Таємниця. Замість роману - Андрухович Юрий Игоревич. Страница 66

А де ми зараз? Ага, Зонненаллеє. Ну тоді трохи менше, як півгодини.

О, то ми знову перетинаємо державний кордон? Хоча якого біса я запитую — це і так зрозуміло. Як тільки до вагону заходять ці так звані контролери, це означає, що ми знову на кордоні.

Минулого разу вони зайшли на Остбангофі. І ніякого кордону там не було.

Значить ще буде. Раз вони там зайшли, то це щось означає.

Ти про що?

Жарт. А чому ти не спитаєш, який з Берлінів мені подобається більше — Східний чи Західний?

І який?

Я ніколи не жив у Східному. За винятком кількох готелів, але в готелях не живуть, у готелях зупиняються. Слухай, я був просто приголомшений, коли довідався, що цей поділ існував раніше від муру. Тобто, що це місто вже й перед Першою світовою ділилося на два Берліни. З яких один був пролетарський і обдертий, Східний, а інший — буржуазний і нев’їбенно багатий, Західний.

Усі міста поділені таким чином.

На Східне і Західне?

На верхнє і нижнє. Нойкельн.

Нойкельн — це Кройцберґ?

Нойкельн — це Нойкельн. Кройцберґ почнеться західніше. Ми черконемо об його бік на Германнштрассе.

Шкода, що ти не звернув увагу на Ніну Гаґен.

Де, на пероні?

Ні, на біґ-борді. Там було написано Nina Hagen & The Capital Dance Orchestra. Ні, насправді падіння Берлінського муру лише прискорило прихід до влади Гітлера, як про це слушно написав Індрик.

Я це не надто розумію.

Це вимагає відмови від лінійного мислення. Зверни увагу на шріланкійця. Він уже сім хвилин без перерви жвиндить по телефону. Його співрозмовник на тому боці мусить бути винятково згідливою терплячою особою. Якщо на тому боці в нього взагалі існує який-небудь співрозмовник. Не можемо виключати, що він просто вдає — заради нас із тобою, наприклад. Але як метафізично це звучить — на тому боці! Хоч, напевно, в цих випадках слід казати, як Антонич — на другому березі.

Швидше за все він записується на автовідповідач.

Уже сім, та де — вісім хвилин?! Він що, «Рамаяну» записує?

Хай це залишиться його таємницею. Насправді все чудово — Темпельгоф.

Боже, яка пустка! Така порожнеча — і посеред Берліну. Звідси ще літають хоч якісь літаки?

У кожному разі вони ще сідають на цьому полі.

Коли Лопез каже, що він мешкає в Темпельгофі, то я відразу ж уявляю собі якісь ангари і злітну смугу, і як він щовечора прокрадається через діру в залізобетонній огорожі, і щовечора ненароком рве штани на колючому дроті. І потім він короткими перебіжками — щоб не потрапити під рухомий прожектор — перележуючи за кущами, все-таки дістається до свого нічлігу і тривожно, по-заячому, засинає на складених докупи ящиках в якомусь бомбосховищі, а на ранок його будять перші літаки, десь уже коло шостої.

Хто такий Лопез?

Можливо, я познайомлю вас. Тобі варто з ним запізнатися. Таке враження, що ми потрапили в епоху ранньо-промислового капіталізму.

Чому раптом?

Я теж не знаю «чому раптом», але поглянь на ці території за вікном. Ти ж усе одно не зможеш пояснити мені, що тут до чого в усьому цьому індастріалі. Бо ти ніколи не цікавився старими заводами.

Але мені цікаво те, що ти ними цікавишся.

Як це називалося — Паппельштрассе? Не бачу там жодної тополі.

Папештрассе. Їх і не повинно бути.

Розумієш, те, що я ними цікавлюся — це трохи заслабко сказано. Це як вічне дежа вю. У дитинстві ми потаємно лазили на територію 63-го заводу і намагалися потягнути звідти всілякий хлам. Для самопалів, наприклад. Безумовно, що нашим ворогом номер один був пан Кайда, тамтешній сторож. Ми залягали в порослому закіптюженими лопухами рові і пильнували за кожним його кроком. Там ще був ставок і в ньому розводили якихось рахітичних коропів. Пан Кайда любив порибалити і тоді він забував про все на світі. А ми в цей час устигали напиздити всяких дротів і залізяк.

Що таке «самопал»?

Саморобний пістолет. За великого бажання з нього можна було вбити людину.

Чим він стріляв?

Ми робили такі спеціальні скобки з металевого дроту. При влучанні ними в кожному разі можна було викликати больовий шок. Ну от — дивись, яка краса під нами внизу, ці колії і ця зелень між ними, цей мох! Я найбільше люблю, коли зелене продирається крізь метал, обростає його, обвиває, коли трава захоплює промислові руїни.

