Таємниця. Замість роману - Андрухович Юрий Игоревич. Страница 57

Він любив зброю і цілком непогано стріляв — поки його руки не почали тремтіти. Але в ті часи йому вже ніхто не дав би ніякої зброї. До речі, я вже розповідав про те, як ми стріляли з його пістолета в горіх? То було восени 68-го, коли його забрали до війська з приводу чехословацьких подій. На звуки стрілянини примчала міліція — швидше за все вокзальна, її ще чомусь називали лінійною, ніби якийсь козацький підрозділ. Батько відмовився здати зброю і на всі їхні вимоги відповідав я сам міліціонер, я міліціонер лісу. Тоді вони стали викликати військову комендатуру, але там саме чергував батьків приятель-однополчанин. Усе закінчилося перемир’ям і припиненням вогню.

Отже, я бачу його передусім таким. Пізні 60-ті, початок 70-х.

Але час робив його іншим.

У другій половині 70-х він різко здав і змінився — не без допомоги того добровільно-примусового лікування психушкою. Ця штука його сильно загальмувала — от що вона з ним зробила.

У 80-ті він перетворився на старанного машиніста тепломережі: ніч на роботі — два дні вдома — день на роботі — ніч удома — якось так. Пасьянси, кросворди і телевізійна вечірня казка. Вечірня кашка. При цьому він іноді трохи дозволяв собі пуститися берега, але вже цілком по-іншому, без буянь: тихе розпивання вина у власній самотності. Щоправда, якщо я бував удома, він кликав мене до товариства. У 80-ті роки між нами панувала рівновага, ми обидва були рівною мірою оповідачами і слухачами один одного. Не сумніваюся, що він відігравався на Софійці і Тарасові — це вони до пори до часу успадкували право на вислуховування кривавих сюжетів з підстреленими браконьєрами, що з випущеними кишками здатні проповзти десятки кілометрів зимовим лісом, залишаючи на снігу дороговкази червоних пасем.

У 90-ті він став пенсіонером. Одного разу з Кракова приїхав стрий Роман, він був на 15 років старший за батька, але в 90-ті роки вони виглядали однолітками і страшенно полюбляли разом виходити до центру міста — поварнякати з іншими пенсіонерами про політику. Їм здавалося, що тільки вони можуть порятувати Україну. Зрештою, так воно й було. З приводу всього, що в нас тоді відбувалося, стрий Роман мав цілком поблажливе і загалом позитивне враження. Батько ж натомість — вельми критичне, передусім йому не подобався жоден з президентів, ані перший, ані другий. Стрий переконував його, що всьому свій час, чудово вже те, що ми взагалі маємо президента, хоч якогось. Але батько наполягав на тому, що владу повинні взяти націоналісти. Він погрожував записатися в ОУН, хоч тут-таки визнавав, що для цього мусив би бути років на двадцять молодшим. Якось вони обоє прийшли навідати нас на Об’їздній — в однакових плащах і капелюхах, два детективи з повоєнного східноєвропейського серіалу. Стрий пережив батька, але всього на півроку. Десь там вони невдовзі по тому знову перетнулися — боксер і тенісист, жартівники-дотепники, перша ракетка і золота рукавиця.

Тої миті, коли батько фатально для себе послизнувся і впав поблизу франиківського базару, мене поруч нього не було. Я прийшов до них із мамою щойно ввечері — подивитися, що стряслося. Але я все одно бачу це падіння, цю розмазану по снігу кров. У батька могли бути якісь початки гемофілії: скільки пам’ятаю, його кров згорталася страшенно повільно, над цим слід було старанно попрацювати. У мене вона згортається вмить, ми з ним різної крові, як це не дивно. Так от — я бачу це падіння, скривлене болем батькове обличчя, його роз’юшений ніс. Від болю він не може підвестися і так сидить, скорчившись на снігу. Навколо крутиться пара молодих людей, він і вона, торгаші з базарного намету, поблизу якого все і сталося. Хтось каже, ніби вже викликали швидку, група роззяв поволі розсмоктується. Дівчина витирає з батькового обличчя кров, але ніяк не може її зупинити, її хустинки одна по одній блискавично насякають червоним, вона кидає їх на той брудний сніг і біжить до свого намету по пачку нових. Вона дуже старається, дуже хоче помогти цьому старшому чоловікові. Якоїсь миті він торкається губами її вузької справної долоньки і каже давно мене такі ручки не гладили. Дівчина сміється.

