Полковник Данило Нечай. У 2 чч. Частина 2 - Радзикевич Юліан. Страница 17

Нечай під'їхав до нього.

— Як ішов похід? Спокійно?

— Ніхто не турбував.

Рушили разом кіньми за сотнею.

— Що Потоцький?

— Коли б мав кінноту, був би пустився певно за нами. Але його кіннота тепер пішки ходить. Нема на чім їздити.

Нечай засміявся і витягнув руку до Зеленського.

Тісно стиснулися долоні. Горда радість била їм обом з очей.

Що полковник сказав би?

Як сонце хилилося до спочинку, то й ватра стала пригасати. Може там десь угорі й шелеснув пожовклий листок; може десь і трісла суха гіллячка під копитом чуйного оленя, але тут у тіні відвічних дубів було тихо. Ні вітру, ні шелесту листя, ні сліду диких звірів.

Дужий витягнувся у всю довж і дивився крізь пожовкле листя, як звільна темнішає небо.

Гей! Гей! Так — це вже два роки минули від часу, коли він покинув рідний дім. Образ Ганки, наче та незгоєна ураза мучив його: темна кров зліпила волосся; під волоссям глибока рана. Чи відплатив уже за те? Ні ще, бо все ще чує ту теплу кров на своїх пальцях, усе ще бачить волосся, кров’ю зліплене, все ще почуває біль у серці, пустку, жаль. Радили йому одружитися вдруге, — не хотів; радили вертатися в село і стати до праці, тієї, що її колись так любив, але й говорити собі про те не дав. Пощо? Для кого? Андрійко в полковника навчився грамоти і в полковій канцелярії працює. Люблять його там. А він? От, наче той безхатній собака!

Злопотіло щось у листю та на землю впала жолудь із таким гуком, немов мушкетна куля.

Порскнув наляканий кінь над лінивим потічком, може також беручи її за мушкетну кулю, яка зі злющим свистом летить, щоб убити.

Два роки, то шмат часу! За той час багато води в ріках проплило, багато крови чорнозем у себе вбрав.

Прийшов він до війська як новик, що не знав, як повертатися. Тепер уже отаманує. Хто це відає, може й сотенним отаманом або й осавулом у сотні стати, якби грамоту вмів! Люблять його й шанують, бо знає, чого хоче. І страху в нього немає, і сила є. Та сама сила, що колись була, але й не та... колись була на те, щоб творити, хліб готувати, косити, жати, орати, збіжжя збирати, молотити й мирно жити. Ця теперішня сила інша: вона на те, щоб убивати, нищити, мститися, палити, немилосердно, жорстоко, боронити тієї землі, в яку просякла кров Ганки і кров Андрійка. Не та сила! Сильніша, дужча, грізніша.

Раз, давно вже тому, зайшов до полковника вдосвіта, як тільки розвиднялося і застав його, як у шараварах і сорочці бився на шаблі в стодолі на вимощеному глиною току з Дроздом. Він стояв і дивився, мов заворожений. Казав йому потім Дрозд, що полковник щодня рано вправляється то з ним, то з кимнебудь із старшин, щоб не вийти з вправи.

Відтоді став ходити за Дроздом, щоб той його вчив. Дрозд довго відмагався. Врешті сказав: — “Добре!”

З того часу він зжився з своєю шаблею і міг би помірятися з кимнебудь, розуміється, крім полковника, бо цьому ніхто не дорівняє. Казав йому Дрозд: “Ти, Федоре, маєш то добре, що ти сильний, як віл, і гнучкий. Вправляй щоднини, друже.” А Дрозд не абиякий мистець до шаблі. Адже він із полковником вправляє. Ще під Пилявцями дісталась йому коштовна шабля якогось багатого шляхтича, але під Збаражем трісла в насаді, тільки дорогоцінну ручку в долоні залишаючи. Добре, що з життям вийшов тоді! Полковник, який бачив це, казав йому дати свою шаблю. Дужий сягнув до боку і мимохіть діткнувся шаблі. Але що варта шабля, коли нею, як ціпом, махати? То вже краще з ціпом на війну йти, як ті чехи колись ходили, про яких пан Климовський розказував. Або з мушкетом. Мушкет — добра зброя, головно при обороні. Цей мушкет, який є в нього, то ще від німця, що їх під Пилявцями, як снопів, наклали. Добрий! Ніколи ще не омилив. Тільки по-хазяйськи треба з ним поводитися. Ану, дай заржавіти замкові, або не вичисти дула, не вимасти, не допильнуй кременя, чи буде добрий? Ні. Все потребує догляду, так, як той кінь, що онтам тепер спокійно пасеться. Шмат дороги він на ньому сьогодні зробив! Миль із вісім, коли не більше. Від Янушполя під Красне дорога далека і він її відбув у двох днях і коня не заїздив. Міг у Красне ще сьогодні ввечорі заїхати, але по що? Адже його вписали в брацлавську сотню і ледве чи вона буде в Краснім. Напевно: ні. Тож чи не краще заночувати тут, під оцими старими дубами, де так тихо і спокійно, немов у церкві? Отам за горбком уже Гришівці; звідтам уже й Красне видко. Ніхто там на нього й не жде. Він затужив за своїм селом і полковник казав: “Їдь!” Але коли там заїхав і побачив могилку, вже геть травою зарослу, такий жаль його обняв, що ні своєї хати не бачив, ані сусідів, нікого. Навернув коня й пустився назад із болем у серці, зі сльозами десь аж у горлі, зі смутком і пусткою в душі. Бо там, під тією верствою сирої землиці, ввесь його світ, усе щастя, вся радість. Доки його Ганка жила, і в голову йому не прийшло ніколи, чим вона була для нього. Як відійшла, наче сонце зайшло, щоб більше не встати.

