Аргонавти Всесвіту, Нащадки скіфів - Владко Владимир Николаевич. Страница 34

Але Риндін не встиг нічого перевірити. Він почув, як відчинилися двері, почув важкі кроки в коридорі, що вів від зовнішнього люка до кают. Мандрівники вже повернулися. Швидко відкриті внутрішні двері пропустили до каюти двох чоловіків у скафандрах. Крізь скляні вікна шоломів на Миколу Петровича дивилися стурбовані Гуро і Сокіл.

Гуро говорив — це було видно крізь вікна шолома. Він намагався щось спитати в академіка.

— Не запитуйте, Борисе, — з усмішкою сказав Микола Петрович. — Адже все одно я не чую вас. Ви мене чуєте, чи не так? Ну, звісно, чуєте. Ви ж маєте мікрофон на шоломі. Він передає вам усі звуки ззовні. Так ось: нічого страшного, крім того, що на ракету наскочила якась потвора. Вона намагалася розтрощити наш корабель. Ну, я не погодився на Це. Зробив два вибухи, прогнав налякане страховище. От і все. Навіть не збирався вас викликати. А де ж Василь? Чого він не йде?

Гуро і Сокіл переглянулись. Потім Гуро щось сказав.

Сокіл кивнув головою і почав скидати свій шолом. А Гуро, не гаючи часу, повернувся і вийшов, щільно зачинивши за собою двері.

— Що трапилось? — стурбувався Микола Петрович. — Де Василь?

Сокіл зняв шолом. З округлого вирізу скафандра з’явилася його голова з скуйовдженим волоссям. Він поправив окуляри, кашлянув, нервово потер руки.

— Годі мовчати, — розсердився Риндін. — Що трапилось?

— Миколо Петровичу, ми дуже поспішали, коли почули ваш сигнал, — почав непевно Сокіл. — Дуже швидко бігли вниз. Там, знаєте, скелі і всяке коріння під ногами переплітається… і слизько після дощу… і подекуди дуже стрімкі схили. Василь біг другим, за Борисом, переді мною. І раптом він упав — мабуть спіткнувся. Саме там був стрімкий спуск. І він покотився вниз… просто до ракети. Ми бачили, як він котився, перекинувся… а коли збігли вниз, то його ніде вже не було видно.

— Ну?

— Ми вирішили спочатку довідатись, що трапилося з вами. Адже ми чули ваші сигнали. А зараз Борис пішов шукати Василя. Він знайде, Миколо Петровичу! Не турбуйтеся — все буде гаразд. Просто, ми дуже поспішали. Можливо, Василь упав, забився, знепритомнів… От і я піду шукати на допомогу Гуро. Так ми й домовилися з Борисом, що я розповім вам — і піду…

Сокіл знов швиденько натяг шолом, загвинтив його і вийшов. Риндін не затримував: треба було негайно розшукати Василя. Якщо юнак при падінні розбив хоча б одне скло в шоломі, це могло скінчитися смертю після двадцятихвилинного перебування в повітрі Венери. Адже весь кисень з шолома виходитиме в атмосферу… Василь дихатиме вуглекислотою… асфіксія… задушення…

Старий академік сів у крісло. Він відчув неприємну слабість. Таке нагромадження небезпек вкрай його знервувало. Надалі доведеться бути дуже й дуже обережними. Але раніше треба розшукати юнака.

Сокіл, ледве відійшовши від ракети, почув вигуки Гуро:

— Василю! Де ти? Відгукнися!

Але все навкруги мовчало. Тільки й чути було тихий шелест гілля на деревах та настирливе дзижчання міріадів комах. І ця тиша непокоїла мандрівників.

— Василю! Відгукнися!.. — пролунав знову голос Гуро.

Орієнтуючись на цей голос, Сокіл пішов уперед, до Гуро, як йому здавалося. Але тієї ж хвилини він збагнув: адже він чує не природний голос, а радіо. Не можна орієнтуватися на нього, радіо він буде чути однаково, куди б він не звернув.

Тому Сокіл вигукнув:

— Борисе! Я вийшов. Де знайти вас?

— Ось я.

З-за кущів папороті вийшов Гуро.

— Немає? — запитав Сокіл.

— Немає, — похмуро відповів мисливець. — Будемо обшукувати всі закутки. Здається, я вже знайшов місце, де він упав.

— Як?

— Потолочена папороть, — коротко відповів Гуро.

Через хвилину вони оглядали невеличку ділянку, над якою нависли скелі. Ось зламана, потолочена папороть. Очевидно, сюди Василь упав згори.

— Коли б він упав, забився і знепритомнів, то ми знайшли б його тут, — міркував Гуро. — Але його тут немає. Значить, він не знепритомнів, не забився. Він підвівся і кудись пішов. Куди?

