Сімурґ - Поваляева Светлана. Страница 32

11

Мить NUMO

Крихітний, щемкий і теплий світ, щільний нерозмежований простір, світ без часу — тут і тепер — ось він! Бурштин. Якщо впритул наблизитись і уважно придивитись до його волокон і порожнинок — ти побачиш себе-мурашку. І все, що довкола тебе відбувається — без жодної кінцевої мети, без сенсу та сюжетної схеми, але з настирливістю електронних листів щастя і тому подібного спаму, просто відбувається, ніби в кумедних американських трилерах по теліку:

— Ти поводишся як божевільний!

— Я просто роблю, що мушу!

— Що ти мусиш?

— Всюди прибульці!

— Ти кажеш правду?

— Після того як на мене напала риба, мене викрали!

— Так, ти правий! Так більше тривати не може!

— Ми повинні знайти цих вишкребків!

— Ми мусимо врятувати себе і всіх, хто залишився!

— Ми не можемо цього дозволити!

— Так! Тепер я бачу, що ти не божевільний!

— Ти зі мною?

— Ми команда!

— Візьми ще чіпсів!

Ти береш іще чіпсів, бо що ще робити в нічному супермаркеті, після епохального діалогу, коли всюди — прибульці, зомбі та андроїди? Подивуватись, чому всі ці твари досі не захопили супермаркет і не зжерли всі чіпси, ти виходиш на спустошену монтажними склейками вулицю і йдеш додому. Тебе звуть Numo (ім’я цілком адекватно вписується в довколишній абсурд, особливо з огляду на прибульців і зомбі), ти перукарка, натурниця, офіціянтка, диспетчер служби таксі, дівчинка-на-телефоні або репортер нікчемного молодіжного ґламурного журнальчика, яка різниця, ким себе називати, тим більше, ніхто не знає, скільки тобі років, навіть ти сама. Ти — пасажир. Нестямний пасажир машини швидкої допомоги, котра ганяє по всьому місту, по всьому світу, без водія, наче привид Арізонської мрії. Ти весь час перебуваєш в комі, й тому збоку видається, що ти дуже веселий пасажир. Просто трохи схиблений.

Numo, ти лежиш впоперек широчезного ліжка, гортаєш телефонний довідник і смокчеш олівець. Намагаєшся видмухнути дим, презирливо (насправді страшенно кумедно) скривившись. На ліжку, обабіч тебе, Numo, у зворушливо-попсовому хаосі перебувають: попільничка з недопалками, висипані з пачки сигарети, три мобілки різних модифікацій (на двох — купа непрочитаних есемесів та пропущених викликів), дві з них подаровані однією трохи дивакуватою знайомою, і таке враження, що до неї ці телефони потрапили якимось сумнівним шляхом, так, ще там поруч є один звичайний телефон на дротику (наче песик), пухкі розхристані записники, яблуко, грецькі горіхи, пошарпаний мікрокасетник, фісташки на всіх стадіях розпаду, заколки-невидимки (котрим не вдається замаскуватися на чорному пледі, бо вони золотаво-сріблясті), волосини, баночка з червоною гуашшю, зіжмаканий махровий синій рушник, розпластані догори палітуркою зашмуляні книжки, яскраві компакт-диски в коробочках і окремо, крихти і дрібки, шкаралупки і сіль, плямки і бризки. Мандрувати в цьому локальному гармидері можна до безконечності, якщо ти — мурашка, блощиця або сонечко. Ти розпростуєш крильця і зі смаком виконуєш потягусі. Висолоплюєш язика, мружишся, нявчиш, судомно позіхаєш, огладжуючи вздовж своє тіло. Солодко зіщулюєшся у клубочок, затиснувши в міжніжжі руки. Телефонний довідник зачудовано мимрить імена, прізвища і цифри — ніби повторює мантру божественного безглуздя. За вікном тихо і пухнасто-сіро дощить. А довідник і далі гадає, що то він шепоче. Тобто, ти ж бачиш, ранок вдалий, просто чудовий. Ти дрімаєш, ти бачиш мурашку Numo на ліжку і переплутані волокна священного побутового безладу довкола неї, і заспокоєно відлітаєш, перетворюючись на бурштин. Світ — прекрасний.

І життя теж.

Деренчить дзвоник. Numo стає цапки на ліжку — до заглибин від колінок та ліктів сповзають лушпайки і скочуються сигарети. Numo сповзає з ліжка, однією ногою потрапляючи в капця, а другою — ні. Вільна пантофля здушено похихикує під ліжком в оточенні бульбочок пороху і дрібних анемічних павучків. Чорт, мимрить Numo і йде на дзвоник. У передпокої далі наполегливо деренчить допотопний дисковий телефонний апарат. Уздрівши Numo, він аж починає тупцювати від нетерплячки на своїх коротких ніжках. Ну? — каже Numo в ебонітову слухавку, соваючи пальчиком вільної руки по залиплому хатнім брудом диску. Коли? Прямо зараз? Він всох, там нема води, я вчора ввечері туди заходила. Нє, ну драстуйте! А кавці сьорбнути?! От же ж дзиґа в сраці! У мене шину спустило. Мені влом пішки. Ну та вже… за п’ятнадцять біля культури, вел. Угу…

