Твори у п'яти томах. Том 2 - Шевченко Тарас Григорович. Страница 43

Ніби полегшало. Взяла

У холодочок завела,

В бур’ян, в садок, поцілувала

Та коржиком погодувала,

Свіженьким коржиком. Воно ж

Попестилось собі, погралось

Та й спатоньки, мале, лягло

Таки ж у неї на колінах.

Отож і спить собі дитина,

Мов ангеляточко в раю.

І на єдиную свою

Та мати дивиться і плаче

Тихенько-тихо. Ангел спить,

То щоб його-то не збудить.

Та й не догледіла. Неначе

Окропу капля, як огонь,

На його, впала, і воно

Прокинулось. Швиденько сльози

Марія втерла сміючись,

Щоб він не бачив. І небозі

Не довелося одурить

Малого сина. Подивилось

І заридало.

Заробила

Чи то позичила вдова

Півкопи тую на буквар.

Сама б учила, так не знала ж

Вона письма того. Взяла

Та в школу хлопця одвела,

У ієсейську. Доглядала ж

Сама його, сама й навчала

Добру і розуму. Івась,

Таки вдовенко, в його вдавсь,

То вдвох собі й ходили в школу

І вчились вкупочці. Ніколи

Ані пограється з дітьми,

Ані побігає; самий,

Один-однісінький, бувало,

Сидить собі у бур’яні

Та клепку теше. Помагало

Святому батькові в трудах.

Якось по сьомому годочку —

Малий вже добре майстрував,—

Одпочиваючи в куточку,

Старий на сина дивувавсь,

Який-то з його майстер буде!

Які — то люди з його будуть!

Та, взявши відер, кандійок [179],

І батько, й мати, і воно

Пішли на ярмарок у самий-

Самісінький Єрусалим.

Хоч і далеко, так спродати

Дорогше можна. От прийшли,

Розташувались. Батько й мати

Сидять собі та продають

Добро своє. А де ж дитина?

Побігло десь. Шукає сина

Та плаче мати. І не чуть,

Де ділося. У синагогу

Зайшла благать благого бога,

Щоб син її найшовсь. Аж глядь,

Межи раввінами дитина,

Її хлоп'яточко, сидить

І научає, неповинне,

Як в світі жить, людей любить,

За правду стать! За правду згинуть!

Без правди горе! «Горе вам,

Учителі архієреї!»

І дивувались фарисеї

І книжники його речам.

А радость матері Марії

Неізреченная. Месію,

Самого бога на землі

Вона вже зріла.

Спродались,

Во храмі помолились богу

І веселенькі у дорогу

Додому рушили вночі

По холодочку.

Виростали

І вкупі вчились ростучи

Святиє діточки. Пишались

Святиє тії матері

Своїми дітками. Із школи

Путем терновим розійшлись

Обидва. Божії глаголи,

Святую правду на землі

І прорекли, і розп’ялись

За воленьку, святую волю!

Іван пішов собі в пустиню,

А твій меж люди. А за ним,

За сином праведним своїм,

І ти пішла. В старій хатині

В чужій покинула його,

Святого Йосипа свого!

Пішла тинятись попідтинню,

Аж поки, поки не дійшла

Аж до Голгофи.

Бо за сином

Святая мати всюди йшла,

Його слова, його діла —

Все чула, й бачила, і мліла,

І мовчки трепетно раділа,

На сина дивлячись. А він

Сидить, було, на Єлеоні [180].

Одпочива. Єрусалим

Розкинувсь гордо перед ним,

Сіяє в золотім вісоні

Ізраїльський архієрей!

Романський золотий плебей! [181]

І час, і два мине, не встане,

На матір навіть не погляне

Та аж заплаче, дивлячись

На іудейськую столицю.

Й вона заплаче, ідучи

У яр по воду до криниці,

Тихесенько. І принесе

Води погожої, і вмиє

Утомлені стопи святиє,

І пити дасть, і отрясе,

Одує прах з його хітона,

Зашиє дірочку та знову

Під смокву [182] піде. І сидить

І дивиться, о всесвятая!

Як син той скорбний спочиває.

Аж ось і дітвора біжить

Із города. Його любили

Святиє діточки. Слідком

За ним по улицях ходили,

А іноді й на Єлеон

До його бігали малії.

Отож прибігли. «О святії!

Пренепорочниє!» — сказав,

Як узрів діток. Привітав

І цілував, благословляя,

Погрався з ними, мов маленький,

Надів бурнус. І веселенький

З своїми дітками пішов

В Єрусалим на слово нове.

Поніс лукавим правди слово!

Не вняли слову! Розп’яли!

Як розпинать його вели,

Ти на розпутії стояла

З малими дітьми. Мужики,

Його брати, ученики,

Перелякались, повтікали.

«Нехай іде! Нехай іде!

Отак і вас він поведе!» —

Сказала дітям. І упала

На землю трупом.

Розп’ялась

Твоя єдиная дитина!

А ти, спочинувши під тином,

У Назарет отой пішла!

Вдову давно вже поховали

В чужій, позиченій труні

Чужії люде. А Івана

Її зарізали в тюрмі.

І Йосипа твого не стало.

І ти, як палець той, осталась

Одна-однісінька! Такий

Талан твій латаний, небого!

Брати його, ученики,

Нетвердії, душеубогі,

Катам на муку не дались,

Сховались, потім розійшлись,

І ги їх мусила збирати…

Отож вони якось зійшлись

Вночі круг тебе сумовати.

І ти, великая в женах!

І їх униніє, і страх

Розвіяла, мов ту полову,

Своїм святим огненним словом!

Ти дух святий свій пронесла

В їх душі вбогії! Хвала!

І похвала тобі, Маріє!

Мужі воспрянули святиє,

По всьому світу розійшлись.

І іменем твойого сина,

Твоєї скорбної дитини,

Любов і правду рознесли

По всьому світу. Ти ж під тином,

Сумуючи, у бур’яні

Умерла з голоду. Амінь.

А потім ченці одягли

Тебе в порфіру [183]. І вінчали,

Як ту царицю… Розп’яли

Й тебе, як сина. Наплювали

На тебе, чистую, кати;

Розтлили, кроткую! а ти…

Мов золото в тому горнилі,

В людській душі возобновилась,

В душі невольничій, малій,

В душі скорбящій і убогій,

ПОДРАЖАНІЄ ЕДУАРДУ СОВІ [184]

Посажу коло хатини

На вспомин дружині

І яблуньку, і грушеньку,

На вспомин єдиній!

Бог дасть, виростуть. Дружина

Під древами тими

Сяде собі в холодочку

З дітками малими.

А я буду груші рвати,

Діткам подавати…

З дружиною єдиною

Тихо розмовляти.

«Тойді, серце, як бралися,

Сі древа садив я…

Щасливий я!» — «І я, друже,

З тобою щаслива!»

ПОДРАЖАНІЄ ІЄЗЕКІЇЛЮ [185]

Восплач, пророче, сине божий!

І о князях, і о вельможах,

І о царях отих. І рци:

«Нащо та сука, ваша мати,

Зо львами кліщилась, щенята?

І добувала вас, лихих?

І множила ваш род проклятий?

А потім з вас, щенят зубатих,

Зробились львичища! Людей!

Незлобних, праведних дітей

Жрете, скажені!.. Мов шуліка

Хватає в бур'яні курча,

Клює і рве його. А люде…

Хоч бачать люде, та мовчать.

Отож львеня те дике! люте!

Підстерегли його, взяли

Та, закувавши добре в пута,

В Єгипет люде одвели —

На каторгу. А люта мати!

Спустила друге бісновате