Таємниця. Замість роману - Андрухович Юрий Игоревич. Страница 14

Мені здається, ти почав розповідати якусь історію, від якої ми трохи віддалилися.

Нічого, я пам’ятаю: перша стипендія і кривавий бенкет. Був, здається, понеділок третього тижня від початку занять. Ми нарешті дочекалися першої в житті виплати стипендій. Кілька днів поспіль ми нервово потирали руки в очікуванні. Це мусила бути святкова вечеря для своїх — шістьох або й сімох першаків. Азіати — їх у цій ініціативній групі було приблизно з половину — мали зготувати плов. У нашому Поліграфі вчилося до біса мешканців Центральної Азії, дехто навіть жартував, ніби велике У в абревіатурі УПІ (Український поліграфічний інститут) слід насправді розуміти як Узбецький. Уявляєш — старий Львів, середньовічні мури, руїни Європи — і всюди повно узбеків у смугастих халатах! Востаннє це місто могло переживати щось подібне хіба в ХVII столітті, коли Хмельницький напустив у нього своїх друзів-татар. Кайф!

Ти ще пам’ятаєш тих хлопців?

Кого, азіатів? Звісно, як і всіх інших! Першого з них, узбека, звали Шухрат, але він просив називати його Шуриком. Дещо кумедний тип, такий трохи Ходжа Насреддін, фанат Корану, шаріату і кандидат у лави партії. З ними таке траплялося — подивись на всіх цих нинішніх рахмонкарімових. Звідки б вони взялися? Іншого прізвище було Рукавішніков, напівросіянин-напівтаджик. Чи напівтуркмен? Ні, все-таки напівтаджик — якось мені врізалося в пам’ять це слово — Душанбе. Він жив у кімнаті зі старшаками, третьокурсниками, тому раніше за всіх нас пройшов іспит вином. Тобто він його не те щоб успішно склав, але намагався скласти, і неодноразово. Третій називався Різо Назіров, такий цілком харизматичний тип, басмач і памірець. Я саме тоді від нього й дізнався, що є такий народ — памірці. Не вампірці, а памірці — від Паміру. Вони живуть високо в горах, котрі, як відомо є Дахом Світу, і зневажають таджиків з долин. Він навіть казав мені, як по-їхньому «раб» і з усього випливало, що то синонім до «таджик». Вони говорять однією з афганських мов. До того ж серед них повно синьооких блондинів, бо насправді вони є прямими нащадками якихось заблудлих недобитків Александра Македонського. Почекай, слід якось повернутися до тієї історії.

Вона нікуди від нас не втече. Були ще якісь гідні спогаду типи?

Ще двоє. Обидва покинули Поліграф під час першого курсу. Вітюня вчився разом зі мною на журналістиці, був злостивий, як опосум, і завше влазив у якісь розбірки, особливо серед старших. Він чомусь несамовито подобався дівчатам. Вони писали йому довжелезні любовні записки. Чому? Я цього пояснити не можу. Проте це настільки розгойдало його душевну рівновагу, що він перестав виходити на пари, загрузнувши в гуртязі і поступово наливаючись посизінням від бухла. Нині він, здається, служить якимось прокурором, що в нашій країні не так уже й погано. Другого звали до банальності звично — Саша Шевчук. Попри банальність імені це був, як кажуть американці, a character. За нас усіх він був старший — здається, його вже виключали з історичного в Ленінграді, після чого він устиг відбути повні два роки війська. Він теж не ходив на пари. Зазвичай він багато читав і курив. Можливо, він для того і вступав до Поліграфу, щоб удосталь начитатися й накуритися. Так і бачу його донині: от він сидить за столом, постава пряма, на столі розгорнута книга, попільничка і пачка цигарок. Усе. Він читає й курить. Читає й курить. І до нікого ані слова. Цілими годинами, цілими днями.

Що він читав?

Уяви собі, різне. Але передусім «Капітал» Маркса. Він читав його для себе, його такі речі чомусь цікавили — додаткова вартість, усяке таке. При цьому він мав самі лише двійки з марксизму, бо його ніколи не бачили на заняттях.

Гаразд, коло дійових осіб окреслене. Тепер про той бенкет.

Ну, звісно — ми ж навіть не починали. У понеділок пополудні до інституту завезли гроші. Кожен староста мав отримати готівку на всю свою групу. А потім усе це роздати — кожному його суму. Тобто це була така жива черга до каси. Відтоді я стоятиму в ній усі п’ять років — щонайменше 50 разів. Мої руки звикнуть до грубих банківських пачок. Тобто звикнуть не тремтіти від шелесту запаморочливої кількості купюр.

Що то були за суми?

Наскільки пригадую, переважно десь коло тисячі рублів — часом більше, а часом менше. У кожному разі це замалим не дотягувало до суми річного заробітку мого батька.

Річного?

