Сімурґ - Поваляева Светлана. Страница 8

ОленятКо пишається Арсеном, котРий, хИлитаЮчись, виДряпався на сЦену і тепер читає уривки нового роману, розсіюючи долівкою аркушики свого щойно розДертого нотатника, звісно все це не поЗбавить їх обох ані п’яного бешкету, ані сварки, ані доленосних наслідків, жоДен люДський порух не залишається без наслідків. Зоряна Пугач піДсіДає до них ніби знічев’я, хоча, звісно, активно намірялася вчИнити це ще до того, як роЗПочалися читання. За що я люблю тебе, сичить Зоряна, то це за твою причмеленість, довбаний лесбіян, заКоном цих богемнИх дЖунґлів ми з тобою оДнієї крові! ну й теРаріум, думає Оленятко, ну і серпентарій! що ця баба жене проти всіх знайомих і віДомих! «Мову вона віДчуває пеЧІнкою»! Ха! справа принЦипу: ані Мар’яну Прут, ані Ляну НазгаДку, ані Олексу Женця не перепРосить, клАСНа тьотКа! Арсен вЖе наллятий, хто це такий, Арсен? ага, це Ж я! хто Арсен — я Арсен?! хто наллятий?! Я наллятий?! моЖе, я фемініст, але Ж поглянЬте, що з нормальними жінками робить сімейне житТя! ось вам, буДь ласка: ще одна відЬМа (в найкращому розумінні цього слова) перетворилася на статево проОПерованого ДжиМмі Раквая, якби мені баБа отак цілком відЦалася, я б зДурів! відповідальність, а я Ж ттТттакккиий серйозний чо-ло-вік! гИк! наллятий, правДа, старію, от зараз як застрОМлю Оленяткові, щоб оченятка емалеві повилазили! поДивись, ЗорянКо, яке воно поВне і несхиблене! вЖе готова і тебе, зміЮко, і всіх реШту в цьому коДлі полюбити, бо це — мій світ, а мене воно любить! тому ви всі до нашого столика посповзалися? не до мене Ж… від неї підЖивитись! Сивий БіЗон каламуТно і агресивно вирячився на ОлеНятко, хоча гоВорить до Арсена: ти, Гикаре, таки маєш вДачу, і пишеться тобі, і в ліЖку веДеться, от тільки бабок нема, перемоЖно завершУє він, перехиляє чарку й з уДаваною смиренністю додає, але що — бабки?., угу, «о душе, о душе поДумайтє, Клюквін!» — знаємо, читали, я Б на тебе поДивився, труХлявий Фавне, якби твоя баба не…………….

До сонного кишла безгучно, нудьгуючи, заходить Меґаном, двері з розшарпаною оббивкою самі тихцем прихиляються за його м’язистою оголеною спиною. Просто з передпокою крізь дверний проріз Меґаном бачить в кухні Ялту, ніби дивиться у театральний бінокль. Ялта саме налаштувалася відкинути макарони, вчасно натиснувши каві на пінявий хвіст. Меґаном стягує з босих ніг кеди, почергово наступаючи носаком однієї ноги на п’яту іншої. Обтріпані до стану торочок холоші запраних занадто довгих джинсів шурхають долівкою в такт крокам. Ледве чутно, але для слуху Ялти і Сіма — достатньо. Ялта обертається на звук. На її чоло зісковзує сталка слабо підв’язаного волосся, з плеча сповзає тасьмочка злинялого топа, з переповненого сита склизько вислизають і падають долу, мов черваки, дві макаронинки з обкусаними хвостами. Меганом усміхається цьому потрійному зісковзуванню, це трохи розважає його, порох і якісь незнані рештки простору кужеляться в сонячному промені, що продерся до кухні крізь густу крону старезного платана-мамонта. Ялта усміхається з макаронами в руках. Раптом з боку передпокою накочується гуркіт чийогось відчайдушного бігу, й за мить до того, як двічі глухо траскають вхідні двері (рвучке відкривання, майже вибивання, інерційне закривання за чиєюсь спітнілою спиною), чути навіть кілька судомних видихів. Бліда від напруги Казка влітає до кухні повз Меганома і зупиняється між ним і Ялтою, знесилено плітьми кинувши тонкі руки вздовж тіла. Оооууууууу, задихаючись із заплющеними очима випускає з себе Казка, я так і думала, що ти сюди пішов, каже вона, Ялто, дай води, і притуляється боком до пошкодженого холодильника, і сповзає на підлогу, вхопившись правою рукою за ліве плече, голе, як і у Ялти. Казко, навіщо ти так бігла, одноманітно і незацікавлено запитує Меґаном, о, Казко, привіт, мляво гукають з кімнати Джанкой і Манґуп, а Сім нічого не каже, а хризолітово-попелясті очі Ялти зблискують своїм бурштиновим осердям, пульсують звуженими зіницями, ніби то іскрить пошкоджений електродріт. Мег! Ти! Казав! Що Ми! З Тобою! Сьогодні! Підемо до мідійної баржі! Меґ! хрипко шепоче задихана Казка, не зважаючи на гнучку і привабливу Ялту, Сімову коханку, принаймні в цьому переконаний Сім, Манґупову коханку, в чому щосили переконує себе Казка, Меґ скаженіє, але нічим себе не виказує, занадто парко сьогодні, Казко, ми за пиво й план сьогодні домовлялися, нових мольфарів-дримбарів послухати, ліпить з себе мертвонародженого Меґ, я не пригадую, щоб ми домовлялися про баржу, тьмяно додає він, будеш каву і макарони? доброзичливо пропонує Казці Ялта на завершення цього абсурдистського діалогу. Але тут замість правдивого опису романтично-трагічних канікул відбувається наглий незапланований виверт: раптом зі схлипом прогинається й судомно спучується земля, тріскає кора не такої вже і витривалої планети, розлазяться, мов черепахи, тектонічні плити, стеля обвалюється і вся струхлявіла ґотелька під платаном, з усіма її мешканцями, холодильниками, телевізорами, ліжками, павучками і мертвими комахами, начинням і ганчір’ям, кіблями і ваннами, вимпелами і значками на килимах, сувенірами у креденсах, плакатами на стінах, бульбуляторами під канапами, розкладачками, попільничками, повними скам’янілого попелу і бичків, пранням і роверами на балконах, протертими пантофлями, лижами, кедами, дзеркалами і люстрами, лампочками і зашарпаними косметичками з юзаною косметикою, сміттям, кавою і макаронами зникає у хмарі пороху, тиньку та бетонної окрушини.

