Аргонавти Всесвіту, Нащадки скіфів - Владко Владимир Николаевич. Страница 18

— Скучив, хлопчику? — ласкаво, хоч трохи й іронічно пролунав його голос. — Ну, нічого, вже кінець. Вадиме, впускайте повітря. Хочеться вже, нарешті, зняти цей костюмчик…

Василь захоплено стежив, як лився до каюти, просто до ніг мандрівників потік синюватої рідини з трубки балона із стисненим повітрям. Рідина ця наче вибухала, розплескувалася в усі боки, перетворюючись відразу на хмарку пари, що повільно танула. Стрілка барометра поволі поверталася назад, до показників нормального тиску. Але тепер вона не поспішала, як раніше, мляво проходила повз поділи на циферблаті.

— Скільки вже? — почувся голос Риндіна.

— Сімдесят, Миколо Петровичу.

— Зараз прийду до вас.

— Я одного не розумію, товаришу Соколе, — проговорив Василь. — Внутрішнє приміщення ракети нібито герметично закрите від тих коридорів, що відділяють його від зовнішньої стінки…

— Ну?

— А метеорит пробив лише зовнішню стінку…

— Так що?

— Значить, крізь дірку могло пройти лише те повітря, що було між зовнішньою і внутрішньою стінками ракети, в тих коридорах. Із внутрішніх герметично закритих приміщень повітря не мусило б вийти… А воно весь час виходило… і свистіло… Як це так?

— Причини в тому, що герметичність — поняття дуже неточне. Для земних умов наші внутрішні приміщення закриті герметично, і повітря не може проходити крізь двері тощо. Адже на Землі тиск повітря в коридорах між стінками мало чим відрізняється від тиску всередині ракети, а люки зовнішньої стінки були закриті вже зовсім, абсолютно герметично. А коли ось зараз, у космосі, метеорит зробив дірку в зовнішній стінці, то в коридорах тиск повітря відразу впав до нуля. І внутрішні наші, так звані, герметичні запори почали пропускати назовні повітря. Дуже повільно, але й цього була досить, бо надто великою стала різниця тиску. Коли б не герметичність запорів, то повітря зсередини ракети вийшло б відразу, і ми не встигли б навіть одягти скафандри… Але ось і Микола Петрович.

Двері навігаторської рубки відчинились. На порозі стояв Микола Петрович. Його обличчя було похмуре. Жестом Риндін показав: геть скафандри!

Швидкими рухами його супутники зняли шоломи, з приємністю втягуючи на повні груди свіже, холоднувате повітря, що пахло морозом. В каюті було холодно, мабуть усього градусів із п’ять вище нуля: обігрівання ще не встигло як слід підняти температуру після зникнення повітря.

— Ще щось трапилося? — збентежено запитав Сокіл.

Голос Риндіна звучав дуже спокійно — так підкреслено

спокійно, як буває це в час великої небезпеки. Академік пощипував свій вус:

— Метеорит збив нас із шляху.

Три тривожні обличчя дивилися на Миколу Петровича, який покручував сивий вус і говорив далі так само спокійно:

— Від удару метеорита, що летів нам назустріч, ми втратили певну частину швидкості. Але удар був не прямий, а збоку, і корабель від цього трохи змінив напрямок руху.

Василь помітив, як злегка тіпалася права брова Риндіна. Крім удавано спокійного голосу, це була єдина ознака, за якою можна було зрозуміти, що Риндін дуже збентежений.

— Що ж тепер робити? — запитав Гуро.

— Я ще не знаю. Ракета, притягувана Сонцем, летить кудись убік… Не до Венери, а, я думаю, до Меркурія чи ще кудись всередину сонячної системи. Я ще не перевірив остаточно…

9. ЩОДЕННИК ВАСИЛЯ РИЖКА

…Чому я вирішив вести щоденник?.. Не знаю й сам. Можливо, однією з причин було зауваження Миколи Петровича. Учора, відірвавшись від своїх розрахунків і потираючи запалені почервонілі очі, Микола Петрович сказав:

— А шкода, що ми не записуємо наших особистих вражень! Звісно, пригод у нас небагато. Значно менше, ніж, скажімо, у пасажирів корабля, що пливе по земному океану. Проте цікаво було б колись прочитати… Одне діло наукові записи, і зовсім інше — записи особисті. Як ви думаєте, Василю?

