Серед темної ночi - Гринченко Борис Дмитриевич. Страница 6

- Так тошно.

- Сiдай пиши.

Роман сiв i взяв перо в руки, а вправитель, не дивлячись на нього, а записуючи щось у велику книгу, почав проказувати йому, що писати. Нi перо, нi пальцi нiяк не слухалися Романа, i ледве встиг вiн вивести два першi слова, а вже той наговорив йому їх зо два десятки.

- Позвольте, я не послишав, як ви сказали…- припинив його Роман.

- Не оставайся позаду! - Управитель проказав йому знову все з початку.

Роман знов ухопив кiлька слiв, а все iнше загубив.

- Позвольте,не вспiшусь.

Той глянув на писання i побачив, що з усього проказаного написано кiлька перших слiв великими, недотепними, кривими карлючками: Роман ледве вмiв писати.

- Пiди ж спершу навчись писать, а тодi приходь. У контору не годишся. Коли хочеш, ставай до молотилки.

- Нi, до молотилки не _хочу.

- I добре, бо лiнивих менi не треба. Iди собi!

Роман вийшов зажурений i сердитий.

У його ще було в кишенi трохи грошей, вiн зайшов у монополiю, купив горiлки i випив з горя зараз же пiд хатою на вулицi.

Другого дня вранцi стара Сивашиха полiзла в скриню, довго там щось перекидала аж на днi, а тодi витягла якийсь вузлик. Звiдтiля вив'язала карбованця i, як Роман увiйшов у хату, вiддала йому.

- _ На тобi, синочку, карбованця, бо батько не дасть, а тобi треба.

- От спасибi, мамо, хоч ви по-людському до мене - не так, як батько.

- Та тiльки ти, синку, шукай собi роботи, а то буде в вас гнiв та сварка з батьком та з Денисом.

- Ходив уже в їкономiю.

- А що ж?

- Взяли б з дорогою душею, дак усє прикажчики єсть. Хоч я й салдат, ну - невозможно для мiня человєка прогнать.

- Правда… От лишенько… А може, ще де пошукати?

- Найдьом! Не поспiшайтесь. Усьо будет у свою припорцiю i на небольшом разстоянiї.

А сам собi Роман думав: мабуть, у матерi не один вузлик з карбованцями. Треба так пiдкрутити, щоб вони його рук не минули.

Збiгло ще тижнiв з пiвтора. За цей час Роман дужче зазнайомився з крамарем Михайлом Григоровичем Сучком. Спершу вiн тiльки в крамницю до його заходив, а далi й додому,- раз навiть обiдати його зоставлено. їли добре,- через те, мабуть, такi й гладкi були i сам Михайло Григорович, i його жiнка Агафiя, i дочка їх Горпуша, дiвчина рокiв дев'ятнадцятьох. Сучковi Роман розказував, що вiн поки так собi, нiчого не робить, розглядається, до чого братися: чи службу брати, чи комерцiю заводити, i натякав, що в нього є на ту комерцiю грошi. Це вiн вигадував на те, щоб Сучок його мав не за абищо. А той йому так: i вiрив, i не вiрив, а проте до себе пускав.

Зазнайомився _ще Роман i з дяком та з якимись "служащими" на залiзничнiй станцiї. Туди Ройан ходив розпитатися, чи не треба на залiзницi жандарма,- хотiв ще туди податися; але на тi посади брано тiльки унтер-офiцерiв, а вiн був простий солдат. Роман раз у раз ходив по своїх знайомих i радий був, як траплялося там напитися чаю або що смачне з'їсти, бо дома того не було. Дома вiн так-таки нiчого й не робив, тiльки посправляв собi вудки i ходив на рiчку рибу надити. Що вловить, приносив матерi, а вона йому варила юшку,- "вухою" вiн її звав,- або пекла рибу в сметанi. Вiн пiдлещувався до матерi, щоб видурювати в неї грошики, i мати справдi йому давала з своїх схованок, поки було що давати. Вiн їй розказував, що його скрiзь так гарно приймають i ось-ось уже вiн матиме службу, а зараз не можна, бо… щось там ви-гадував.

Тим часом по селу пiшла чутка про те, як Роман ходив найматися в прикажчики i як управитель давав йому писати. Парубки i дiвчата на вулицi почали глузувати з Романа,звiсно, не в вiчi, бо вiн на вулицю не ходив. Але одного разу це почула й Левантина. Вона оступилась за нього:

- I чого б я смiялася? Як не пощастило чоловiковi. то хiба вже вiн i поганий? Та, може ж,_ те все ще й брехня!

- А ти це з якої речi так його боронити заходилася? - крикнули дiвчата й парубки та й почали смiятися вже з Левантини, прикладаючи до неї Романа. Вона розсердилася:

- Тю на вас! Чи ви не подурiли? Чого ви менi його на шию чiпляєте? Подавiться ви своїм Романом!