Згодом я переповідаю цю історію друзякам, ми сидимо в нічному кафе «Блюз», мені завтра вирушати до Відня, я їду з важливою місією, батько просив покататися на Riesenrad — спеціально для нього, я повторюю його фразу давно мене такі ручки не гладили, Ярослав Ґарсія наливає ще по одній і каже твій тато такий самий, як я, а потім додає дивися, ти можеш уже не застати його. Мені хочеться сказати що ти мелеш, курва, від забитих сідниць не вмирають, але я мовчу, бо я забобонний. Згодом виявиться, що Ярослав Ґарсія о цій хвилині помиляється лише на кілька тижнів. Чого йому це сказалося? Дивно. Як дивно й те, що половина моїх друзяк, присутніх зараз у кафе «Блюз», буде нести батькове тіло на похороні. Бувають моменти. Як це назвати — вторгненням сенсу? Поверненням з майбутнього?

Проте Ярослав Ґарсія все-таки помилився: я встиг до Відня й назад — це тривало якийсь лише місяць, до того ж найкоротший у році. Тому я встиг розповісти батькові про Відень. У ньому я так і не дійшов до чортового чортового колеса, щиро кажучи, я й не збирався в його бік, що за фантазії. Хоч для батька це був єдиний пов’язаний з Віднем об’єкт, єдиний зв’язок із самим собою у Відні — не Штефансдом, не кафе «Централь», не Гофбурґ, не Шенбрунн, не Опера, не будь-яка інша загальна туристична повинність, а саме воно, чортове колесо у Пратері, ну і ще, напевно, одне-два бомбосховища, але цілком незідентифіковані. Зрештою, він і не був туристом, хіба що принагідним, але перш усього втікачем. У втікачів інша топографія — задвірки вокзалів, заставлені бараками пустирі, приймальні в комендатурах, брами пекла.

Тому я намагався розповідати так, аби він ні про що не шкодував. Я казав ха, Відень — це тільки звук, до того ж не зовсім пристойний, поверхня — до того ж добряче вичовгана, бо насправді це така непробивна містечковість, що хочеться вити. Їхня свідомість пойобана тисячею взаємно суперечливих комплексів, тому вони й досі не знають, хто вони: австрійці чи нацисти. Ніби насправді це не одне й те саме — відсотків на 80 у кожному разі. Вони голосно вимагають, щоб за ними визнали Моцарта і Рільке й так само голосно відмовляються від Габсбурґів та Гітлера. Хоч їхні ветерани, до речі, аж ніяк не соромляться виходити на люди в гітлерівських нагородах. Я ніде не зустрічав стільки фальшу, навіть у Львові. А ця їхня скупість, так феноменально втілена у нічим, крім снобізму, необґрунтованій дорожнечі! Ця схильність до дроблення життя на малесенькі, завбільшки з кавовий наперсток, ковточки! Це вдаване смакування тістечок! Ця звичка подавати вино ахтелями! Уявляєш собі — одна восьма вина? У них ніколи й нічого не буває вдосталь — ані вина в келихах, ані тепла в помешканнях. Ані тепла загалом — тепла як такого. Яка там нестерпна легкість — нестерпна депресія! І це ще в найкращому разі, бо переважно просто нудьга. Ти уявляєш собі всі ці фраки, вальцери, оголені плечі, віяла, блакитний Дунай і серцевину великої утопії, а насправді… Тут я зупинявся, щоб піднайти особливо нищівний образ і забити останній цвях. Батько використовував нагоду і вставляв: «А насправді — все це гівна варте». І додавав: «Як сказав би пан Палівець». То був наш пароль — відгадай звідки.

Хоч якщо чесно, то у Відні мені не було аж так зле. Я мешкав у 10-му окрузі серед балканців і турків, тож навіть уявлення не мав про те, як у дійсності виглядає справжня віденська депресія. Я не ходив на бал в Опері і не їздив фіакром, а здебільшого пересувався пішки — з 10-го округу у 18-й, а звідти у 1-й. Щодо чортового колеса, то я збрехав батькові, наче його волю виконано, наче катався, наче вибрав собі певну неділю і подався до Пратера, і купив собі квитка на той Riesenrad за цілих 80 шилінґів. Ціну я брав не зі стелі, а з польськомовного «Путівника Паскаля». При цьому я заливав, що то була єдина вартісна подія, мовляв, тільки заради цього я б і не стер Відня з лиця землі, хай собі животіє.