Він не чекав на мою відповідь і заглибився знов у свої розрахунки. Ось уже третю добу він майже не спить, не відпочиває, відриваючись лише на короткі хвилини, щоб поїсти. І разом з тим Микола Петрович всіма засобами намагається зберегти в нас добрий настрій. Наприклад, він запропонував нам влаштувати стрілецькі змагання з електричного пістолета товариша Гуро. Переможець, мовляв, дістане звання кращого стрільця ракети і Венери — оскільки, як запевняє Сокіл, ми не зустрінемо там людей, що сперечалися б з нами за таке звання.

Проте настрій наш не кращає, хоч ми й не виявляємо цього перед Миколою Петровичем. Винний у цьому, звісно, клятий метеорит. Так, той самий метеорит, що пробив стіну ракети і змінив силою свого удару напрям руху нашого корабля. Як це трапилось? Як ми наскочили на цього небесного мандрівника?

Адже кожному відомо, що такий випадок під час міжпланетної подорожі мусить бути винятковим і на небезпеку зустрічі з метеоритом практично можна не зважати. Добре, що завбачливий академік Риндін взяв з собою спеціальну «скриньку негайної технічної допомоги» з приладами на той випадок, коли стінку ракети проб’є метеорит.

Ми розмовляли про цей клятий метеорит із Соколом і Гуро. Ось як ішла наша розмова.

— Мені пригадується базікання деяких людей на Землі перед нашим вильотом, — похмуро зауважив Гуро, — коли вони пророкували нам неминучу загибель від якогось метеорита. Ви пам’ятаєте, Вадиме, яку відсіч дав тим боягузам Микола Петрович у своєму блискучому виступі в Колонному залі?.. Особливо побоювання тієї людини, що говорила про кількість метеоритів, щосекунди викидуваних космосом назустріч Землі?

— Атож, — озвався Сокіл, — аякже, пам’ятаю. Такий сухорлявий, в пенсне? От показати б йому наш метеоритик. Нашу нікелеву грудочку…

Я забув сказати, що, повертаючись зовнішнім коридором після полагодження аварії, Гуро знайшов метеорит, який упав недалеко від пробоїни. Це було щось подібне до великого каменя неправильної форми і досить важкого, як запевнив нас Сокіл.

— Звідки ви знаєте, що він важкий? — запитав я. — Адже метеорит у нас в ракеті, як і все інше, не важить нічого.

Сокіл пояснив мені, що у звичайних умовах метеорит був би важким хоча б тому, що він на 95 процентів складений з суміші нікелю й заліза. — Отже, наш корабель поранений залізо-нікелевим космічним снарядом… якби цим можна було втішитися! Але навіщо нам той нікель? Хіба для колекції…

Скажемо просто — нам дуже не пощастило. Наскочити на метеорит у космосі майже неможливо. За підрахунками астрономів, навіть у найгустіших потоках метеоритів, так званих Леонідах, — найближчі тверді частинки потоку віддалені одна від одної на сто десять кілометрів.

Більше того, я пам’ятаю навіть таку фразу з одної астрономічної книжки з бібліотеки моєї матері: «Кожен метеорит у потоці віддалений від свого сусіда принаймні на п’ятсот кілометрів».

В бібліотеці нашої ракети, у книжці професора Оберта, одного з учнів великого Ціолковського, я знайшов таке:

«Ракета мусить мандрувати всесвітом принаймні 530 років, доки зустріне хоча б один метеорит. З цього погляду подорож у міжпланетному кораблі в усякому разі менш небезпечна, ніж, наприклад, поїздка автомобілем. Доводячи це, вчені обчислили навіть, що можливість зустрічі ракети з метеоритом під час подорожі Земля — Місяць визначається співвідношенням 1:100 000 000».

Одна можливість із ста мільйонів!.. Один шанс із ста мільйонів — і цей шанс випав на нашу долю. Хіба не надзвичайне «щастя»?

Зрештою, все було б гаразд, коли б не зміна курсу ракети. Микола Петрович визначив, що наш корабель унаслідок зіткнення з метеоритом трохи змінив курс — кудись до внутрішніх орбіт, до Сонця, Якщо нарисувати півеліпс, яким мчить зараз наша ракета, то тепер він закінчиться не там, де мусив закінчитись. Він не зіткнеться з уявною лінією орбіти Венери тоді, коли на точці зіткнення буде ця планета. Ні, наш півеліпс звернув ближче до Сонця і тепер мусить підійти певніше до орбіти Меркурія, ніж орбіти Венери.