Аргонавти Всесвіту, Нащадки скіфів - Владко Владимир Николаевич. Страница 64

Отак студент-геолог дуже захопився археологією. І ось тепер сталася така зрада з боку Дмитра Борисовича й Ліди! Цілком зрозуміло, що Артем розсердився. Читач пам’ятає навіть, що він вирішив щось зробити — всупереч усім. Що ж саме? Зараз ми про це дізнаємось.

У вихідний день, звісно, можна поспати довше. Так завжди Артем думав, так і робив. Але сьогодні він чомусь устав не пізніше, ніж у звичайний робочий день, нишком одягнувся, щоб не розбудити Івана Семеновича, разом з яким він жив, взяв свою карбідку, кирку і подавсь кудись.

Тільки чуйна Діана помітила, що Артем кудись зібрався. Вона уважно подивилась на нього, чекаючи, мабуть, звичайного жарту, на які він був завжди такий охочий. Але Артем вийшов з хати мовчки. Тому й Діана вирішила мовчати. Вона поклала голову на лапи й заплющила очі.

Артем вийшов з дверей і попростував на узгір’я. Він не вибирав шляху, а йшов навпростець. Рішуче продирався він крізь високий бур’ян, час від часу зрубуючи товсті стебла киркою, немов бур’ян був його особистим ворогом. Безперечно, Артем мав на меті щось важливе.

Ось і вхід до печери. Артем спинився, запалив карбідку і ввійшов. Знайомий вхід, знайомі стіни. Але де ж той завал, що про нього говорив Дмитро Борисович? Проте довго шукати не довелося. Невеличкий отвір указував шлях. Добре, Артем нікого не ждатиме. Його участю вчора ніхто не цікавився, а сьогодні він не цікавився нічиєю участю. Якщо справа обернулася так, — він піде сам. Ось піде і, безумовно, знайде щось дуже важливе, цінне. Отже, вперед!

Хід у печері став ширший і вищий. Кам’янисті стіни були мов відшліфовані і відбивали яскраве світло карбідки. Це була велика печера, справжня печера, не досліджена й невідома. Артем задоволено вигукнув:

— Ого!..

Голосна луна відгукнулася спереду, завмерла вдалині і знов виникла десь далеко-далеко. Здавалося, її відгуки побігли вздовж ходу, розсипались на окремі звуки, збудили десь далеко якісь інші, дивні й не схожі на вигук Артема. Печера немов розмовляла сама з собою дивною, не відомою нікому, таємничою мовою.

«Ні, не буду більш кричати. Якось воно моторошно», — подумав Артем.

Аж ось хід поширшав. Ґрунт став м’якший. І несподівано Артем побачив, що опинився на роздоріжжі. Хід роздвоювався. Куди йти? Артем озирнувся. Справді, куди? А що це на стіні? Немов малюнок…

Так, це був той самий вирізаний на камені малюнок, що його старанно скопіював Дмитро Борисович. Артем пізнав малюнок одразу. Глибокими грубими рисами на камені була зображена людська голова в профіль, з чимсь подібним до башлика, з-під якого виднілося коротко підстрижене спереду волосся. Обличчя було суворе, з прямим носом і з маленькою борідкою.

З хвилину Артем дивився на цей малюнок. І вирішив: треба йти туди, куди дивиться людина на малюнку. Чому так — Артем не знав. Але так вирішилося.

Цей хід був вужчий. Він звивався; здавалося, шлях йому перетинали скелі — і він обходив їх, повертаючи в різні боки. Ще метрів п’ятнадцять — і Артем спинився, здивований. Хід кінчився, його перетяла положиста стіна з м’якої землі.

«Мабуть, теж завал», — подумав незадоволено Артем.

Так чи інакше, а далі йти нема куди. Артем повернувся. Не щастить! Що ж робити далі? Може, де є боковий отвір? Освітлюючи стіни карбідкою, Артем уважно оглядав їх. Ні, немає ніде жодного отвору. І раптом йому перехопило дух.

В стіні перед собою він побачив ледве помітні сліди ніби кам’яного мурування. Присвітивши карбідкою і придивившись пильніше, він справді побачив, що камені покладені були один на один і скріплені темною глиною. Стіна з каменів виходила, здавалося, з самого ґрунту і підносилась до стелі ходу. Як він не помітив її відразу? Мабуть, тому, що ця стіна була не впоперек ходу, а в бічній стіні.

Справжнє мурування. За ним щось сховане. Інакше навіщо було б його робити? Проте, чому немає входу? Чому стіна замурована наглухо?

Артем не встиг дійти якогось висновку, як почув глухі звуки. Він прислухався: може, це лише вчувалося йому? Але ні. Тепер він навіть відрізняв звук чиїхось кроків. Хтось наближався сюди повільною, неквапливою ходою.

