Авіаційний гурток - Васильченко Степан Васильевич. Страница 6
Сміються. Пом’якшали.
- Ми їздимо по залізниці, плаваємо пароплавом, любісінько будемо літати в повітрі. Та коли зважити добре, то на аероплані далеко менше буде небезпеки, ніж, скажемо, в потязі. Вже й тепер кажуть, що з аеропланами менше буває катастроф, ніж із потягом.
Повеселіли, жартують.
- Воно, правда, тут гайки вже не одкрутиш.
- І моста не зірвеш...
- І насипу ніякого, й ремонту не треба - вигода видима...
- Треба сказати, що тепер будують такі аероплани, що можуть сідати не тільки на землі, а й на воді. Так звані гідроаероплани. Лети, куди хочеш - через моря, через пустелі, через непроходимі хащі...
Один не втерпів, здвигнув плечима, усміхнувся:
- Це зовсім, як у тій казці. Оце якось мій школяр купив книжечку про Іванушку-дурачка, так там те ж саме: сів на горбоконика, не вспів озирнутись, як уже і в столицю дім-чав!..
Сміх. Хтось додає:
- А я читав, як один іще на такому килимку летів...
Почали гомоніти, сміятись. Сміявся й літун.
- Бач, про це ви знаєте всі, а про справжні чудеса ніхто й не чув! А я ще скажу,- казав він далі,- що й у казці не вигадано нічого кращого од аероплана. Навпаки, на аероплані, мені здається, далеко зручніше літати, ніж на різних кочергах, мітлах, жлуктах та килимах. Там сиди, та й трусись, та держись.
Сміються всі.
- Та ще й добре держись,- уставив хтось.
- Що? Мо' доводилось? - Сміх.
Інші:
- Та годі! Тут діло, а вони...
- Інше діло на аероплані. От, скажемо, тепер у Парижі: треба вам у Лондон, купуєте собі квиток, увіходите, як у вагон... Повно людей, в кріслах, на канапах порозсідалися, книжки, газети читають. Підняло, понесло вас - вам байдужісінько. На протязі всієї аеролінії, що тягнеться на 380 кілометрів, у різних місцях прив’язані аеростати, що вказують дорогу - вже не зблудить. Кожних 60 кілометрів - аеродром; там - станції, полустанки з сигналами, з маяками. Про якусь небезпеку вам і в голову не приходить. Подорожуючи, розмовляєте радіом з тими станціями, над котрими пролітаєте, розпитуєте передні станції про погоду чи слухаєте концерти - чи то з Парижа, чи Лондона. Поки те-се - незчулись, вже й у Лондоні. Ні, я все ж таки з більшою охотою полетів би на аероплані, ніж на якомусь жлукті,- додав він, сміючись.
Довго ще говорили, часом жартували, сміялись, але помітно вже було - думніші стали очі в людей, більш довірливий голос. Кінчив літун побажанням:
- Хай же живе наша червона авіація, хай росте, шириться вона у нашому багатому, талановитому краї! - Шукав очима школярів-авіаторів.- Хай живуть молоді піонери, що кинули у вашому селі перше проміння свідомості щодо цієї великої, для всякої країни необхідної справи!
Дехто аж загорівся:
- А що? Хай і наших знають! Наша Ковалівка теж не абищо. Молодці школярі.
- Слава! Слава! - Вхопили на руки Петра, Андрія, Матвія, далі всіх членів авіаційного гуртка, більших і малих, гойдали вище голови.
XII. В КИЇВ ПО СІЛЬ
- Громадяни! Товариші! - махає руками літун.- Увага! Маю ще вам сказати дещо.
Помалу затихли. Усміхаються.
- Хто хоче проїхати на аероплані до Києва й назад? Можна взяти двох - одного з більших школярів, другого - коли із дорослих хто охочий. Хто сміливий? Хто на голову міцний?
Зашуміли, загули, і незабаром із членів гуртка вийшов наперед Петро, якого товариші вибрали одноголосно, схвильований, радісний. З дорослими справа улагодилась не так швидко. Всі хотіли, але всі боялись.
- Хай ось Максим Мичка летить: він на морях плавав.
- Ні, Мички шкода - дітей багато, хай летить Григор - він бурлака, у нього ні жінки, ні дітей...
Регіт.
- А жінкам можна?..
- Можна!
Зацокотіли, тоненько загомоніли жінки:
- Марусю! Бабу Грибиху! Тетяну! Москалівну?..