4

Перпендикулярна течія

Велика Спека тече, немов Жінка, вохряно-жовтими обширами, не знаходячи припонів. Цитринове плато, оточене кривулями сірчаних скель на обрії, млоїться кожною своєю піщинкою в густому мерехкому тремі повітря, котре, мабуть, і не повітря у звичному розумінні. Й навіть не випари. Чисте прозоре полум’я вогню, засліпленого променями полуденного сонця. Простір живе майже незворушними течіями, мікропорухами, ледь вловними легкими коливаннями й перемішуваннями високих температур. Угорі, там, де у людей завжди небо, а тут — ніби прадавній притлумлено-жовтий тиньк, — млисте сонце поглинає собою всю розпечену поверхню завмерлого плато. Немає меж, окреслених фізичними законами. Розсохлу пергаментно-жовклу поверхню плато від краю до краю прорізує звивна тектонічна розколина з гострими, наче лезо, берегами. Кутасте уособлення зображеного звуку. Імовірно, розколина була річкою, бо в ній живе на межі закипання жовта вода, безгучно зливаючись зі Всеохопною Спекою. Попри безсумнівні ознаки геологічного рельєфу довкола річки, жоден дрібний камінчик або спечена грудка піску не відкидають тіні. У цьому просторі найрізноманітніших відтінків жовтого, цегляного, брунатного й сірого — барв, сухих, ніби крила мертвої комахи, — не існує жодної тіні. Тіні живуть по інший бік скель — медвяно-теракотових, попелясто-горіхових. Можливо. Можливо, там є небо, яке змінює своє освітлення й забарвлення протягом доби. Можливо, там існують рослини, тварини, вітер і дощ, хмари, зорі й комахи, у воді плавають риби і вночі виходить на побачення з травами туман, запліднюючи пахощами квіти. Але на плато, серед нібито мертвотного одноманітного краєвиду, царює Жива Спека, сповнена Усвідомлення.

Перед річкою сидить Істота, схожа на дерев’яну скульптуру велетенського чорного ворона. Чорний силует без тіні посеред піщаного простору. Чоловік у чорному шкіряному плащі й чорному шкіряному капелюсі, криси якого не відкидають тіні на лице. Те, на чому незворушно завмерло елегантне чорне Створіння, скидається на неоковирно-недолугий стілець. При ближчому спогляданні конструкція для сидіння являє собою дерев’яний ящик для овочів та фруктів, наче поцуплений на задвір’ї овочевого магазину. З прилаштованого на ящику кінського сідала звисають приторочені предмети якогось побутового призначення. Ніби Істота, що осідлала цю гротескну конструкцію, звичайнісінький вершник, що неквапно просувається на коні крізь краєвиди своїх мандрів. Можливо, образ вершника на коні цупко тримається в уяві через густе воронове зі срібними сталками волосся, забране під капелюхом в основі черепа у кінський хвіст.