Олив'яний перстень - Васильченко Степан Васильевич. Страница 9

Вимуштрувані дітлахи стали в шнур і в один лад проказали, як на лекціях, із «Кобзаря»:

Славних пладідів великих плавнуки погані…

— Отак! — промовив задоволений дід Маркіян. — Дай їм, Петровичу, сукиним синам, по яблуку.

Пішов, осміхаючись у бороду. Валя почуває себе, як у своєму власному. Взяв граблі, сінце з-під яблунь вигрібає; покуштує малини, надкусить кислу сливу і лусне нею об дерево; струсне грушу. Ліг горілиць коло куреня, дивиться на небо, мріє: Умовляє він діда Маркіяна їхати в Київ і поступати на робфак. Там звертають увагу на великі здібності дідові. Минає кілька років, й увіходить у славу по всій Україні славетний лікар, якого вся Україна так і зве: дід Маркіян. «Повезіть до діда Маркіяна»… І от раз Валя сидить у своєму кабінеті (він редактор великої, популярної газети на всю Україну), аж ось увіходить сивий, шановний дід, приглядається до Валі: «Невже ж це ти, мій славний, юний друже?» Обійми, стискання:

«Так, так, це я, мій сивий, славетний друже, пам'ятаєте…» Голос за спиною:

— Сторож спить і не бачить, що в саду злодії.

Валя кинувся: Настя осміхається, гризе яблуко. Завжди, коли надходили близько до Валі дівчата, він почував неспокій. Так і тепер: миттю, за звичкою, махную рукавом під носом, чи немає там чогось зайвого, озирнув свій костюм і, тільки звірившись, що все в нього в порядкові, принаймні спереду, заспокоївся.

— Заходь, Насте, до куреня. Настя підходить:

— Я на одну хвилинку.

Озирається:

— Як же у вас тут гарно-гарно…

Ходить по саду. Валя, як гостинний хазяїн, все показує, розповідає, пригощає то тим, то іншим. Пильнує тільки того, щоб не стати спиною до Насті. Пригадав — там на штанях дірка. Настя підтакує, киває головою, пробує сливи, груші, а думає щось своє. Далі переходить до діла, перебивши Валю:

— У мене до тебе, Валю, прохання. Оце я збираюсь на ярмарок. Треба неодмінно купити червону хустку і разом треба прорепетирувати хоч би з одним Костем п'єсу. Щоб не гаяти дурно часу, я вирішила взяти з ссбою Костя і дорогою зробити з ним репетицію. Так оце я прийшла за рукописом. Ти вже переглянув його?

— Уже… чи то пак, ні… Та я раз уже його суфлірував, то я не боюся…

— А може, й ти підеш з нами?.. — Настя прищурила око. — Будеш нам суфлірувать дорогою. Побудеш на ярмарку — цікаво! Добре?

— Я… — Валя пошкріб під брилем, почервонів.

— Ходімо, а то ти все чогось тікаєш од нас. О, бач, уже й почервонів.

Худеньке обличчя Валине справді почервоніло ніжно-ніжно, аж синенькі жилки виступили на чолі. А вона дивилась на нього синіми, як квіточки, очима, що з них от-от пирсне сміхом.

— Та не червоній, — протягла вона і сама почервоніла, а рукою скинула бриля й разом погладила його по довгому професорському волоссі. Валя стояв нерухомо, як скований. Настя набрала серйозного вигляду.

— Ну, я вже не буду… Так збирайся, Валю, швиденько. До обіду ж треба вернутись, бо після обіду вистава. Соня вже й квитки попродала.

Коли Валя знов зостався сам, перш за все побіг у курінь, де в старому дідовому козирку бачив з ниткою голку. Скинув штани, почав латати…

XVII

Валя надів білу сорочку, полатані штани, розчесав свої русі патли, знайшов рукопис, пішов до Бондаря. На майдані мусив спинитися: коло кооперативної крамниці — гурт селян. Сиділи на моріжку й грали в «підкидного». Спокійно, методично. Після кожної партії розправляли плечі, закурювали і потім цокали пальцем по лобі тих, що позоставалися в дурнях. Валя не втримався од спокуси, щоб не постояти. Далі присів, зазираючи в чужі карти. Потім упрохався разом згуляти. А після цього про все забув і сидів коло гурту з блискучими від азарту очима й з червоною гулькою на лобі, дожидаючись, коли йому знову дадуть змогу одігратись. Зазирав через спину в карти, нервово совався, нетерпляче підказував. Улицею йшли вже Кость і Настя.

— Ось де він! Валя, чого ж ти сидиш тут, — ходімо ж з нами!

Валя скривився, чухає голову:

— Я зараз.

Постояли, підождали:

— Валя, ми ж тебе чекаємо!

