Таємниця. Замість роману - Андрухович Юрий Игоревич. Страница 19

По-перше, яким чином, а по-друге, хто такий Майор?

Майор був одним із нас, він також учився в нашій групі. А яким чином нас репресували — це історія, що вимагає надто довгої передмови. На її марґінесах мусять виникнути два Юріки, що з них один К., а інший Ф., Дябо, Джана, Поломаний, хтось іще. А в центрі постає Сєрьоґа. Ми всі були тої осені, тої самої осені, на сеге-роботах і тільки Сєрьоґа не був. Зрештою, це не важливо. Важливо, що певного пополудня він завітав до нас на село і нами було випито не тільки море горілки, але й рештки яблучного пуншу з крамниці. Потім ніц не пам’ятаю, як співали Гадюкіни. Себто пам’ятаю, але щось цілком інше: як ми лежали на сіні — я, Ніна, Дара, Садовий — дивилися в нічні небеса і розучували лемківську пісню «Любуй же ня, хлопку// В стодолі на снопку,//Любуй же ня пильно // Бо ми в ножки зимно». Я думаю, їм, дівчатам, і справді було трохи зимно в ножки, тому пісня їм страшенно подобалася.

Поки що не бачу нічого загрозливого.

Ми вчотирьох так само нічого такого не бачили, нам було добре в нічному полі — і все. А тим часом у селі відбувалися вельми зловісні події. Цим реченням варто закінчити попередній розділ пригодницького роману: «А тим часом у селі відбувалися вельми зловісні події».

Ага. Які?

Я не хотів би в це заглиблюватися. На ранок ми дізналися, що Сєрьоґу пов’язала міліція. Начебто він уночі ходив селом і когось дуже сильно образив діями. На ранок його заламали і здали в руки правопорядку. Поки він сидів у районному арешті, до нас понаїхало всілякого інститутського начальства. Нас почали скручувати в баранячий ріг, допитувати по одному, те і се. Крім усього, вони провели ґвалтовний обшук у казармі, де ми, хлопці, спали і, звісно, викрили фантастичну кількість пляшок з-під горілки й пуншу. Цікаво, всі вони були якимись типу науковцями, доцентами, кандидатами, а істинне покликання, виявляється — сискной атдєл! Надто вже професійно вони все це провели — допити з розводками, обшуки з прістрастієм. Справжня тобі школа Порфирія Петровича!

Окей, після цього вас було якось покарано.

Та в тому-то й цимес, що нібито й ні, попервах. Навіть Сєрьоґу випустили з каталажки. У жовтні ми повернулися до Львова — і нічого. І щойно в листопаді, коли випали всі ті перші сніги, нас трьох було репресовано. У нас відібрали житло. При переїзді зі старого гуртожитка на Майорівці у новий на Підголоску з’ясувалося, що нас у списках немає. Ми розбрелися хто куди. Тобто хто куди мав. У Львові робилося все темніше й зимніше, слід було пересидіти зиму в якомусь закамарку, де принаймні вода б не замерзала у трубах. Сєрьоґа, дорога душа, запросив мене жити з ним у його батьків — провина ж передусім лежала на ньому. Але там я зміг витримати лише один вечір. Загалом цей час бездомності виявився несподівано гарним часом. Мої речі спочивали у вокзальній камері схову, а я щовечора напружено змагав інтриґу, куди сьогодні піти. Це як Мармеладов у Достоєвського, пам’ятаєш? Ого, знову Достоєвський, вдруге поспіль — чи не зачасто? Можливо, ти пам’ятаєш: «Ведь надо же человеку иметь куда пойти»! Чи якось так.

І куди?

О, це було щовечора по-іншому. Іноді я лазив через вікна, іноді пхався у чорні двері. Кілька ночей я просто ходив вулицями і площами древнього, але вічно юного Міста Лева. Найгірше стояли справи зі взуттям. Слід було заробити грошей і винайняти собі помешкання. У не цілих дев’ятнадцять я опинився викинутим на вулицю в чужому місті студентом. Тоді ж Длинний порадив мені звернутися до морґу, де завжди є потреба в санітарах. За його словами, цим синякам ще й непогано платять, а спирт вони дудлять літрами. Спирт — це єдине, що тримає їх при здоровому глузді. Містом ходили чутки про неофіційного художника на прізвисько Сюр, який начебто заробляв собі на життя власне працею в морзі. Він гримував померлих перед їхнім останнім party. Звичайно, йди, казали мені найкращі друзі слідом за Длинним. Уявляєш, як ти після цього почнеш писати, налаштовував мене найвимогливіший з них. Ані він, ані я не знали тоді, що на світі вже був один такий поет і звали його Ґотфрід Бенн. Певного дня я таки дійшов до тих дверей.

До дверей морґу?