Це Шьонеберґ.

Ясно. Скільки нам ще зупинок?

До Весткройцу шість. Витримаємо.

Так от — пан Кайда, сторож, у жодному разі не зміг би нас наздогнати самотужки, бо в нього була дерев’яна нога. Чи якась там інша, не знаю. Головне, що протез. Але його сука, ця чорна Аза з вічно обвислими до землі цицьками! Це вона прокусила стегно меншому Твердохлібові.

Тепер зрозуміло.

Що саме?

Тема псів. Чому вони в тебе завжди погані.

Ах, це! То ти все-таки психоаналітик? Чи тобі йдеться про інше?

Я намагаюся ставити тобі запитання, яких ти сам собі не поставиш.

Дякую, це дуже мило з твого боку. Ти справжній товариш. За це треба випити.

…

Чому ти увесь час мовчиш?

Я намагаюсь не заважати розгортанню твоїх спогадів.

Слухай, яке може бути розгортання, коли щойно зайшла та сама мулаточка, що перед тим була на Фрідріхштрассе!

Ти певен, що та сама?

Можеш мені повірити — це я тобі кажу! Чорт забирай, чому ми щоразу нариваємося на одних і тих самих людей?

Це не обов’язково та сама. Знаєш, скільки в Берліні мулаточок?

Ти мене маєш за ідіота. Я ж не просто так дивлюся на сідниці — я їх запам’ятовую! Придивися уважніше — і ти згадаєш. Можемо навіть пересісти вперед, ближче до неї.

Але вона сидить.

Ну то й що?

Її сідниць поки що все одно не видно. Як я впізнаю її?

Зате є потилиця. Півоберт голови. Якщо ти до неї заговориш, станеться повний оберт.

Заговорити до неї?

Звичайно. Я не сумніваюся, що вона йде за нами назирці. Ти можеш уявити собі, щоб у місті з кількома мільйонами мешканців…

Не цілих два.

…дякую, щоб у такому місті тобі двічі протягом дня — та де там, двох — трьох годин трапилась одна й та сама незнайома особа? Причому в настільки віддалених місцях, як Фрідріхштрассе та Інсбруккер Плятц?

Це Бундесплятц.

Тим більше. Я переконаний, що вона чомусь іде за нами. Ти повинен до неї заговорити.

Чому я, а не ти?

Тому що мене вона розкусить за акцентом. За моїм центральноєвропейським акцентом. Коли Дьйордь Конрад зненацька зайшов до зали і почув, як я читаю уривок з «Дванадцяти обручів», він відразу ж запитав а хто це ще тут гундосить так по-лемберзькому? Ти, ти повинен до неї заговорити.

І що далі?

Запропонуй їй секс. Ти коли-небудь мав секс утрьох із мулаткою?

От про що тобі йдеться.

Мені йдеться передусім про з’ясування правди. Хто її підіслав. Чому вона увесь день крутиться поблизу нас. Такі речі найкраще з’ясовуються в ліжку. Ми влаштуємо їй перехресний допит.

Вона, здається, висідає.

Чому?

Не знаю. Просто вона приїхала.

А ми?

А ми їдемо далі. Це всього лише Гайдельберґер Плятц.

Не розумію. Таким чином вона просто втратить нас!

Не втратить. Ми їй взагалі не потрібні.

Невже це інша?

Дивися сам. Тепер ти маєш змогу побачити, як вона піде пероном. Точніше, її сідниці.

Ти мав рацію. Це інша. Тепер не лишається жодних сумнівів.

Це станція Ґруневальд.

Знаю, не мусиш повторюватися. До того ж, я прочитав її назву на пероні.

І цей ліс Ґруневальд.

Фантастично. І ми увійдемо в нього?

Так. Ти вже тут бував коли-небудь?

Не пригадую. Може, уві сні. Або в дитинстві. Трохи схоже на околиці Праги, от лише коники поки що не засюрчали у придорожній траві.

Початок квітня, зарано як на коників.

Зате як тобі ця пивнуха у провінційному стилі? «Landkneipe» — і цим усе сказано!

За кілька кроків далі є ще «Waldklause».

Як мило — Waldklause! Waldeinsamkeit, лісова самота. У Людвіґа Тіка є така страшна казка — «Ясноволосий Екберт». У ній виникає дивна чарівна птаха, що вміє співати людським голосом. І вона щоночі співає про Waldeinsamkeit, аж поки той сучий син Екберт не скручує їй голову. Ти можеш собі уявити, що я колись перекладав Людвиґа Тіка?