З досадою:

— Та зараз же. Ідіть, я вас наздожену. І полегшено зітхнув, коли ті сховались у вуличці. А на рундуці, коло крамниці, як уродився, дід Маркіян; розмахує руками, щось доводить людям, задирливо позираючи на Валю.

Валя прислухався, і його почало непокоїти. Дід знову, мов навмисне, плів те, що вчора звечора:

«Дні тепер стали менші, чим колись були, стираються».

Не витерпів Валя, схопився:

— Маркіяне Васильовичу, — стримано почав він, — ви людина розумна, і я вас поважаю, проте мені дивно, навіщо ви морочите людям голову тими дурницями, що самі в них не вірите: «дні стираються», та хіба день — то це така монета, що може стертись? То вигадали «птиці з залізним носом», а тепер «дні стираються». Та нехай би хто говорив, а то ви, людина грамотна, можна сказати, вчена.

Дідові ніби цього тільки й треба:

— Ну, гаразд. Нехай ми говоримо дурниці, хай ми дурні, а от ти учений, редактор, а чи знаєш ти, що таке «клєточка»?

Розпочинався звичайний на майдані диспут. Люди заворушились: про цю «клєточку» знали вже всі. Попідіймали од карт голови:

— Ану, ану, Валю?

— Знаю! — певно промовив Валя.

— А я тобі скажу, що ти цього не знаєш! — задирливо промовив дід.

— Парі! — запалився Валя, аж схопився. Забили заклад.

Валя одкашлявся і почав:

— Клєточка, клітинка — це значить так… кожна рослинка, кожний живий організм складається з маленьких частинок, їх звуть кліт…

Одностайний регіт не дав йому закінчити:

— Не туди, Валю, попав!

— Не в ті ворота заїхав!

Валя оторопів: регіт був добродушний, певний, щирий. Наперед вискочив руденький, босий, у білих штанях чоловічок і одрапортував:

— Клєточка — це значить от що: так, як треба, щоб люди були безроднії, без отця-матері, от їх будуть виводити у такій клєточці, як, скажемо, курчат.

— Хто це вам наказав такого?

Виявилось, якась лікарка читала в селі лекцію.

— То вона, певне, не так казала?

— Ну, скажи, коли ти вчений, як саме.

…

А дід однією рукою взявся за бік, другою велично показував уже на верх шовковиці, що росла за тином:

— Отож лізь, вражий сину, на цю шовковицю та прокукай мені разів із десять зозулею, щоб не задавався, що все знаєш.

— Та підождіть, та як же… — почав було сперечатись Валя. Загули. Зареготали:

— Не хочеться?

— Ну, добре, ну, добре, — мимрить збитий з пантелику Валя, — хай буде так… тільки…

Швидко, швидко покарабкався на дерево. Незабаром у гіллях кувала хрипко зозуля.

А дід Маркіян гладив довгу свою бороду; походжав коло тину, насмішкувато око щурив:

- І де вона видралась така зозуля, що в спасівку почала кувати?

— Київська бачте, вчена, — реготали люди. Зліз Валя червоний-червоний, кусає губи, напружує всі сили, щоб утриматись: от-от бризнуть із очей сльози. Замовк, затих, тільки чмихає носом. А дід Маркіян моргнув через плече сусідам, задирає знову:

— От він усе про те, що немає відьом та домовиків, а взять би хоч те саме радіо… Носяться з тим радіом, як дурень із ступою, а воно таке, ніхто тобі не пояснить, не докаже до пуття.

— Може, таке радіо, — додає другий, — як завелося ото в Богданах. Чули?

Почав розповідати. Завелось щось на горищі, дмухає сажею по хаті, дмухає по сінях, їсти вимагає, та щоб чогось доброго, бо на голові й миску розіб'є. Та щоб і самогонки півпляшки. От які тепер позаводились. Прикликали священика одслужити молебень у хаті. То що ж ви думаєте? Той править, а воно підспівує на горищі: «Господи помилуй»… От тобі й радіо…

Регіт пік Валю огнем. Найбільше допікало Валі те, що не знав він, з чого, власне, сміються.

— То це, по-вашому, і радіо — домовик, чи як?

— Домовик не домовик, ну, то й не людина, — допікав дід Маркіян, — домовик, то той, хто сидів тихенько на горищі, що хто там його почує й побачить. А тепер таке понаставало, що все на люди випирається: ось, розповідають, у Харкові: тут базар, тут мира — не протовпишся, а воно з піддашшя привселюдно реве без сорому на ввесь ярмарок. Та як реве: в ушах закладає, коні лякаються. Он як тепер повелося. А поспитай: що воно, — дід скоса зирнув на Валю, — так він що тобі скаже: «радіо», мовляв, та й годі…