Мисливець уважно оглянув рослини. Він посувався вперед повільно, вивчаючи кожен слід, кожну зламану рослину.

— Тут він упав… бачите, чимало поламаної папороті. Потім він підвівся й пішов… очевидно, сюди. Звісно, сюди, ось сліди його чобіт на грузькому ґрунті. Він ішов сюди… так, ось ще зламана папороть… Стійте, а це що?

Гуро спинився вражений. Не менш здивований був і Сокіл.

Сліди Василя привели їх на невеличку галявину. Тут усе було розчавлене, поламане, знищене. Наче танк пройшов тут, ламаючи все на своєму шляху. Сліди Василя зникли під ущент знівеченими рослинами, вдавленими в ґрунт.

Одна думка водночас промайнула в обох розвідачів: це був слід потвори, що нападала на корабель. Злякана, вона мчала тут, роздушуючи все. І тут же закінчувалися сліди Василя…

Сокіл з жахом дивився на цю картину суцільної руйнації. Очі Гуро повільно звужувались, він стискав свою гвинтівку.

О, коли б він зустрів був разом з Василем цю потвору, тоді справа напевне обернулася б інакше!.. А тепер — що сталося з юнаком?..

Сокіл боявся сказати те, що мучило його. Він переводив погляд з поламаних рослин на товариша, знов на рослини — мовчав. Ця думка пригнічувала. Гуро похилив голову. Невже й він думає так? Сокіл не витримав:

— Ви думаєте, Борисе, що…

І він знову спинився. Надто страшною була ця думка, щоб її висловити. Але Гуро, підвівши голову, суворо й безжалісно сказав:

— Так, і в мене майнула думка про те, що потвора захопила з собою Василя й понесла його кудись. Інакше важко зрозуміти його зникнення. Коли б вона вбила його, ми знайшли б принаймні якісь сліди… Але — немає нічого. Та все ж не хочу припускати…

— Ви гадаєте…

— Я ще нічого не можу сказати. Щоб зрозуміти все, треба поговорити з Миколою Петровичем, з’ясувати всі обставини. Ходімо, Вадиме. Не можна гаяти жодної хвилини.

Розмова з Риндіним була короткою. Микола Петрович розповів про вигляд потвори, розповів, як швидко вона тікала від корабля, перелякана вибухами, як тягла вона задню лапу, обпечену газами. Гуро похитав головою.

— Я не припускаю й думки, щоб вона могла в такому стані, вкрай перелякана, захопити з собою Василя.

— Але ж потвора, крім всього, була дуже роздратована.

— Значить, вона могла його вбити на місці. Але нести з собою… Ні, це неможливо.

— Тоді де ж він?

— Ще не знаю. Ми знаємо, де він упав. Там не було ні слідів крові, ні шматків скафандра чи одежі. Я старанно оглядав це місце. Василь сам пішов звідти — ми ж бачили його сліди, Вадиме?

— Так!

— На тому місці, де його сліди зникли, теж не залишилося жодної речі. Потвора не вбила його, бо тіла його там немає. Вона навіть не вдарила його, бо там теж немає жодної речі, яку Василь міг би загубити, падаючи. Лишається ще одне…

Він на мить змовк. Риндін і Сокіл з острахом дивилися на нього.

— Потвора могла зжерти його. Але й це неможливо, бо знов-таки щось та залишилося б від нього. Значить… значить… Василь живий, десь у невідомому нам місці. Миколо Петровичу, на скільки часу вистачить йому кисню в приладі?

— Заряду оксиліту вистачає на дванадцять годин. Але…

— Що таке? — запитливо поглянув на Риндіна Гуро.

— Нічого, нічого! Це я про інше. Ідіть, друзі мої, на розшуки. Ідіть, не гайте часу.

Сокіл і Гуро вийшли.

Академік сумно похитав головою, йому надто важко було висловити побоювання, що в шоломі Василя могло розбитись якесь із вікон. Гуро не знайшов уламків скла. Та досить тріщинки, щоб кисень почав виходити з шолома. І в такому разі ні про які дванадцять годин не могло бути й мови… тоді бідного юнака не могло врятувати ніщо, він напевно був уже тепер задушений вуглекислотою…

Хвилини минали у тоскному чеканні. Ось хвилинна стрілка обійшла навколо циферблата. Година. Стрілка рухалася далі.

І коли вона пройшла ще половину кола, двері знову відчинились. Риндін кинувся назустріч прибулим.

— Ну? Що? Знайшли?..

Ні, Гуро й Сокіл повернулись без Василя. Сокіл обережно поклав на стіл якийсь прилад. Риндін пізнав: то був переносний передавач, що його Василь узяв із собою, виходячи з ракети з товаришами. Передавач, з допомогою якого Рижко сповіщав академіка про наслідки огляду ракети.