Аргонавти Всесвіту, Нащадки скіфів - Владко Владимир Николаевич. Страница 69

Лише один шматочок, завбільшки як поштова марка, ще плавав у повітрі. Повітряна течія несла його до дверей. Всі очі стежили за ним. Шматочок проплив до дверей і вже біля них перекрутився в повітрі й розсипався на порох.

— Ну, що ж, товариші, чи довго ви ще держатимете цей порожній аркуш паперу? — почувся голос Івана Семеновича. Начальник експедиції посміхався. — Звісно, дуже неприємно, що наш пергамент так швидко закінчив своє існування. Але нічого не вдієш. Науці залишилися фотографії — і це також непогано. А переписати ви встигли, Дмитре Борисовичу?

— Встиг. Не можу ручитися тільки, що не помилився десь. Одна надія на фотографії, — все ще сумно відповів археолог.

— А можете прочитати й перекласти те, що переписали?

— Нібито можу.

— То й добре. Скільки мені відомо, ви єдина серед нас людина, що знає старогрецьку мову. Давайте, сядемо й спробуємо зрозуміти зміст. Там наче було щось про золото. А це вже стосується геології, чи не так?

— Як швидко… як швидко розклався… — шепотів ще Дмитро Борисович, уже сідаючи до стола.

Він вийняв хустку, протер свої спітнілі окуляри. Надів їх, узяв зошит з переписаним текстом. Артем сидів біля кришки скриньки. Він дивився на її заплутані візерунки. Вони нагадували орнамент, але відрізнялися тим, що в цих глибоко вирізьблених лініях, не повторювалась ніде жодна риска.

— Тут, правда, не все зрозуміле до кінця, — почав Дмитро Борисович, уважно дивлячись у свої записи, — я вже говорив про те, що цей текст написаний старогрецькою мовою, але змішаною ще з якоюсь іншою. Проте загальний зміст зрозумілий. Якась стародавня людина, що писала на пергаменті… Як швидко він розклався, товариші! Просто жах! Прямо перед очима спопелів…

— Дмитре Борисовичу, ви обіцяли нам перекласти записане, а не скаржитися на долю пергаменту, — поклав, йому руку на плече геолог.

— Так, так, вірно… Мені, знаєте, важко згадувати про це. Так от, якась стародавня людина писала на цьому пергаменті. Зважаючи на те, що пергамент так швидко розклався, розпався на порох, зотлів…

— Дмитре Борисовичу…

— Ні, ні, я по суті. Зважаючи на це, можна гадати, що пергамент мав вік не менший, як дві з половиною тисячі років. Отже, це був сучасник стародавніх скіфів. Безумовно! А написане тут приблизно таке.

Археолог поправив окуляри:

— «Той, хто бажає знайти поклади, знайде їх. Він піде печерою далі й далі. Він проходитиме весь шлях, як показано на плані. Чотири голови пройде він і три коні. За факелами вгору й факелами вниз він знайде п’яту голову й кабана. Хай допоможуть йому боги. Там знайде він поклади. Там знайде він золото і здобуде його, як добував я, Проніс. Я знайшов те золото і залишив його. Щаслива людина прочитає це. Вона візьме план і знайде поклади, залишені мною, Пронісом». Все!

В глибокій мовчанці чути було, як повільно дихає Діана. Дмитро Борисович зняв і протер окуляри, оглядаючи товаришів своїми короткозорими очима.

— Коли йдеться про золото, та ще так певно, то ми, геологи, мусимо прислухатися, — зауважив Іван Семенович. — Товариші, цей пергамент приніс нам важливі відомості, що проливають світло на деякі інші дані.

— Цебто?

— Я колись говорив вам, що свого часу в Гострому бугрі пробували добувати золото. Але облишили, бо виходи його були мізерні. І жили переривалися теж близько поверхні. Якщо цей пергамент говорить правду…

— Тоді?

— Тоді, виходить, золоті жили виникають знов десь усередині нашого вередливого бугра. Що ж, це дає нам нові перспективи!

Іван Семенович знов замислився. Заговорила Ліда:

— Дмитре Борисовичу, хіба Проніс — це скіфське ім’я? Мені здається, що… я не знаю, звісно… але в ньому, здається мені, є щось грецьке.

— Безумовно, це грецьке ім’я, — ствердив археолог.

— І мова цього тексту теж грецька. Як же тоді… як же скіфи?..

— Ну, греки взагалі могли бути тут теж. Проте це мене зараз менш дивує. Тут є більш незрозумілі місця в тексті.

— А саме?

— Ну, от, наприклад. Що таке «факели вгору» і «факели вниз»? Що таке «чотири голови» і «три коні»? Знов-таки «п’ята голова і кабан»?

— Може, це якийсь шифр? — зауважив Артем.

