На Розпутті - Гринченко Борис Дмитриевич. Страница 29

- Не дивитимусь, не слухатиму, заплющуся, закриюся, і він сам до мене прийде, певне прийде.

Затулила обличчя руками і зіперлася ліктями на коліна. Так буде добре. Ще підожде і не прислухатиметься так до кожного шелесту. Ну, оце щось тріснуло - це запевне не він, він іще не йде. Ці бджоли так гудуть, що зовсім не дають слухати. Але ж вона й не хотіла слухати - уже ж Андрій не мине її, а як підійде, то почує вона його неминуче, ніяка бджола тоді нічого не зробить. А оце ще щось чуть!.. Ні, і це так собі. Але ж дужче - хтось іде, їй-бо йде! Та вона не дивитиметься - хай іде... Але ж ніхто не йде, бо вже затихло... Ні, знову... то воно, мабуть, ставало,- а тепер чути виразно ходу.

Не одриваючи рук од обличчя, вся обхоплена якимсь острахом з безмірного дожидання, слухала Орися виразну ходу. Ближче, ближче, ближче... Ось уже проти неї... Звертатиме зараз сюди...

Але воно не звернуло. Хода почала затихати і помалу зовсім затихла. Орися почала дожидати знову. Сонце підбилося аж насеред неба, а тоді пішло наниз і сідало все нижче, нижче, нижче... І наче западала кудись углиб, наче крізь землю йшла та її віра, що він прийде. І знов: або прийде, або щось зробиться. Що саме,- не знає, але чує, що так більше не можна... Безнадійність уже починала якось холодити її всю, і той холод придушував труситися. Трусилася як у пропасниці, цокотіла зубами.

Сонце котилося далі наниз. Щось дивне було з нею. Вже не тремтіла з холоду, якась байдужість обняла її. Почула, що в неї заболіла спина так сидіти, і встала. Ще бриніли бджоли, ще золотилися від сонця дерева... Ще воркувала десь горлиця... Ох, якби втекти, сховатись од усього цього!..

Якби втекти!.. Не прийшов же!..

Тихо пішла з пасіки, і останні слова зосталися в неї в голові, і вона, мов якось не розуміючи їх, усе проказувала думкою: "не прийшов, не прийшов, не прийшов..."

Страшний пекучий біль пронизав їй душу. Зрозуміла тепер, що вона самотня, покинута, і відразу їй увесь світ погас, і схотілося тільки одного - щоб ця мука скінчилася, скінчилася швидше, швидше. Скрикнувши несамовито, побігла вниз і за хвилину була коло річки. Не спиняючись, вона з усього розгону кинулася в неї.

Але тієї ж миті дві чиїхсь дужих руки обхопили її за стан і одкинули назад. Тремтячи всім тілом, дівчина глянула: перед нею стояв високий ставний панич, з блискучими очима.

- А що це ти робиш, дівчино? - спитався панич.

Орися мовчала, трусячись.

- А хіба ж так годиться робити? Хіба вода на те, щоб занапащати життя? А життя хіба на те, щоб його занапащати?

Орися не відмовляла нічого. Чула, що її обхоплює щось чорне, що вона зомліває... За мить вона впала паничеві на руки.

Він підхопив її. Це був Гордій. Він вертався пішки від Демида і йдучи стежкою, чув, як скрикнуло щось, потім побачив Орисю. Кинувся за нею і поспів саме вчасно.

Гордій обережно положив зомлілу Орисю на траву, а сам, нахилившися до річки, набрав у пригорщ води і помочив дівчині голову. Вона розплющила стуманілі очі.

- Погано тобі дуже? - спитався Гордій.

- Ні...- ледве одмовила вона, але видко було, що їй ще несила підвестися.

- Відкіля ти бігла? - спитався Гордій.

- З пасіки - там угорі,- відмовила дівчина.

Не кажучи нічого, Гордій ухопив легеньку Орисю на руки і поніс. Дівчина не пручалася, була зовсім безсила і мов у якомусь тумані - мало й розуміла, що робиться з нею. Голова впала Гордієві на плече, довгі коси позвисали. Поспішаючись, Гордій ішов з нею на гору. Увійшовши в пасіку, положив Орисю на траву.

- Ну, лежи, відпочивай тут, дівчино, а то там би, може знов що непевне схотіла зробити. А тут я від тебе не одійду, аж поки заспокоїшся, як треба. Ти така молода, що тобі ще рано вмирати, ти ще можеш бути щасливою...

