Сімурґ - Поваляева Светлана. Страница 21

— Ну, дорогенький, може, закуриш? Стара кнайпа і Ленні! Ленні, котра невловно нагадує клепсидру. Вона стоїть на голові! Але не це мене вражає, а те, що НЕМА І НЕ БУЛО НІЧОГО, ОКРІМ ЦІЄЇ СЦЕНИ. Але ця сцена, здається, була завжди — не застиглою у часопросторі, а нескінченно повторюваною, ніби я — запис на короткому відтинку плівки, що весь час перемотується на початок і знов програється до кінця. Так. Стоп! Коли плівка перемотується, ЩО відбувається? Зосередитись і не проґавити! Зачекати кінця і не проґавити час перемотки! Хто тисне на REWINT? Де я тоді, коли плівка мотається?! Хто тисне на PLAY? Тоді з’являюся я. Тут. В цій кнайпі. З Ленні. «Закурити»? Про що це вона?

— О-о! Нарешті! На кількатисячній пачці сигарет наш Обраний второпав, що він тута застряг! Ти не куриш, отже тебе нема! Тебе нема — і ти є! І як це тобі, сновидо?!

— Хто перемотує плівку і тисне на PLAY?! Хто зробив один-єдиний — перший — раз RECORD?!

— Ой, лишечко! Не кричи так, бо я зараз розсиплюся! Ану, добре подумай, хлопчику, хто б то міг бути? Її насмішкуватий злинялий мертвотний драглистий погляд раптом скліє од жаху.

— Я!!! — кричу я — і вона блякне, прозорішає, її зображення брижиться і розтікається, тане…

…я знищую цей світ?..

— Я знищую цей світ!!! Я знищую цей світ!!! — відлуння мого крику розбиває десь павутиння отворів, позв’язуваного вузлами каналізаційних люків. Павутиння з чорними ротами — пульсуючими пащами — м’язистими гортанями — голодними отворами — роззявленими пустками — декоративними пастками — всепоглинаючими роззівами — просторовими мухами — конвульсивними жертвами — агонізуючими просторами — бездонними вікнами — гнилими тунелями — безконечними дверима — дірками у часовій гумі з німо горлаючими віками трун — колодязями нескінченних шляхів…

Темрява. Нічого нема. Все.

Країна У. Місто-столиця. День. Дощ. Цвинтар. Прощання з тілом. Мовчазна робота гробарів. Вагітна молода жінка повертається додому. Її сліз ніхто не бачить — лице заливає дощ, ховаючи її сльози у Світовій воді назавжди.

P.S. Отак і закінчується світ:-) ти помираєш.

Все.

7

Мовчки beyond

…а ні фіга! думаєш, померти — це так просто? Домашня робота з української літератури учня (нерозбірливо) класу Марецького Арсена, твір на тему «Моя сім’я» — це, часом, не твоє, нє? «… моя мама розбилася на дуже класному байку в районі селища депортованих самураїв Кодаки Уманської області. Мого тата — Юду Марецького ліквідували громадяни країни У. Я маю кота Лемура і вужика Воццека. Моя бабуся скоро помре від целюліту…» Дівчинка роздивляється слайд (шкільний коридор, на підвіконні сидить учень у шкільній формі й дивиться у двір крізь свій палець, крізь чорну наскрізну круглу дірочку, поруч стоїть вазонок з якимось фікусом чи фуксією, за вікном — промальовуються безлисті дерева), дівчинка тримає на колінах величезну мидницю, заповнену зіжмаканим синім шовком, дівчинка відкладає слайд набік, мабуть, він її не зацікавив, бере наступний, око на плечі дівчинки розплющується і уважно придивляється до відкладеного слайда…таак, а це що? Гарний портрет, фактурний, глибоко сповнений світла: учениця за письмовим столом задумливо дивиться кудись крізь простір, може, у вікно, накривши руками зошит… щоденник загиблої ластівки Фес? ну-ну:

…число…року.

Я відчуваю кожний порух ночі. Важко прикидатися дитиною, маленькою дівчинкою. Коли я лежу в ліжку і вдаю, що сплю, я відчуваю, як мама з татом граються нашими іграшками. Арсен — кретин. Я завжди мріяла про брата, а не про кретина. Він не уміє прикидатися.

…число…року.

Тато й мама — безсмертні.

…число…року.

Хтось помре завтра.

Те саме число…року, вечір.

Для мене це — завтра. Для тата й мами — позавчора. Для Арсенових шкільних друзів — випускний вечір. Хтось нап ’ється через нещасне кохання й випаде з вікна четвертого поверху, з кабінету хімії, на шкільне подвір’я — точнісінько в ту калюжу, куди Арсен з друзями жбурнули кавалок металевого натра й налякали вибухом хімічку, яка йшла до школи.

…число…року.