— Не думаю…

І раптом голос Артема переможно задзвенів:

— Товариші, я знаю, що то за голови! Це — оті викарбувані на стінах малюнки, які ми знаходили вже в печері! Ми знайшли деякі малюнки, а коли підемо далі, то знайдемо й ще.

— А коні й кабан? — недовірливо спитала Ліда.

— Як пошукаємо, то, можливо, знайдемо й їх.

Дмитро Борисович задумливо пом’яв пальцями борідку:

— Цілком можливо, що й так. В усякому разі, перевіримо. Поки що припущення Артема — єдине реальне розв’язання загадки з тими головами, кіньми й кабанами… А от відносно факелів?..

— Не знаю, — щиро признався Артем. — Не можу додуматись.

— Головне, на мою думку, все ж таки не це, — заговорив знов Іван Семенович. — Головне, це згадки про план. Де той план? Адже самого тексту нам мало. Автор його весь час каже, що треба користуватися планом. А от плану того я й не бачу. Може, він десь у скриньці, га?

Дуже старанно обшукали скриньку, але не знайшли в ній нічого. Вона була порожня, якщо не вважати на тонкий шар пороху на її дні. На жаль, саме цей шар пороху наводив на сумні висновки. Хтозна, чи не був накреслений план на іншому шматку пергаменту, гіршої якості? Хтозна, чи не зотлів уже давно той другий пергамент у скриньці — і цей шар пороху може й був його залишками? Так чи інакше, — плану не було.

— Може, спробувати зробити розвідку без плану? — нерішуче спитала Ліда. — Отак іти вздовж печери й розшукувати малюнки по стінах…

— Не вийде нічого, — відповів Артем. — Там тих ходів, переходів і відгалужень, мабуть, безліч. Хто його знає, в який бік іти…

Вони сиділи навколо стола. Дмитро Борисович не випускав з рук свого зошита, наче боявся позбутись і його, як позбувся пергаменту. Ліда задумливо дивилась у вікно. Там, за невеличким пагорком, де була вона сьогодні ранком з Діаною, де гралася, бавилася з нею, — за пагорком здіймалися схили великого Гострого бугра з його дивною невивченою печерою. І десь там, як твердить цей Проніс, лежать поклади золота. Як же цікаво! Наче в романі якомусь!

Іван Семенович обміркував становище з іншого боку. Твереза, досвідчена людина, він бачив, що несподівана знахідка вносить певні зміни в плани роботи експедиції. Якщо в стародавньому тексті говориться про поклади золота, було безглуздям, навіть злочином не спробувати відшукати їх. Іван Семенович ясно відчував, що він дивиться на речі не так, як оця молодь, як навіть Дмитро Борисович. Молоді потрібна романтика. Вони почули про скіфів, про загадкового Проніса, про всі ті голови, коней, кабана й факели — і захопилися. Дмитру Борисовичу досить його скриньки та ще якихось археологічних знахідок. Але для нього, інженера-геолога, який завжди працює над виявленням коштовних копалин, найголовнішим у документі була згадка про золото. Звісно, коли б знайшовся той план, це було б дуже добре. Та коли його й нема, шукати однаково треба. Робота, правда, затримається — і дуже затримається. Проте, коли треба, то треба. На те в природі й існують труднощі, щоб людина мала що перемагати!

Іван Семенович помилявся лише в одному. Артем зараз не мріяв ні про золоті корони скіфських вождів, ні про таємниці печери в Гострому бугрі. Чому саме прийшли до нього зовсім інші думки, він не знав і сам. Але він чомусь згадав про своє дитинство. Матері й батька своїх він не знав, вони вмерли давно, ще коли Артем був зовсім маленьким. Він пам’ятав своє життя лише з дитячого будинку. Це були його перші спогади; він сам, і всі інші діти ходили тоді в сірих халатиках. Це було давно. Потім він з двома товаришами втік з дитячого будинку, мандрував кілька років. Потім трапилося так, що він побачив, як хлопці його віку запускали в полі модель літака. Він познайомився з ними. Це були хлопці з дитячого будинку, — не його будинку, а іншого. Він розговорився з ними, разом запускав їхню модель, а потім вони пішли всі разом до дитячого будинку. І залишився там. Першого ж вечора, здається, йому показали нову гру — лабіринт. На папері було наплутано безліч ліній, рисок, що утворювали невилазні пастки. Треба було знайти вихід з лабіринту, ніде не перетинаючи ліній. Артем знайшов вихід. Це йому дуже сподобалось. А вихователька сказала: «Отак знаходь завжди вихід. І вхід. Як-от до нас сюди зайшов!» Артем, згадуючи це, посміхнувся: що ж, з того часу він завжди знаходив! Учився в школі, тепер от закінчує інститут, ось він на практиці… Проте, чому він усе це згадав? І про той лабіринт, і про входи й виходи?..