Андрійкові добре, але йому — ні. Для Андрійка полковниця — як мати рідна, коли він — сам, сирота, одинокий, як палець. Одна його рідня тепер, то військо, один батько, то полковник, одна дружина, то шабля.

Сльози виступили в нього в очах, але він зігнав їх, тільки масетери стисли щоки, так, що трохи зуби не трісли.

Як стемніло, Дужий докинув кілька грубих сухих колод до вогню, щоб тлів поволі, і знову поклався під дубом. Дуб стояв при дорозі, що тепер у час воєнної завірюхи також стала поростати травою.

Зайці поховалися по густих кущах, вивірки скрилися в дупла, тільки вовки бігали десь іще одинцем у погоні за здобиччю та хитрі лисиці виглядали з нор.

Серед дубових гілляк відізвався пугач, за ним, десь дальше другий.

Нараз кінь перестав пастися й підніс голову. На галузях замовкли пугачі. Від дороги донісся тупіт кінських копит. Дужий схопився, сягаючи по мушкет, що був спертий об дерево. В ту мить почув голос за собою:

— Як рушишся, згинеш. — Крізь жупан і сорочку почув вістря ножа на своїй шкурі.

Проклинаючи в дусі власну необережність, стояв тихо, нерухомо. Чоловік, що натискав ножем під ліве плече, спитав:

— Хто ти?

— Федір Дужий.

— Звідкіля?

— З Безпечної.

— Куди?

— У Красне.

Тим часом і інші їздці наблизилися і спинились коло вогню. Хтось зіскочив із коня й докинув кілька дрібних галузок до вогню, що зразу спалахнув ясним світлом. Дужий побачив, що їздців було не менше двадцять. Усі були на добрих конях і при добрій зброї.

— Хто це? — спитав один із них, видно начальник.

— Каже, що зветься Дужий.

— Козак?

— Шабля в нього і мушкет, і кінь, ваша милосте.

— Сам один?

— Сам.

— Добре — відізвався цей, що його “вашою милістю” величали.

Потім зіскочив із коня та приступив до Дужого. Побачив Дужий перед собою козака, високого, широкоплечого, з довгим товстим вусом і грізним рубцем попри ліве око й через усю ліву щелепу.

— Хто ти? — впало питання. Понурі, темні очі пробили Дужого, як стріли.

— Федір Дужий — відповів цей спокійно, пильно стежачи за кожним словом і кожним рухом таємних гостей. Страху в нього не було зовсім.

— Ти з реєстрових?

Дужий заперечив головою.

— Не попав у реєстр?

Дужий знову хитнув головою і нагло зрозумів, що ці люди - вороги та що їм правди не треба казати.

— Чому не попав?

Дужий здвигнув раменами.

— Інші були ліпші?

Не відповідав дальше.

Начальник засміявся злюще, зловісно. Звертаючись до своїх, промовив:

— Нема чого тут стояти. Може якась стежа над'їхати, чи інша мара. Цього чоловіка взяти з собою!

Рушили дорогою на Гришівці. Але скоро завернули гостро на ліво, переїхали один горбок, густо зарослий деревиною, згодом другий, завернули знову на ліво і в'їхали на поляну, де стояла низька, нужденна хижа, більше землянка, ніж хата.

Зіскочили з коней і, не запалюючи світла, ввійшли до нутра. Тут було так темно, що Дужому прийшла думка, чи не втікати б. Але роздумався і стояв тихо. — Коли вже попався — думав, — то краще почекати й побачити, що це за люди та що дальше буде. Що полковник сказав би, коли б він тепер утік, не знаючи, в чиїх руках був?