Так. Я не обмовився. Отже, можеш собі уявити — така довжелезна черга, де всі на всіх гавкають, при цьому, звісно, старші розпихають навсібіч молодших грудьми і ліктями, цілковитий бардак, початок навчального року, механізми розлагоджені, адміністративний скрегіт, машина дає збій, колеса не крутяться, поршні не скачуть, психована касирка з віконця верещить — і так далі. І жодного просування вперед. Після двох з гаком годин такого тупцювання й вовтуження я залишаюся фактично сам: моїх друзів і подруг з групи дістало, вони розходяться, мовляв, я й сам упораюсь, достоюся, а вони — так тому й бути — почекають до завтра, завтра я їм усе видам без штовханини й напрягу, так тому й бути, культурно і на блюдечку. Перспектива заночувати в гуртязі з мішком чужих грошей під подушкою неприємно холодить нутрощі. Поруч залишається хіба що Вітюня, майбутній прокурор. Але про це його майбутнє ані він, ані я ще не знаємо. Я отримую повний розрахунок одним з останніх, коли надворі, як і в очах, темніє. Синя пачка — це п’ятірки, зелена — трояки. Схоже на те, що разом там вісімсот. Крім того, якась нез’ясована кількість рубльових — вони розлітаються надовкіл, наче осінні листки, ми спазматично згортаємо їх і зсипаємо у роззявлену пащу мого крокодила.

Припускаю, що того ж вечора ви розпустили більшу частину мішка…

Якби ж то! Ми шляхетно відокремили своє від чужого (свого було жалюгідно мало, всього лише по вісім синіх купюр) і накупили вина. Як це тоді називалося в газетах, до святкового столу. Того ж вечора ми пристойно повечеряли масним узбецьким пловом та ще маснішою памірською шурпою і до непристойності мало захмеліли. Помилка крилася, вочевидь, не тільки в масній їжі, але і в тому, що вина ми набрали не міцного, а столового. Останню пляшку ми навіть вилили в чайник, розігріли і щедро змішали з цигарковим попелом. Начебто вино з попелом мало чудодійно позривати наші голови з пліч. Ефект виявився нікчемним. Ми насьорбалися теплої попелястої гидоти, раніше званої закарпатським ркацителі, і, так нічого й не доп’явши, повалилися спати. Хтось лише заїкнувся на тему дівчаток, але був одностайно посланий — які ще дівчатка на тверезу голову?

Тобто як — жодних еротичних поривів?

З цим було нев’їбенно складно. Розумієш, це був дуже нелегкий у житті нашої тодішньої країни час. Ми всі по вуха застрягли в тому жахливо вбогому побуті. Уяви собі — вічно загиджені коридори, сморід від сміттєбаків, умивальників, сральників, металеві солдатські ліжка, сіра дірява білизна, спортивні штани з начосом, халати, курва мама, якісь неоковирні, якісь лікарняні халати! З тих, у яких помирають! І капці, і панталони, і бігуді! Розумієш, до цього слід було звикнути. Щоб уявити собі кохання за таких обставин, слід було пройти певну стадію своєрідного емоційно-естетичного отуплення. І зрадити музику, свою музику, бо ті корови слухали винятково всяке гівно типу «Лєйся, пєсня!» і Деміса Руссоса. Ні, безумовно, там, у тих гуртожитських коридорах так само траплялися цілком стерпні (або й цілком нестерпні) кралі, але саме вони бували вже переважно зайнятими. Як, наприклад, моя майбутня дружина, про що згодом. До всіх інших категорій мусилося підходити лише під сильним впливом алкогольної анестезії.

Окей, тоді що все-таки з тим кривавим бенкетом?

Не хвилюйся, ситуація поки що під контролем. Наступного дня був вівторок і це означало, що ми йдемо до школи аж на першу тридцять. У нас п’ять разів на тиждень заняття розпочиналися пополудні, тільки у понеділок — з восьмої ранку. У Поліграфі не вистачало аудиторій, тому заняття відбувалися за змінами. Я кажу до школи, бо так ми цей наш Поліграф переважно називали — школою. Існувала така весела приповідка: по рублю — і в школу не підемо. Існувала ще веселіша: по рублю — і поригаємо. Того ранку так воно і сталося. Рукавішніков (він же Рукав) зранку навів до нас повну кімнату своїх старшаків — курс третій, четвертий, навіть чи не п’ятий, всі такі зарізяки з вусищами, бакенбардами, в джинсі і в тільняшках, абсолютні тобі ветерани недавньої війни у В’єтнамі. Ідея була гуманна: зближення між поколіннями, студентська солідарність, посвячення молодих. Ми й незчулись, як на столі, під столом і всюди по кутах завелися незліченні голови пляшок і вони впритул витріщились на нас. Що це було — «Гроно Закарпаття»? Зараз уже не згадати… Пам’ятаю лише, як уже десь після другої склянки ми всі затягнулися димом і світ виявився дедалі швидшою каруселлю. Ефективність шмурдяків полягала в тому, що вони коштували небагато, пилися відносно легко і великими дозами, найчастіше повними гранчаками, а вставляли фактично вмить. Краще за мене це може пояснити Індрик — він уміє все обґрунтувати з біохімічної точки зору: процент цукру, спиртові домішки, коефіцієнт засвоєння слизовою, м’якими тканинами, концентрація, консистенція. Пам’ятаю, як Рукав усе бігав і бігав по нові пляшки, чомусь саме він — з дитинства легкоатлет. Пам’ятаю, як о пів на дванадцяту ми всі заревіли старовинну махновську пісню «Любо, братци, любо!». Вона донині для мене одна з улюблених, ця «Любо, братци!», але май на увазі: щойно я почну її співати, це завжди знак, що мені досить. Так уже склалося.