Numo пожбурює з ноги капця і мчить до балкона, хапаючись на повороті коридора за кут. На балконі вона, губу викопиливши, суворо і впритул дивиться на свій велосипед. Той винувато і знічено відвертає ріжки, наче сором’язливий равлик, в якого поцупили мушлю, доки він підглядав за любощами одноплемінників. Не буде тобі нової камери сьогодні, басом кидає до нього Numo і рвучко вилітає геть з балкона. В кімнаті, куди Numo вдирається по хвильці, всі вдають, ніби ніхто нічого не казав. Numo стягує з себе білі трусики, плутаючись в них, переступає вздовж ліжка, наче стриножений кінь, випорпує з-під подушки червоні, міцно тримаючи їх, як тримають шкідливе кошеня, стягує через голову майку — та миттю переплутується з трусиками. Numo гамселить ними об ліжко, ніби вибиває порох, і ті нарешті розчіплюються. На ліжку — локальне заворушення, під ліжком розбігаються навсібіч ошелешені павучки. Далі одягання Numo перебігає в тому ж життєствердному дусі, поки вона, захекана, не зупиняється нарешті перед люстром. Короткі пасмечка Нуминого нещадно сто разів перефарбованого волосся кумедно стирчать навсібіч. На підборідді — якісь крихти, дрібки, чи то сіль з фісташок. Numo обома руками куйовдить волосся, обтирає підборіддя та вибалушує на себе очі. Пу! — ніби дмухає вона у позадзеркальну себе. Бе. Баба. Ги… Numo підстрибує на місці, вилітає з кімнати, хапає з долівки наплічника і вискакує за двері.

На дворі розсотується сірість і лагідний Передспадень розвиднює умитий трохи заспаний світ. Numo в цей час тисне на кнопку ліфта, і, коли той з черевним гурчанням заходиться дряпатися вгору (примовляючи, мовляв, оххххх, крижі мої-дроти-двері, і чого їй в хаті не сидиться!), підривається до чорних сходів, вискакує на балкон (за спиною сухо й роздратовано траскають стулки пошарпаних дверей)…. падаєш, мовби в обійми, грудьми на бильця, судомно втягуєш повітря всіма отворами. Передспадень продирається крізь попелясте рядно хмарної вовни, спливаючи в шиби далеких багатоповерхівок ніжним вулканічним медом. Задираєш лице до неба і видаєш переможне вовче завивання — пісня любові до цього маленького неохопного світу. Мить зворушено дивишся на далекі вогненні шиби Міста, Мить зворушено дивиться на тебе, відштовхуєшся від перетинки балкона, зрушуєш, наче злива, чорними сходами вниз. По слідах Numo зі стогонами та прокльонами суне викликаний тобою ліфт.

На дворі того сакрального відчуття явлення спадню вже нема, хоч і фламінгові бліки поплямували дитячий майданчик, липи та припарковані іномарки. Numo, наче спринтер, мчить геть від будинку, минаючи кіоск. Але знов рвучко гальмує, підбігає до кіоску та, запопадливо порпаючись у наплічнику, бубонить у віконечко: Джорж Карелліас звичайні, літру кампай, гумки зі смородиною і цеї… все! — видихає, випорпавши нарешті гаманця, звідки ледь не вивалюються запхані аби як пожмакані гривні. Муаеоооооооууууууврррмруоооуввррррррфффффффффффщщщщщщщ мааау уаау розлунюється раптом десь за спиною Numo, й вона завмирає на мить, впізнавши голос свого кота Шум(ахер)а, а тоді зацікавлено повертається на звуки цих котячих розборок, їй завжди стає смішно, коли вони отак гурчать і завивають, гіпнотизуючи одне одного поглядами. Numo потихеньку просувається ближче до місця імовірної битви, відчайдушно стримуючи регіт, адже котячі стосунки — це дуже серйозно, мабуть, Шум знову дерібанить з кимсь ареал прогулянок і полювання, або попускає якогось зайду, можна лише здогадуватись і припускати, що у них там… і тут ніби щось перемикається всередині Numo, щось клацає чи то в голові, чи то у шлунку, і вона починає достеменно розуміти, про що говорять коти, виявляється, що це не тупа й агресивна суперечка двох відбитих боксерів крузервейта у передрингових прес-конференціях, котрі словесними образами суперника намагаються підняти свій бойовий дух, а просто дещо напружена розмова двох незнайомих чоловіків, котрих доля звела на вже поділеній території, й вони обмінюються світоглядними концепціями, аби з’ясувати свої ієрархічні перспективи і відбутися малою кров’ю: ну, і як ти виживав? — намагається приховати свою зацікавленість зеленкувато-сірий гицель з подертим вухом, ааа, виважено розказує Шум, влітку там — рай, мене всі пси знали звідколи я подер того дога, мишей і птахів там неміряно, всі рибалки пригощають плотвицями або бичками, я їх, до слова, терпіти не можу, ці бички, вони мулом відгонять, всі дачники мають або собак, або котів — біля кожного будинку — миски з їдлом, ніштяків після туристів повно по всьому пляжу, навіть шашлики недогризені, тільки ворони там стірвозні, можуть і башку тобі продзьобати наскрізь, але з ними нормально можна домовитись, якщо знати, як… природа, простір — підходиш до людей разом з вітром, і запаху їхнього тоді майже не чується, єдине, що у вас тут, в Місті, доброго — то це підвали взимку теплі…