Таємниця. Замість роману - Андрухович Юрий Игоревич. Страница 62

Добре сказано. Я пропоную йти вперед до Гакешер Маркт.

Так ми і зробимо, старенький.

Тим часом я й далі буду розпитувати тебе про Європу.

А що це таке?

От і перше запитання — що це таке?

Це такий відросток від Азії, щось на кшталт півострова, який вважає себе континентом. При цьому його все важче обмежити: якщо з його західним берегом фактично все зрозуміло, то відносно східного існує страшенно багато всіляких ідіотських концепцій. А запитання де закінчується Європа? автоматично не стає запитанням де починається Азія?.

І де вона по-твоєму, ця східна межа?

На правому березі Райну. Бо так казав Конрад Аденауер. За огорожею Меттерніхового саду. Бо так казав князь Меттерніх. Або — східніше уявного берлінського муру. Хоч і не такий він уявний, як нам це може здаватися.

Тобто зараз ми в Азії?

Так. Ми йдемо цією Оранієнбурґерштрассе, ніби пустелею Гобі. Відчуваєш це скрипіння піску на зубах?

Існують ще інші варіанти зі східною межею?

Ще б пак! Скільки завгодно. Скажімо, це західний кордон колишнього есесесер. Або — межиріччя Дунаю й Дону. Пардон, Дніпра і Дністра. У будь-якому разі це якесь межиріччя, Месопотамія. Якщо ж брати до уваги Уральський хребет, то важко судити, чи вона проходить перед, а чи вже за ним. Бо тоді можливо, що ця межа є узбережжям Тихого океану. Європа від Сан-Франциско до Владивостоку, можеш собі уявити?

Не можу. Але ми покуримо — і мені вдасться.

Будемо сподіватися. На мій погляд, Європа всюди там, де місцеві мешканці вважають, що вони в Європі. Кращої дефініції тобі не знайти. Навіть після того, як ми покуримо.

Це якась дуже проста дефініція.

Тому вона правильна. У Китаї ніхто не вважає себе Європою, в Саудівській Аравії чи Венесуелі, напевно, теж. Але в Арґентині трохи так. Або в Іст Вілидж на Мангеттені. Міхаель — той, котрий живе із Сузанною — каже, що в Арґентині всі ненавидять танґо, і таксисти кривлячись вмикають його у своїх тачках винятково для дебілуватих іноземців. А самі слухають Баха, кантати й сюїти. Слухай, давно хочу кого-небудь запитати. Чому ця синаґоґа зоветься Новою? Існувала якась попередня — стара?

Ця Нова насправді не нова, їй десь так зі 150 років. Але її щойно недавно відновили після погрому у 38-му. Чому ти запитуєш?

У своєму новому романі я спробую написати сцену, як двоє приятелів ідуть Берліном по Оранієнбурґерштрассе. Вони мусять про щось говорити. Іти попри Нову синаґоґу і не заговорити про неї, певно, неможливо. Тобто можливо, але читачі матимуть претензії. Як можна було повз неї йти і про неї не заговорити?

Ти вже маєш назву для цього нового роману?

Таємниця. Змінюй тему.

З чим би ти міг порівняти Європу?

Наприклад, зі спільним домом. Хтось уже називав її так, правда ж?

Горбі.

Отож-то. Цей дім має досить вигадливу архітектуру, це справжня суміш епох і стилів, що її спроектувати як цілість міг лише який-небудь маньякальний Супер-Ґауді: безліч рівнів, ярусів і закамарків, а також фліґелів, мансард, виступів, балконів, терас і ґалерей. З півдня він повитий диким виноградом і лавром, але іноді все це замітає червоним африканським піском. З півночі натомість він майже вічно засипаний лапландським снігом. На дахах і ринвах — мільйони бурульок. Північні приміщення в ньому опалюються теплом ґейзерів.

А як щодо заходу і сходу?

Його західна половина переважно щільно обжита й доглянута, коридори, зали й покої аж блищать після чергового євроремонту. Але в той же час у ній настільки стерильно, що страшенно хочеться влаштувати пияцький дебош. Східна ж половина являє собою радше руїну з повибиваними вікнами й позриваними з петель дверима. По ній гуляють протяги і смерчі, носиться перекотиполе. У ній погано з опаленням і водопостачанням, а на кухнях гидко пахне вареною капустою та самогоном. Обидві половини по-своєму прекрасні.

Прекрасні? Отже, Європу можна любити? За що?

