Повісті та оповідання, драматичні твори - Квитка-Основьяненко Григорий Федорович. Страница 10

Поки ж сеє діялось, піднялися на місто йти бублейниці, палянишниці і ті, що кухликами пшоно, а ложками олію продають. За ними підтюпцем поспішали з пиріжками, з печеним мнясом, з вареними хляками, горохвяниками і усякими ласощами, чого тільки душа забажа на снідання. А танок вела Явдоха Колупайчиха, молодиця гарна, не узяв її кат: чорнява, мордата, трошки кирпатенька та й рум’яна, як рожа; та таки й одягнена: очіпок, хоч він собі і зовсім витертий, самі нитки, а був колись парчевий; кожух білих смушків під тяжиною і бабаком обложений, тільки що скрізь на ньому дірки, і попід руками, і на боках, так що видна була і уся одежа, і таки не проста, а міщанська, бо вона узята була у Липці аж із самісінького Харкова, і не простого, а міщанського роду: шушун набойчатий, спідниця каламайкова; тільки що не можна було угадати, якого воно є цвіту, бо дуже замазано олією, вона-бо пекла і бублики, і сластьони, а коло сього діла не можна чисто ходити; зараз випачкаєшся, як той чорт, що до відьми через трубу лазить.

От молодиці і кричать Явдосі: «Ану, паньматко! вибирай місце на щасливу продажу. Ти в нас голова: де ти сядеш, то і ми біля тебе». Явдоха і узяла з чужої коробки паляницю, стала на сход сонця, тричі перехрестилась та й покотила паляницю навпаки сонця. Котилась тая паляниця, котилась та й не зопинилась нігде, а прямісінько плюснула біля салдацького патрета. «Ох, мені лихо!—сказала Явдоха, піднявши тую паляницю, та мерщій пхнула її між свій товар.— Як таки біля москаля сідати? Він нам такого лиха наробить, що не то що! Ув одної щипне, у другої хватне... та тут таке буде, що й коробок не позбираємо...» Вибирай же друге місце,— гукнули молодиці,— може й не з так щасливе буде, та усе-таки лучче, чим дати москалю орудовати над нашим крамом».

Перевела Явдоха свій цех через дорогу; поворожила вп’ять другою, теж чужою булкою, і меж свої положила; а де паляниця впала, там сама з своїм товаром сіла, а молодиць розсадила, де якій як по черзі припало, а чергу зробила сама ж таки Явдоха: які були побагатиіі, так до себе

2 2-411 ближче, а бідну на товар, так на самий хвіст, у куток, де й школяр, що з малими грішми купує самий дешевий товарі, її не знайде; та за чергу кожен базар і лупить з них, що зможе. О! та баба ж козир була! Одно вже те, що харківська родом, а цокотуха та й цокотуха! Узялася над усіми перекупками отаманувати і від десяцьких, від голови та й від самого писаря оборонять; тільки щоб усі перекупки її слухали і що скаже, щоб сповняли, і чого потребує, щоб поставляли. Та нехай би і не послухав її хто? Так зараз і на-шлеть: або свиня бублики похвата, або собака олію вип’є, або п’яний поточиться та коробку переверне, а вже даром не пройде.

Тільки що молодиці любенько посідали і кожна з своїм крамом розташовалась, аж... тю! Москаля нечистий і вродив з стовпцями біля них. Як же напустяться на нього перекупки! «Зачим тут став? Піди собі геть; стань де інше, не мішай православний товар продавати, а сам іди хоч до чортів, опріч хліба святого». От як затуркали, затуркали —

бо звісно, як наші молодиці, скільки їх не буде, та як заговорять разом усі ув один голос, так нічого і не второпаєш: мов на лотоках вода шумить, аж у вухах лящить! — а москаль і байдуже, а знай собі кричить: «Гречишники гарячії!» Що тут на світі робити? От бачать молодиці, що непереливки, пристали до Явдохи: «Роби, що знаєш роби, а

москаля збудь!»

Нічого Явдосі робити, узяла — та усе-таки не з своєї коробки — три в’язки бубликів і пішла до патрета, та й... далебі що правда! поклонилась йому, мов живому, та й просить: «Ваше благородіє, господа салдатство! будьте ласкаві, зведіть з нашого місця оттого навіженого, католицького, бусурменського москаля, що став біля бублейниць з стовпцями». Сеє кажучи, бачить, що салдат і не дивиться на неї, та й стала йому совати бублики в руку,, та й приговорює: «Кете, озьміть, ваше благородіє! Пожалуйте, дома здасться». Салдат — ні пари з уст. Як же роздивиться наша Явдоха, що се мана, що се не справжній салдат, а тільки його парсуна,— засоромилась, почервоніла як рак та швидше, не оглядаючись,— від нього, та бублики — у свою коробку, і сіла. Що вже не питали її молодиці, що їй там було від москаля,, так мовчить та й мовчить і каже: «Адже збула москаля? чого ж вам більш...» Бо москаль, справді, ще як побачив, що Явдоха пішла жалітись на нього, злякавсь та й щез з стовпцями своїми. А Кузьма Трохимович, дивившись на сеє, посміявсь собі нищечком та й каже: «Оттак наші, знай! Вже до нас, мов до живого, з поклонами ходять, неначе до засідателя!»