До дверей Таємниці. А потім я вирішив їхати геть. Насувалася зима, я не мав де жити, навчання летіло утрихуя, моя кохана набила себе по обличчі, ніщо не затримувало мене у Львові. Я захотів утекти до Москви і вступити там до Літературного інституту. Цікаво, зарахували б мене тоді, якби я подав їм свої тодішні тексти? Однієї суботи я приїхав додому і заявив, що мене викинуто на вулицю. Я врешті сидів у теплі і в хатніх пантофлях. Я їв якусь велетенську яєшню з кашею, потім канапки з ковбасою й сиром, десятки канапок і якісь розігріті субпродукти, знову з кашею, я все це їв і їв, і їв, на очах перетворюючись у Пантаґрюеля, а Пантаґрюелева мама все щось докладала мені на тарілку і все щось говорила, говорила й говорила, а потім я пив чай з малиною і в мене злипались очі від ситості, спокою і тепла, тож я, западаючи під пуховики сну, пообіцяв, що повернуся до Львова і піду жити до її давніх знайомих, і буду вчитися далі. Наприкінці місяця грудня нас із Майором було помилувано і ми отримали кімнату на двох у новій гуртязі на Підголоску.

А твоя майбутня дружина?

Її, здається, помилували дещо раніше. Я досі не знаю, що їй інкримінувалося. Нам з Майором — пиятика, наслідком якої Сєрьоґа мало не загримів на зону. А їй? Було трохи дивно чути деканову відповідь «Вона сама знає, за що». Ні, насправді вони нас вистежували. Ми ж бо все-таки читали не те, слухали інше, розпускали язики на слизькі теми. Наприклад, ми любили встрявати в суперечки з приводу комунізму. Я доводив, що його ніколи не настане, бо має рацію Фройд. А вона — що його ніколи не настане, бо мають рацію індійські йоґи. Вона сідала в лотос, коли ми слухали вірші Тувіма й Ружевича. Ми зачитувалися Е. Т. А. Гофманом і знаходили в кожній його казці абсолютно прозору індуїстсько-брахманічну модель Світу. У Гофмана справді страшенно багато реінкарнації. А також цілком віртуозної гри між зовнішніми і внутрішніми сенсами. Згодом ми годинами, цілими вечорами читали вголос Булгакова — це була навіть не ксерокопія «Майстра і Маргарити», журнального, сильно цензурованого, але все одно забороненого. Тоді ще не існувало ксероксів, зате існувала копіювальна машина «Ера». Тож невідомі відчайдухи в невідомих науково-дослідних установах з нев’їбенним кримінальним ризиком для себе відерювали до послуг невідомих споживачів усілякі таємні тексти. Як, приміром, «Основи світогляду індійських йоґів» Рамачараки. Ця штука, простудійована мною цілком доглибно, спричинилася до суттєвого впорядкування моєї картини світу. Я зненацька побачив Сенс Усього. Найголовніше було усвідомити Свідомість. І відкрити для себе, що все на світі — Структура, де одне неодмінно виростає з іншого, а менше неодмінно належить більшому. Мої тогочасні вірші перенасичені містичними алюзіями: Брахман, Атман, Океан, Крапля, Дерево, Листок, Ціле, Часткове. Ігор Поломаний — свята душа, де він зараз? — вислухавши з десяток тих опусів (я писав тоді чомусь переважно вінками сонетів), одного разу сказав: «Нє, старий, ти, напевно, таки станеш верховним проповідником у баптистів».

Кого ще ти читав? Ні, може так: чиї ще книги ти вивчив би напам’ять, якби їх почали спалювати?

Достоєвського. Курва, вже втретє! Але з цим усе зрозуміло. Гессе. Гессе був для мене всім. Кілька років тому, до котрогось його ювілею, я написав такий есей — «Півжиття плюс мінус Гессе». Я називаю його вчителем рятівного ескапізму. Завдяки йому мені і нам вдавалося втікати значно далі, глибше, послідовніше.

Тобі і вам?

Так, нас було мало, переважно п’ятеро: Ніна, Дара, Оксана, Садовий і я. Час до часу за участю Майора і Вєрки Братчик. Довший час ми трималися разом — у різних комбінаціях, часом доволі болісних. Здуріти — Оксани і Вєрки вже немає! Можливо, та п’ятірка склалася від могили Антонича. Я вже казав, як ми її знайшли на Янівському цвинтарі? Ми рухалися за логікою цвинтарної книги 1937 року. У цвинтарній книзі від липня 37 року було абсолютно точно зазначено сектор із похованням Антонича, Богдана-Ігоря. Залишалося прочесати сектор, продертися крізь його по-осінньому захаращений декадентський терен. Ми тоді ще не знали, що нами знайдена могила не була автентичною, що її відновили інші молоді люди два десятиліття тому. Тодішні молоді люди.