Бачачи, що вона сердиться, облишили її.

А Левантина як одсердилася та вернулася додому, то знов їй стало жалко Романа. I через що його так усi на глузи взяли? Такий гарний з себе!.. Чудний трохи з своєю "образованою" балачкою, та це всi солдати такi, як прийдуть, а як поживуть трохи дома, то й знову по-людському говорять. Тiльки погано, що вiн рукам волю дає. От уже вдруге вiн її перестрiва в садку. Вперше вона його таки добре турнула, то вдруге вiн тихший був, хоч i не зовсiм. Вдруге вона вже вiд нього так швидко не втекла, i вони трохи постояли, погомонiли…

Так думала Левантина про Романа i згадувала його гарнi вуса, i чорнi брови, i стан рiвний.

А Роман i собi згадував Левантину. Вона йому дуже до вподоби припала, Якби її вбра-уи в панську одежу, то зовсiм би як панночка була. Куди! Не всяка й панночка зрiвнялась би з нею! Та її й дражнять на селi панночкою. А це того, що мати породила її, дiвчиною бувши, як служила в панiв за наймичку. Казали за якогось панича. Мати вже вмерла, а дочка, як i мати, ходить тепер по наймах.

Роман був не дурний i незабаром помiтив, що дiвчинi не подобається його занадто смiле поводiння i непроста мова. У городi дiвчата до того позвикали, а тут - нi. Роман надумав поводитися з нею так, як звичайно поводяться з своїми дiвчатами сiльськi парубки. I говорить з нею почав тiльки по-простому.

Дiвчина помiтила, що Роман до неї вже не такий став, i сама подобрiшала трохи до його. А що про його погане казали, вона те за водою пускала. Хiба люди не набрешуть? На неї саму таке раз у раз наплещуть!.. А вiн їй так усе гарно розказує про себе. Хоч вiн тепер i без служби, дак що? Прийде та година, що й служба в його буде, i житиме вiн паном дiло. А що вiн дома нiчого не робить, дак раз, що вiн одвик от простої роботи, а друге, що вiн хоче краще навчитися писати, дак не можна чорної роботи робити, бо вiд того пальцi задубiють, зашкарубнуть, i нiяк не виведеш пером. Роман не дурив сим Левантини; вiн i справдi разiв кiлька сiдав учитися писати, та довго не мiг висидiти, бо це було таки нудно. Вiн i в солдатах учився бiльше з примусу.

Розпитувався Роман Левантину й про її життя. Тяжке це було життя. До семи рокiв мати тягала її з собою по наймах, а пiсля семи й саму вiддала в найми. Поки жива була мати, то тяжко було жити: все по чужих хатах та по чужих людях. Та скрiзь поштурхують та шматком хлiба дорiкають. А вона того шматка хлiба нiколи дурно не їла: тiльки на ноги зоп'ялася, то вже й велять хазяї меншi дiти хазяйськi глядiти або посилають гуси пасти чи телята. Мати за грошi живе, а вона за харч своїми малими руками й ногами вiдбувала, хоч матерi за те плачено менше, що вона з дитиною була. Та як умерла мати, то тодi вже й свiт бiднiй дiвчинi потьмарився. Мати хоч i погримає, i поб'є, було, та й пожалує,- Левантинi й сонечко засмiється. Тодi було Левантина гнiвалася на матiр, як та часом ударить, а тепер би й руки тiї цiлувала, якби били. Та важка земля на грудях. У наймах, кажуть, i батька не вжалiєш. А вже сироту то й не думав нiхто жалiти. Ходила й по снiгу боса, їла й такий хлiб, що собацi треба розмочити в помийницi, та й тодi вона не схоче. Що вже на вулицi хлопцi та дiвчата прикладки до неї прикладають, загадки: "Вгадайте,- що на свiтi найшвидше бiга? Левантина, як її хазяйка потилишниками нагодує". Панночкою та приплентачкою дражнять…

Дещо з усього цього Левантина розказувала й Романовi. А вiн жалiв її, що вона така гарна та молода та поневiряється в наймах. Вона йому гака вдячна була за ту ласку, бо мало її бачила, i казала про те, як їй i тепер важко жити в Струкiв, що дуже з неї знущається сердита й лаюча Стручиха. А одного разу Роман застав її на левадi, як вона сидiла й тяжко плакала. Стручиха попобила її качалкою нi за що: хтось з хазяйських дiтей побив лампадку бiля богiв, а хазяйка звернула на неї. Левантина плакала й нарiкала на свою долю, а Роман розважав її ласкавими словами i пригорнув до себе. Вона вже не пручалась i незчулася, як вiн став її цiлувати, i вона його цiлувала… плакала, й цiлувала, i звала братиком i милим, i рiдненьким… i їй так гарно-гарно стало… i вона забула Стручиху з качалкою i все забула… сидiла з ним обнявшися i розмовляла… i ззиралася з ним очима при мiсячному сяєвi…