А тим часом позісходилося народу вже чимало! Таки дуди оком не глянеш, то усе люди,як сарана у полі. І чого-то туди ие понаносили або не понавозили? Таки такий яр-манок, що неначе у Харкові об пречистій: усякого товару, якого тільки подумаєш,,— усе є. Чи груш? Так і на возах груші, і в мішках груші, і купами груші: прийди, торгуй скільки тобі треба та з якої хоч купи і скільки хоч куштуй, ніхто тобі не поборонить. А там москва з лаптями та з ликами; були в них і миски, ложки і тарілки розмальовані; були й решета, і ночовки, діжі, лопати, сівці, черевики, чоботи з підковами й німецькі, тільки гвіздочками попідбиву-вані. Тут суздальці з богами та з книжками завалящими, а побіля їх сластьониця з грубкою: тільки спитай, на скільки тобі треба сластьоних, так живо подніме пелену та й зніме стару онучу, що нею горщик з тістом накритий, щоб, знає^ те, тісто на холоді не простивало, і затим під пеленою у себе держить; от пальці послине, щоб тісто не приставало, то й вщипне тіста, та на сковороду ув олію — аж шквар-чить!— та зараз і пряжеть, і подає, а вже олією не скупиться, бо так з пальців і тече, тільки знай обсмоктує. Тут же біля неї продавалася терта кабака і тютюн у папушах; а там — залізний товар: підкови, гвіздочки, сокири, підіски, ухналі і усе, чого треба. А тут вже — лавки з красним товаром для панів: струковатий перець на нитках, родзинки, хвиги, цибуля, усякії сливи, горіхи, мило, медянички, свічки, тараня, ще повесні з Дону навезеная, і суха, і солона; кав'яр, оселедці, яловичина, ніжки, шпильки, голки, гаплики і для нашого брата свинина. Дьоготь і в шерітвасах, і в мазницях; продавались і самі квачі; а побіля їх стояли бублики, буханці, горохвяники, гречаники; носили у ночовочках печеню, шматками покраяну: на скільки тобі треба, на стільки й бери. А там купами капуста, буряки, морква огородня — а хатньої наші жінки не продають, держать про нужду па нашу голову⁴—цур їй! Тут же був хрін, ріпа, картохлі, що вже швидко хліб святий з світу божого зженуть. А тут з Водолаги горшки, кахлі, миски, покришки, глечики, кухлики... та я ж кажу: нема того на світі, чого не було на тому ярмарку, і якби грошей до сина, то накупив би усього та й їв би цілісінький год! А що ще обіддя, коліс! війя, двійла, люшні! Були й свити простого уразівського і мильного сукна; були кожухи, усякі пояси, шапки і козацькі, і каплоухі. Був і дівчачий товар: стрічки, скиндячки, серги, баєві юпки, плахти, шиті рукава і хустки; жіноцькі очіпки, серпанки, запаски, кораблики, рушники, і шиті і з мережками, щітки, гребні, днища, веретена, сіль товчена*

глина жовта, запанки голов’яні; персні, черевики... аж утомишся, розказуючи. Чого то там не було! , ‘

А промеж такої пропасті товару що то народу було! Крий мати божа! Ще трохи чи не більш, ніж на воскресеніє у вутрені, як Христа дочитуються, або на Іордані; так що й протовпитись не можна. Той купує, той торгує, той божиться, той приціняється, той спорить, той товариство скли-ка; той на жінку гука, ті лаються, ті йдуть могоричі запивати; жіноцтво щебече, усі разом розказують і ні одна не слуха, старці співають Лазаря⁵, кобили ржуть, колеса скриплять; той возом їде та кричить: «По глину, по глину!», а назустріч йому викрикує: «По горшки, по горшки!» Діти, погубивши матерів, пищать; там скавучить собака, там придушили порося: вищкть на весь базар, а свиня, хрюкаючи, пробирається промеж народом; там перекупки хватають за поли парубків та школярів: «Ходи сюди, дядюшка!— кричать.— Візьми в мене, паниченьку! От бублики гаряченькі, з мачком... От паляниця легесенька, тільки що з печі...» Та-та-та-та, та й не розбереш, що вони там і кричать, бо усюди гомонять, стукотять, кричать... точнісінько, як у млині, як на всі меле і товче! А там, чути, скрипка гра з цимбалами: Матвій Шпонь та продав сіль, розщитавсь і грошики вчистив, та й найняз троїсту і водиться з нею по ярманці. Вже й шапки катма, десь кинув її на когось та й відбіг. Іде й співає, а де калюжа, тут і вдарить тропака. Забризкався, захлюстався... Еге! та не мішай йому! Він гуля! Ув одній руці пляшка, а у другій чарка; кого не зострі-ие: «Пий, сучий сине, дядюшка любезний! пий! Матвій Шпонь гуля! пий у його голову, щоб ти подавивсь! Будь здоров на многії літа!» Вип’є і поштує його; коли той не схоче, так додолу горілку виллє, а його лає-лає та й стане другого поштувати; отеє ж ще не зовсім допив з пляшки, зараз пляшку об землю і гука: «Шинкарю! подавай Шпо-ню знова. Музика, грай!»—та й пішов дальш. Іде і побачив дігтярів. Шубовсь у шерітвас з чоботами зовсім і кричить: «Дігтярю, не журись! Шпонь відвіча грошами». Та й викине йому з кишені повнісіньку жменю грошей, а сам знову кричить: «Не абедно? Не мішай же! Музика, грай!» Та й стане хлюпаться у дьогтеві, як мала дитина у калюжі. Що то, як чоловік у щасті та у радості. Чого то він не видума? Нічого не жалує і ні об чім не жалкує!