Вибух під ногами ви ваше життя це вибух під ногами…

…так, мене цікавлять всі колекції гудзиків до вісімдесятого року, але, як ви розумієте, багато заплатити… — чується в телефонній слухавці голос Казки, з недоречних пауз, іноді навіть на півслові, зрозуміло, що вона, розмовляючи, курить, також лунає і чоловічий голос, відповідаючи Казці, я чув про ваші роботи, каже голос, ви малюєте сніговиків як вони є, так, затягуючись погоджується Казка, у мене теж своєрідна колекція зібралася, ці картини не часто купують, ви розумієте, так-так, я розумію, особливо ті, де сніговик втрачає форму, а замість носа у нього стирчить недокурок… ага, радіє Казка, дійсно, мало хто бачить, що ці — найпривабливіші, мало хто бачить красу нествореною, а єдинонародженою, додає чоловік, обоє сміються, я хочу зробити вам ділову пропозицію, говорить він, давайте просто обміняємо наші колекції, в еквіваленті, зрозуміло… Дівчинка нічого не чує — вона роздивляється по черзі кілька слайдів, на всіх зображено сніговиків і нема двох однакових, навіть віддалено схожих… на останньому слайді погляд дівчинки затримується надовго, ніби вона ніяк не второпає, що там зображено, вона перевертає його і так і сяк… нічого не виходить! якби Казка знала про існування дівчинки, вона б неодмінно підКаЗала їй, бо Казці відомо, що це таке: це сніговик на подвір’ї Казчиного будинку, цього сніговика Казка малювала всю зиму, намагаючись зафіксувати найменші зміни, і, врешті-решт, переглянувши кілька десятків полотен, зрозуміла, що всі вони тотожні, тобто сніговик зовсім не міняв форми протягом зими, а через два тижні, коли стрімко і раптово станув весь сніг, виявилося, що ніякий це був не сніговик, а обмерзле кригою і запорошене снігом гроно замерзлої колонії ластівок, птахи впереміж із гніздами.

Казка має зустрітися з Гикаром. Цікаво, яким виявиться його друг-художник? Настрій такий самий, як і день: мовби на дні колодязя, а десь там високо на поверхні сіро і дрібно дощить. Все завмерло всередині. Тільки не базікай, не виставляйся — слухай, спостерігай, мовчи, — не вимахуйся! — сама до себе мимрить Казка, в метро на величезних екранах демонструється документальний фільм про життя електричних скатів, здуріти можна! глибоководне ширяння океанського зяброптаха-велета, цілі зграї підводних кондорів, шиза якась, скати-манта у метрополітені, скати-мантра… по вагону іде — від дверей до дверей (від зупинки до зупинки, від суботи до суботи) бородата й вусата черниця, хилитається і співає якісь ці… як їх… псалми? гімни? молитви? «…двааадцять роооків я ширялася маріуааааною, вени мої скурені, очі мої сколоті, і тут ісус прийшов і вирішив усі мої проблеми, слава йому!..», грошей черниці ніхто чомусь не дає… з протилежного боку вагона черниці назустріч просуваються два скінгеда, принаймні виглядають вони як скіни, обоє голені, кремезні, але один з гітарою, на грифі теліпається поліетиленовий пакет для грошей, у другого на шиї висить арабський барабан, і ця парочка приємним і чистим, як у харківської «П’ятниці», двоголоссям, у стилі реґґей, виводить «Групу крові» Цоя, блін! — думає Казка, воістину все у цьому світі існує водночас тут і зараз як нероз’ємне ціле! покаянна християнська мантра алкоголічки, котра агітує пасажирів не проти наркотиків, не за алкоголь, і навіть не за ісуса, а за сумнівне милосердя до халявщиків, змішується, мов рідина, зі скінгедівським реґґей про групу крові на рукаві, і, мабуть, це взагалі персонажі однієї милої і зворушливої секти Халявної Милості, супер, думає Казка, милосердя, любов, світло, співчуття, це все ще й досі є сакральною халявою, бо просто досі ще жоден жид не спромігся вигадати, як на цьому заробляти, Казка, звичайно ж думає не про синтетичні замінники, а про те, що просто є, три андеґраундні примари байдужо розминаються у проході, мов кораблі, риби, літаки, птахи, потяги, коні, крижини, хмари, повітряні кульки, іграшкові автомобілі, зупиняючись перед розсувними дверима своєї персональної сансари, щоби перейти на зупинці до іншого вагона метро, майже через всю планету пролітають над головами пасажирів казарки і сірі гуси, зграї пінгвінів мігрують у потоках океанських течій, інколи їм, виявляється, по дорозі з дельфінами і ставридою, танкерами, паромами і баржами, літаками і альбатросами, супутниками і космічним сміттям, уздовж берегової лінії десь пропалюють у земній шкірі паралелі табуни коней, потяги і колони трейлерів, і весь цей рух — це тисячі кілометрів людського виміру, ці незбагненні міграції, пересування, невпинний рух усього сущого, і тільки люди гадають, що зупинки можуть існувати ще десь, окрім їхньої декларації про реальність і сценографію, ось і потрібна станція метро — Казка терпіти її не може!