Твори у п'яти томах. Том 2 - Шевченко Тарас Григорович. Страница 5
І ми, жартуючи, погнали
Чужі ягнята до води.
Бридня!.. а й досі, як згадаю,
То серце плаче та болить,
Чому господь не дав дожить
Малого віку у тім раю.
Умер би, орючи на ниві,
Нічого б на світі не знав,
Не був би в світі юродивим,
Людей і бога не прокляв!
[Друга половина 1847,
Орська кріпость]
Не гріє сонце на чужині…
Не гріє сонце на чужині,
А дома надто вже пекло.
Мені не весело було
Й на нашій славній Україні.
Ніхто любив мене, вітав,
І я хилився ні до кого,
Блукав собі, молився богу
Та люте панство проклинав.
І згадував літа лихії.
Погані, давнії літа,
Тойді повісили Христа,
Й тепер не втік би син Марії!
Нігде не весело мені,
Та, мабуть, весело й не буде
І на Украйні, добрі люде;
Отже таки й на чужині.
Хотілося б… та й то для того.
Щоб не робили москалі
Труни із дерева чужого,
Або хоч крихотку землі
Із-за Дніпра мого святого
Святії вітри принесли,
Та й більш нічого. Так-то, люде,
Хотілося б… Та що й гадать…
Нащо вже й бога турбовать,
Коли по-нашому не буде.
[Друга половина 1847,
Орська кріпость]
СОН
Гори мої високії,
Не так і високі,
Як хороші, хорошії,
Блакитні здалека.
З Переяслава старого.
З Виблої могили [7],
Ще старшої… мов ті хмари,
Що за Дніпром сіли.
Іду я тихою ходою,
Дивлюсь — аж он передо мною,
Неначе дива виринають,
Із хмари тихо виступають
Обрив високий, гай, байрак;
Хатки біленькі виглядають,
Мов діти в білих сорочках
У піжмурки в яру гуляють,
А долі сивий наш козак
Дніпро з лугами виграває.
А онде, онде за Дніпром,
На пригорі, ніби капличка,
Козацька церква невеличка
Стоїть з похиленим хрестом.
Давно стоїть, виглядає
Запорожця з Лугу…
З Дніпром своїм розмовляє,
Розважає тугу.
Оболонками старими,
Мов мертвець очима
Зеленими, позирає
На світ з домовини.
Може, чаєш оновлення?
Не жди тії слави!
Твої люде окрадені,
А панам лукавим…
Нащо здалась козацькая
Великая слава?!
І Трахтемиров [8] геть горою
Нечепурні свої хатки
Розкидав з долею лихою,
Мов п’яний старець торбинки.
А он старе Монастирище,
Колись козацькеє село,
Чи те воно тойді було?..
Та все пішло царям на грище:
І Запорожжя, і село…
І монастир святий, скарбниця,—
Все, все неситі рознесли!..
А ви? ви, гори, оддали!!
Бодай ніколи не дивиться
На вас, проклятії! Ні, ні…
Не ви прокляті… а гетьмани,
Усобники, ляхи погані!!
Простіть, високії, мені!
Високії! і голубії!
Найкращі в світі! найсвятії!
Простіть!.. Я богу помолюсь…
Я так її, я так люблю
Мою Україну убогу,
Що проклену святого бога,
За неї душу погублю!
Над Трахтемировим високо
На кручі, ніби сирота
Прийшла топитися… в глибокім,
В Дніпрі широкому… отак
Стоїть одним одна хатина…
З хатини видно Україну
І всю Гетьманщину кругом.
Під хатою дідусь сивенький
Сидить, а сонечко низенько
Уже спустилось над Дніпром.
Сидить, і дивиться, і дума,
А сльози капають… «Гай! гай!..—
Старий промовив. — Недоуми!
Занапастили божий рай!..
Гетьманщина!..» І думнеє
Чоло похмаріло…
Мабуть, щось тяжке, тяжкеє
Вимовить хотілось?
Та не вимовив…
.
«Блукав я по світу чимало,
Носив і свиту, і жупан…
Нащо вже лихо за Уралом
Отим киргизам, отже й там,
Єй же богу, лучче жити,
Ніж нам на Украйні.
А може, тим, що киргизи
Ще не християни?..
Наробив ти, Христе, лиха!
А переіначив
Людей божих?! Котилися
І наші козачі
Дурні голови за правду,
За віру Христову,
Упивались і чужої,
І своєї крові!..
А получчали?.. ба де то!
Ще гіршими стали,
Без ножа і автодафе [9]
Людей закували
Та й мордують… Ой, ой, пани,
Пани християне!..»