Питаєш, як Муму в Герасима! Та хоч би й за те, що вона досі розмовляє настільки багатьма мовами. Тобто вона була й залишається розсадником фонетичних, синтаксичних, ідіоматичних, акустичних, а значить і поетичних можливостей цього світу. Це більше ніж бібліотека, це Ресурс, це людські історії, розказані тисячею діалектів. Хоч самих історій є всього тільки чотири. Так казав почесний європеєць Борхес. І зовсім не обов’язково розуміти їхній зміст — значно важливіше відчувати цей шум, це гудіння й нашіптування, немовкнуче звукове тло. Слухай, давай повернемось назад! Тут недалеко. Я вдарив би по якійсь каві в кафе «Оранж».

Будь-яка твоя примха.

Це не примха. Відколи в жовтні 2003-го я привів сюди ОК, я вже не можу просто так пройти повз це місце. Потім я півдня помирав.

Помирав?

Мене тої осені просто накрило. Я жив від одного серцевого нападу до іншого. Ми з ОК гуляли Берліном, майже не розплітаючи рук. У цьому було щось цілком пронизливе.

Хто це така — ОК?

Для тебе це не повинно мати значення. Скажімо так: у її товаристві я задовільняв свої частково батьківські, а частково братівські інстинкти. Це був трохи фільм, а трохи сон.

І тому серце не витримало?

У тому-то й справа, що витримало. Але якими зусиллями! У цьому кафе ми просиділи з годинку, дослівно не змовкаючи. Ми з нею взагалі не змовкали — хіба що на дві-три години вночі. Так от — я вгатив собі велику каву, під яку викурив першу того дня сигарету. Хвилин через десять усе й почалося.

Що саме?

Страх. Серцебиття. Хоч я все ще розважав ОК жартами. Тоді я рвонув від столика до туалету з надією хоч трохи полежати в ньому на кахляній підлозі, щоб усе вгомонилося.

Синдром Артура Пепи?

Щось подібне. Полежати навзнак — і попустить, так я собі думав. Але там не було як лягти, бо увесь час хтось заходив і виходив. А в єдиній придатній для лежання кабіні засів якийсь пердун-чемпіон. Мені уявилося, що коли я ляжу перед умивальником, то перший-ліпший предур відразу ж викличе швидку або поліцію. Почнуть шукати шприци, допитувати. Цього я б уже справді не витримав. Тому я лише дивився на себе у дзеркало і намагався долонею заспокоїти те гупання всередині. Себто я поклав руку на серце — так це називається.

Жодних ліків при собі?

Атенобене. Того дня я ковтнув його востаннє. Це не найкращий засіб. Він починає діяти щойно через годину. Якщо ти при цьому лежиш навзнак і дістаєш від світу самі тільки позитивні сигнали — метелики, пташки. Співи чорних дроздів. У цьому разі він діє позитивно. Я запив його водою з крану і повернувся до ОК.

І тоді став помирати?

Це такий емоційний зсув. Коли світ робиться жахливо тривожним. Мені здалося, що треба якомога швидше зриватися геть. Увесь простір кафе наскрізь пронизано жовтневим світлом і в ньому — уявляєш? — ці смуги тютюнового диму. Це просто нестерпно: сонячні промені, смуги диму, запах кави, шелестіння газет. Це ніби сурми останнього дня.

Не бачу нічого схожого.

Ще б пак! Тобі цього не зрозуміти. Потім ми дійшли до Гакешер Маркт. Я вдавав, ніби думаю про своє. Насправді я майже не міг підтримувати розмову. Я все ще сподівався приховати, що мене аж розсаджує зсередини.

Що замовляємо?

Я, звичайно, велику каву. Як вона тут у них називається? Grosse Tasse Kaffee. Я її відтоді завжди тут замовляю. Так от, від Гакешер Маркт ми рушили ес-баном на захід, бо я хотів показати ОК Шарлоттенбурґ. Савіньїплятц, а потім Штутті, всяке таке. Але вже перед Лертер Бангоф я шепнув їй на вухо мені зле, ми вийдемо на наступній. Найгірше — це пасажири з їхніми витягнутими безжальними фізіями. Вони всі як один дивилися на мене не моргаючи і всіма своїми затисненими вустами так і повторювали а цей зараз упаде і здохне.

Психоз.

Бачиш, як ти чудово на цьому розумієшся! На Лертер Бангоф ми знову сиділи на лавці. Спершу ми сиділи на Гакешер Маркт, і ОК казала думай про щось гарне, благаю тебе, спокійно думай про щось гарне. Це доводило мене до сказу, особливо це її благаю тебе.

Вона злякалася — нічого дивного.