Голосне ридання перепинило його. Дівчина відразу підвелася, сіла і, вхопившись за голову руками та прихиляючись до колін, голосно заплакала. І сама не помічаючи того, мало розуміючи, що каже, ледве притомна, мішаючи слова з слізьми, дівчина почала нарікати на свою нещасливу долю. Вона казала уривково, не показуючи, але Гордій все ж зрозумів про Андрія, що Андрій не вертається, запевне він її покинув!.. І знову голосне ридання, і знов мішається воно з поплутаними словами. Як Орися очутилась, то Гордій сидів біля неї і держав у своїх руках її похолоділі руки. Зрозуміла, що вже все сказала, і їй зробилося сором, вона вихопила в Гордія руки і затулила їми обличчя. Гордій тоді озвався тихими щирими словами. Казав, що розуміє, як важко жити без того, кого любиш, розуміє, як вона, бідна, мусила намучитись, поки аж наважилась таке зробити. Та не треба сього! Вона така ще молода, така вродлива, ще багато щастя мусить дожидати її на світі. Може ще Андрій і не кинув, може, ще прийде восени. (Дівчина заплакала знову.) А коли б і справді трапилось таке нещастя, що не навіки ж умерло в неї серце, ще вона знайде іншого, кращого. Дівчина заплакала дужче, і Гордій одмінив мову: є ж у неї запевне батько й мати, - вони її люблять, - нащо ж вона хотіла їх засмутити?

Слова Гордієві, мов сцілюща вода, лилися на змучене дівчинине серце. Вона тихо плакала, але то були сльози вже не важкі та пекучі, - ні, вони несли з собою полегкість. Дівчина почула вдячність до цієї невідомої їй людини, що обрятувала її від смерті, від страшного гріха. І тихо промовила:

- Спасибі вам!..

- Нащо ти кажеш мені - вам? Адже я тобі кажу - ти? - промовив Гордій, бо його якось вразило те "вам".

- Але ж ви з панів...

- Що тобі до того, з кого я? Зви мене Гордієм, а не паном. А тебе як звуть?

- Орисею... - тихо промовила дівчина.

- Ну, моя бідолашна Орисю, скажи ж мені правду щиру: якщо я піду од тебе, - не зробиш ти більш того, що хотіла?

- Ні!

- Глянь сюди, щоб я бачив, що ти правду кажеш!

Орися несміливо відтулила обличчя і глянула на Гордія своїми великими очима. Красою та горем повіяло відразу на його від цього погляду.

- От і люба! - промовив Гордій, беручи її руки в свої. Вона не віднімала - перебуте вкупі з невідомою їй людиною нещастя зробило їх відразу близькими проміж себе.

- А то я б тебе й не пустив саму додому,- казав Гордій,- мабуть, ти з Костівки?

- Еге... А ви... звідки?

- З Радівки.

- Мабуть, з економії?

- Еге! - відмовив Гордій, не бажаючи виявляти, що він пан, та зоставляючи дівчину з тією думкою, що він яке писарча з радівської економії.

- Мені треба додому,- промовила дівчина, встаючи.

- Хіба? - сказав Гордій. Йому чогось не хотілося, щоб Орися так швидко пішла.

- Еге, треба, треба!..- нервово казала Орися. - Прощавай... Гордію!.. Я тобі повік дякуватиму... Я... я...

Не змогла нічого більше сказати і кинулася бігти з пасіки. За мить її вже не видко було за густими деревами.

Гордій зостався сам. Трохи постояв і почав і собі зіходити з гори. В голові снувалася думка за думкою. Все, що зробилося, було таке надзвичайне. Орисина постать мов стояла ще перед їм, уражаючи його своєю дивною вродою. Великі очі, повні сліз, мов ще дивилися на його. Але запевне він з нею більше не стрінеться, бо й нема чого зустріватися, і випадку не буде... І Гордій, тихо зітхнувши, пішов швидше додому, бо вже вечір надходив.

Вернувшися додому, Орися і того дня, і другого, і далі почувала себе якось надзвичайно. Дуже багато плакала, але чула, що їй мов полегшало, мов скинула вона з себе якусь вагу, облишивши дожидати Андрія. Еге, вже більше його не дожидала. Певна була, що забув її, покинув. Плакала довго і тяжко. Щоразу після такого плачу їй легшало. Потім згадувала свій страшний учинок і вся здригалася з ляку. Тоді Гордієва постать уявлялася їй, його ласкаві очі, його тихі слова,- і серце в дівчини повне було щирої вдячності до Гордія за те, що він її обрятував, обрятував двічі: раз одтягши од річки, а вдруге - розваживши своїм ласкавим словом, бо вона тоді була така, що хоч би й знову вдруге в річку. Орися згадувала всі його слова, уявляла собі його обличчя, і їй було шкода, що вона більше з Гордієм не зустрінеться.