Затих мій сивий, битий тугою,
Поник старою буй-головою.
Вечернє сонечко гай золотило,
Дніпро і поле золотом крило,
Собор Мазепин сяє, біліє,
Батька Богдана могила мріє,
Київським шляхом верби похилі
Трибратні давні могили вкрили.
З Трубайлом Альта [10] меж осокою
Зійшлись, з’єднались, мов брат з сестрою.
І все те, все те радує очі,
А серце плаче, глянуть не хоче!
Попрощалось ясне сонце
З чорною землею,
Виступає круглий місяць
З сестрою зорею,
Виступають із-за хмари,
Хмари звеселіли…
А старий мій подивився,
Сльози покотились…
«Молюсь тобі, боже милий,
Господи великий!
Що не дав мені загинуть,
Небесний владико,
Що дав мені добру силу
Пересидить горе
І привів мене, старого,
На сі святі гори
Одинокий вік дожити
Тебе восхвалити
І твоєю красотою
Серце веселити…
І поховать побитеє
Гріхами людськими
На горах оцих високих,
І витать над ними…»
Утер сльози нехолодні,
Хоч не молодії…
І згадував літа свої
Давнії, благії.
Де, як, коли і що робилось?
Було що справді, а що снилось,
Які моря перепливав!..
І темний гайок зелененький,
І чорнобривка молоденька,
І місяць з зорями сіяв,
І соловейко на калині
То затихав, то щебетав,
Святого бога вихваляв;
І все то, все то в Україні!..
І усміхнувся сивий дід…
Бо, може, нігде правди діть,
Було таке, що й женихались,
Та розійшлися, не побрались,
Покинула самого жить,
В хатині віку доживати!..
Старий мій знову зажуривсь,
Ходив довгенько коло хати,
А потім богу помоливсь,
Пішов у хату ночувати.
А місяць хмарою повивсь,
Отакий-то на чужині
Сон мені приснився!
Ніби знову я на волю,
На світ народився.
Дай же, боже, коли-небудь,
Хоч на старість, стати
На тих горах окрадених
У маленькій хаті.
Хоча серце замучене,
Поточене горем,
Принести і положити
На дніпрових горах.
[Друга половина 1847,
Орська кріпость]
ІРЖАВЕЦЬ [11]
Наробили колись шведи
Великої слави,
Утікали з Мазепою
В Бендери з Полтави.
А за ними й Гордієнко… [12]
Нарадила мати,
Як пшениченьку пожати,
Полтаву достати?
Ой пожали б, якби були
Одностайне стали
Та з фастовським полковником [13]
Гетьмана єднали.
Не стриміли б списи в стрісі
У Петра у свата.
Не втікали б із Хортиці
Славні небожата,
Не спиняв би їх прилуцький
Полковник поганий… [14]
Не плакала б матер божа
В Криму за Украйну.
Як мандрували день і ніч,
Як покидали запорожці
Великий Луг і матір Січ,
Взяли з собою матер божу,
А більш нічого не взяли,
7
Вибла могила — висока могила (курган) біля Переяслава-Хмельницького.
8
Трахтемиров — містечко на правому березі Дніпра, неподалік Переяслава-Хмельницького.
9
Автодафе (португ.) — урочисте оголошення і виконання вироків середньовічної інквізиції, зокрема, спалення на вогнищі тих, що виступали проти догматів католицької церкви.
10
Три братні давні могили — три могили за п’ять кілометрів від Переяслава-Хмельницького.
З Трубайлом Альта… — Трубайло (Трубіж) — притока Дніпра, на якій стоїть Переяслав-Хмельницький. Альта — притока Трубежу. В тій місцевості над Альтою повстанці на чолі з Тарасом
Трясилом навесні 1630 р. вщент розгромили армію польського гетьмана Конецпольського.
11
Іржавець — село на Чернігівщині (в кол. Прилуцькому повіті).
12
Мова йде про розгром під Полтавою 1709 р. шведських інтервентів на чолі з Карлом XII та полків зрадника Мазепи. Бендери — місто в Молдавії, в той час було під владою Туреччини.
Гордієнко, Кость — кошовий отаман Запорозької Січі, спільник І. Мазепи, перейшов на бік Карла XII.
13
Фастовський полковник — Семен Палій.
14
Прилуцький полковник поганий — тобто Гнат Галаган, який спочатку служив у війську Мазепи, а потім перейшов на бік Петра І і виступив проти шведських загарбників та зрадника Мазепи. Оскільки Галаган вчинив це не з патріотичних міркувань, а з кар’єристських, шкурних, Шевченко і називає його «поганим».