. Надто за останній час через цю дитину вона стала така дражлива, недоторкана і дуже змарніла. Обличчя схудло, пащеки повипиналися, стан зовсім зопсувавсь, і Гордій не міг спокійно дивитись на її живіт. Він викликав у його мов якусь фізичну ворожість. Гордій завсігди уявляв собі свою дружину ясною та вродливою, як сонце,- а сьогочасна Ганна зовсім була не така. Правда, се річ дочасна, але вкупі з тим се річ і періодична. І це обурювало його.

Існує на світі врода, краса - на те, щоб давати щастя людині. І ось після кількох років такої "періодичності в цій справі" ця краса мусить змарніти, зів'янути. З ясної вроди зробиться стара баба.

І так з кожною вродою. Властиво - на світі нема краси.- згадавсь йому вірш з німецького поета.

- Nur im Gesang? [4] Тільки в піснях живе прекрасне? - думав він.- А в житті? В справжньому житті? Нема?

В такому разі, що ж зостається від життя?

Так, так: воля тільки в країні мрій, прекрасне тільки в піснях. Правда, як то відомо, теж "стоїть у порога", а ввесь світ "кривда зажерла": добро і таке інше так само, мабуть, тільки в піснях або в країні мрій. Що ж тоді зостається від життя?

Життя! Хіба це життя, що в йому найвищі добра людські: краса, воля, правда живуть у самих мріях? Коли так, то нас тільки дурено, як у солодких пісеньках співано про всі ці гарні речі. Солодко співано, але все це брехня і в житті цього нема. Нащо тоді життя? Тоді життя просто гидке, смердюче болото або рівна, сонцем спалена нікчемна пустиня.

І в Гордія з'явилася злість, лютість. Його одурено, він стріває в житті не те, чого сподівавсь. Він марив про довічну вроду, а йому кажуть, що вона в самих пісеньках. Він марив про геройські вчинки, а йому доводиться думати про гербові марки, про апеляцію, про касацію, розмовляти з гладким цем і обороняти, може, шахрайства його - і все це на те, мати шматок хліба, а шматок хліба мати на те, щоб жити, а жити... Жити на те, щоб упиватися красою, волею, правдою" добром - так думав він спершу, дурний! А тепер? Все це в самих пісеньках!!.

А нащо ж жити, коли так?

Він зупинивсь на цьому питанні. Він становив його собі вже не одного разу, але відповідь здавалася тоді не мудрою і не довго її шукано. Тоді було все так просто: старі традиції - забобони; вірити треба тільки в нові ідеали: у правду в добро, у красу, у волю, у братерство... А з цієї віри зараз виникала й одмова: жити треба на те, щоб користуватися з правди, з добра, з краси, з волі, з братерства, і за це самому треба було робити так, щоб і люди могли з цього користуватися. І він вірив і жив щасливий.

Еге, він вірив! Мільйони людей вірили в персонального : бога, але такі, як він, молоді, одкинули ту віру, як забобони, і постановили замість неї теж віру - в ідеали XIX сторіччя. Замість віри знов-таки віра.

Але в тому ж і сила, що він тепер не міг вірити. Коли перша віра впала,- чому не могла впасти й друга? Правда, добро, краса, воля, братерство, рівність - це все тільки частини, дріненькі складові частини з одного великого, незмірно великого, що без його людина жити не може, що в йому людина мету своєму життю бачить. Се велике - щастя. Ось воно! Ось чого треба людині і ось чого вона не має. Яка ж може бути віра в частини, коли не існує ціле?

Та й частини ті, хоч і кожну нарізно розібрати,- в їх так само не можна вірити. Ні правда, ні добро, ні краса, ні воля, ні братерство, ні рівність не панують ніде на землі, ні серед якого народу, ні серед якої держави - ніде. Існують тільки поривання до їх та, може, уривково часом виявляються вони в приватних відносинах. І він має вірити в те, що, відколи світ стоїть, існує тільки як ідеал і ніколи не зіходило в життя? Чому ж, коли так, не вірити в кайдани, в кров, у темряву, в неволю, в зло - вони більше панують на світі, ніж усе те!