Це було неприємно. Головне, нема куди сховатися. Артем швидко озирнувся навколо. Ні, немає жодної заглибини! А звук кроків наближався. Як пояснить він свою присутність тут?

Ось долинув ще й легкий свист. Людина, що наближалася, видно, була в доброму настрої, вона висвистувала веселу мелодію. А ще за кілька секунд з’явилося світло, яскраве світло карбідки.

— Артеме, що ви тут робите? — почув він здивований голос Дмитра Борисовича.

Так, це був археолог. Він підійшов до Артема, підозріло оглянув його (чи, може, так лише здалося Артемові?) і запитав ще раз:

— Як ви опинилися тут? Адже ми вирішили почати дослідження завтра? Що це означає?

Артем відчув, як червоніє і як гаряча кров повільно заливає йому обличчя, шию, вуха і навіть потилицю. Він спробував перевести розмову на жарт:

— Але й ви теж тут, Дмитре Борисовичу…

Але це не допомогло, бо археолог просто розсердився:

— Що це за відповідь? Я тут, бо це моя справа, моя спеціальність. А як ви потрапили сюди? З чийого розпорядження, дозволу? Здається, ви, товаришу, нікому про це не доповідали?

Очі Дмитра Борисовича вдивлялися в Артема суворо й невблаганно.

— Шукачем скарбів, може, вирішили зробитись, товаришу? — продовжував Дмитро Борисович. — Схотілося потай від усіх відшукати якісь скарби? Та відповідайте ж, нарешті!

Це було вже образливо. Він, Артем, шукач скарбів? Шукач для самого себе? Артем — корислива людина?

Та даремно він шукав якихось доказів, потрібних слів, щоб відкинути від себе обвинувачення. Як навмисне, всі слова здавалися несерйозними, непереконливими. Що скажеш, як виправдаєшся?

Дмитро Борисович помітив, як великі чорні очі Артема безпорадно закліпали. Ніби він готовий був заплакати. Це трохи пом’якшило гнів археолога, його тон став лагіднішим.

— Розповідайте, Артеме. Ви самі розумієте, що виходить не зовсім добре… Ну, що я мушу думати про причини, які занесли вас сюди?

Нарешті Артем зважився:

— Я, Дмитре Борисовичу… я дуже… Мені дуже неприємно було вчора, коли я взнав… що ви й Ліда ходили… Адже я так цікавлюся всім цим… І от я вирішив…

— Ну?

— Вирішив піти сюди, щоб відплатити…

— Кому? Мені чи Ліді?

— Обом… і вам, і Ліді… Я сподівався знайти щось…. і тоді — тоді довести, що я теж можу…

— Що можете?

— Можу знайти щось… і щоб Ліда не дуже задавалася, ось що! — несподівано для самого себе палко закінчив своє зізнання Артем.

Він відчував і сам, що пояснення вийшло невдале, але відповідь археолога остаточно вразила його.

Дмитро Борисович голосно зареготав, наче почув щось надзвичайно смішне. Він сміявся довго, витирав очі і знов сміявся.

— Ой, не можу! Ой, насмішив! І це — доросла людина, студент!

Від цього Артем ще більше засоромився. Справді, якось воно не так… і навіщо він про Ліду згадав?..

Дмитро Борисович зняв тюбетейку і обмахнувся нею, наче йому стало дуже жарко. Він усе ще реготав; здавалося, досить йому було поглянути на зніяковіле обличчя юнака, як новий напад сміху душив його.

Але ось Дмитро Борисович перестав сміятися так само раптово, як і почав. Очі його враз стали серйозні. Мабуть, тепер щось скаже…

Артем опустив очі й чекав, його становище підсудного було, дійсно, незавидне. Що він скаже, цей невблаганний археолог?

2. НЕСПОДІВАНА ЗНАХІДКА

Дмитро Борисович ще раз уважно глянув на Артема:

— І це все?

— Дмитре Борисовичу!.. — уже зовсім жалісно почав благати Артем. — Чесне комсомольське…

Археолог усміхнувся. Так, більше нема про що питати. Засоромлене обличчя Артема, на якому часто, по-дитячому кліпали його великі чорні очі, говорило більш, ніж усі найпереконливіші слова.

— Ну, гаразд, — махнув Дмитро Борисович рукою. — Помиримось. Але невеличку нотацію вам все ж таки доведеться вислухати. Та не ображайтеся, це зовсім ні до чого. Ось вимені краще скажіть: чи розумієте ви, якої шкоди могла завдати ваша легковажна екскурсія? Так, так, шкоди — і серйозної до того ж!