Веселий чоловік:
- Люди добрі. Прошу вас слізно: беріть мою!.. Хай голови не гризе мені!
- Тетяну! Тетяну!..
Мало не силоміць випхали наперед високу, струнку молодицю, ту саму, що приносила хлопцям у майстерню горщик ряжанки. Засоромлена, червона, аж пасмо коси вибилося з-під очіпка, а очі сяяли сміливо й весело. До Петра:
- Ну, сину, коли гинути, то гинути разом. Що там не буде - полетимо!
- Оце так! Мати з сином... Оце молодиця!
Тим часом літун заохотив собі на допомогу кілька душ людей, школярів, нашвидку поясняв їм, як треба буде пускати аероплан. До матері й сина:
- Ну, тепер, сідайте! Сюди ось...- Вийняв годинника.- Без чверті чотири!
Тетяна, сідаючи, весело й схвильовано до людей:
- Ех, хоч раз у житті вирвуся з цього пекла! Прощавайте, люди добрі, не згадуйте лихом!
Кругом загоготіло:
- Це родимий літун! Вона й дівкою була угара!
- Гляньте, то їх прив’язують, чи що б то?
- Аякже, щоб часом перекидя не полетіли!
Матір і сина поприв’язували, наділи на голову шапки з довгими ушима, літун дав їм поради, як себе тримати під час літання, тоді заліз у аероплана, покрутив стернами й крикнув щось механікові. Той декілька разів повернув пропелер... Зашумів двигун, загув гвинт. Механік з допома-гачами вхопили аероплан, держали, як дикого крилатого коня, що поривався летіти...
- Пускати?..
- Заждіть! Заждіть! - наузбіч проштовхувався якийсь дід з мішком під пахвою. Кричить: - Купіть мені, коли вже таке, то, будь ласка, півпуда солі у Києві! Там дешевше, ніж у нашого Латки! Купите? Все одно дурно будете літати!
Сміються кругом, сміється літун, рукою махає - давай, мовляв. Дід кинув мішок, літун підхопив його, поклав на аероплан. Гукнув:
- Півпуда солі? Добре!
Перегукнувся знову з механіком... Крикнув:
- Пускай!
Пустили. Аероплан покотився по землі, одірвався од неї, помчав угору.
Глянув Петро униз - серце замліло.
Механік, люди, майдан, школа - все шугнуло вниз, як у провалля... І здається, що аероплан гуде, дирчить у повітрі на одному місці, а під ним тоне, летить кудись усе: і ліс, як бур’янець, і озеро, як чорна на штанах латка, і все село маленьке, як малюночок на папері.
XIII. У КИЄВІ
- Де це ми?
Кругом люди, гомін, сміх... Трава. Якісь будови...
Либонь, це той самий аеродром. Так ніби хтось могутній перекинув їх із села аж сюди... Встають, ноги тремтять. Літун гукає на когось:
- Автомобіль у нас вільний?
- А що таке?
- Після скажу...
Гуде автомобіль.
Сіли. Загув.
Летять мимо телеграфні стовпи, крамниці, будинки... люди піші, люди на возах... трамваї, височенні будинки.
Задирчав автомобіль. Став. Перед очима - скляні двері, над ними великими літерами:
СОРОБКОП.
Літун із дідовим мішком з автомобіля - у двері - сховавсь...
Дві-три хвилини - виходить із клунком. Крикнув автомобіль, мчить...
I вже перед очима знову аероплан...
Скілька хвилин і...
«Дрр...»
Затремтів птиця-звір, і вже внизу сади, як бур’яни, Київ, як невеличкий малюнок, менший, менший... зник...
XIV. ДІЛО БУДЕ
В селі не розходились люди, посідали коло школи, дожидали. Повільно гомоніли про міське життя, про сільське, про нові порядки. Позирали на небо, прислухались. Механік вийняв годинника, заклопотано заглянув у нього:
- Двадцять п’ять хвилин пройшло - час би вже...
- Так швидко?! - дивуються.
- Треба, щоб уже вертались,- певно, з тією сіллю забарились.
Жартували з дідом:
- Ні солі, ні мішка...
Аж ось один із школярів:
- Гуде...
Схопились з місця - всі на майдан, попіднімали голови вгору.
Дивляться, шукають у небі очима. Радісно:
- А он же й він!
- Де? Де? Ага! Бачу!
Підлітає аероплан, гуде радісно, весело, бадьоро... Виходять.