Полковник Данило Нечай. У 2 чч. Частина 2 - Радзикевич Юліан. Страница 7

— Зачни, ваша милість, від Межибожа. Може ваші райтари й ті мури перескочуть. Мої не мають крил!

Але белзький воєвода Фірлей і пан коронний підчаший Остророг, один із головних пилявецьких героїв, живо підтримали Лянцкоронського, і зараз наступного дня, як сонце піднеслося над річкою Богом, глибокі ряди кінноти стали формуватися вздовж цілої лінії козацьких окопів. Були це частини, стягнені головно з воєвідств, досі війною не охоплених, які в боях минулого року не брали участи, тому й виглядали куди краще, ніж загартовані вже в боях частини князя Вишневецького. Переважала драгунія, якої червоні колети, що їх іще дощ не прав і сонце не сушило, цвіли, наче мак на долині. Багато було охотників із шляхетських корогов, галасливих, бутних, що перший раз у житті мали бачити битву. Були волоські і так звані козацькі надвірні корогви, але не бракувало й тяжкої, в сталь закутої райтарії та крилатих гусарських частин. Гармат було мало і то будь-які. Все кінне військо гляділо на гармашів із погордою та презирством, у переконанні, що вони самі, і тільки вони, принесуть перемогу на вістрях своїх шабель.

Розгорталося це військо по долині, наче на площі вправ. З другого боку, з-за шанців, приглядалися до нього козаки, готуючи зброю та ладуючи сіканим оловом зручно уставлені гармати й численні гаківниці. Сотники об’їздили на конях свої відтинки валів, даючи розпорядження і прикази. Нечай стежив за рухами польських військ. Нараз великий неспокій обхопив його. Почав пильно й бистро розглядатися на всі боки, морщив брови, шарпав вуси, потім приказав закинути аркан на поблизького самітного дуба й по ньому дістався майже на вершок. Дуб стояв на горбку. Звідтам можна було бачити далеко через річку Бог у напрямку Лисогірки. З другого боку видно було хвилясту рівнину, що стелилася ген - ген аж до Пархомівців. Тільки Губич і Пирогівців не можна було добачити, бо вид закривали горби й деревина.

Довго сидів Нечай на дубі, пильно й неспокійно за чимось розглядаючись. Після того почав сходити з гілляки на гілляку, врешті по аркані легко зісунувся вниз.

— Що є, полковнику? — спитав Кривенко.

— Де Дужий?

— Я тут — виступив із-поза осідланих коней Дужий.

— Слухай, голубе, попри річку, через комиші ти можеш легко дістатись на оті горбки за приліском. Звідтам повинно бути видко чи не до самих Пирогівець. Отож коли з цього горбка побачиш ляхів, вертайся чимдуж назад, коли ж не побачиш, дай димом знати. Розумієш?

— Так, полковнику.

— Отже, коли дим побачимо, буде знак, що ти не бачив нікого. Так?

— Так, батьку.

— В чому діло, полковнику? — спитав Кривенко, коли Дужий щез у комишах.

Нечай глянув на нього і на присутніх сотників і здивування було в його очах. Хвилину мовчав, перебігаючи поглядом від одного старшини до другого й наостанку спитав:

— А Яреми частини де?

Старшини глянули один на одного і кожний понурив голову вниз. Мовчали, наче води в рот набрали.

— Бачив хто з вас хоч одну частину Вишневецького?

Кривенко у збентеженні смикнув сивого вуса.

— Я не бачив.

— Ні я — додав Красносельський.

— Ні я.

— Ні я.

— Я й не подумав про це — признався Гавратинський.

— Із цього дуба гарний вид майже на всі сторони. Але жадного війська ніде не бачив я. Тільки в бік на Пирогівці й Губичі не далеко видно, тому я післав туди Дужого. Це все може бути тільки маневр — говорив він далі, вказуючи на польські відділи, що уставлялися на полі. — Тим часом Вишневецький може вдарити на нас із протилежного боку, хоча би й через Бог. Бо годі повірити, щоб вони пробували взяти табір кіннотою. Може таким способом хочуть вивабити нас за шанці на рівне поле, або може...

— Може що? — запитав Красносельський.

— Кожний із вас, панове, знає, яка то у князя Яреми химерна вдача. Може він не згодився на таке очевидне самогубство, як кінна атака на табір, і відійшов зі своїми людьми? Хто знає?

— Коли так, полковнику, то виясни мені одну річ, — обізвався полковий писар Житкевич, щирий друг Нечая. — Коли б я посилав цього козака Дужого, то був би сказав дати димом знак, як побачить ляхів, а не тоді, як не побачить.

— А якби вони його заскочили і він не міг би розпалити вогню?

— Правда! — засміявся Житкевич і вмовк.

Тим часом на полі дальше пересувалися кінні частини. Виходили щораз нові поволі, не кваплячись, наче неохоче, міняли місця, старшини скакали кіньми в різні боки, видно розвозячи прикази. Увесь корпус став поволі пересуватися ближче валів. Але всі ще, бачилося, на щось чекали.

Нагло Красносельський штовхнув ліктем Нечая.

— Дим! Дим на горбку!

Нечай глибоко зітхнув, зняв шапку й перехристився. За ним зробили це всі.

— Кривенку! Тепер на тебе, брате, черга. Лізь на дуба і слідкуй за всім. Залиши десятьох козаків із кіньми під дубом, щоб могли повсякчасно повідомити мене, як треба. Значить, Вишневецького там нема. Зготуємо їм криваву лазню, панове! Коня мені!

І почав об’їздити довкола валу, тут і там кидаючи в козацьку юрбу то жарт, то слова заохоти, то поради.

Всюди зустрічав усміхнені очі, готовість до бою, бадьорий настрій.

Під’їхав до однієї гармати, що на заломі шанця так була уставлена, щоб могла обстрілювати ворога вздовж лінії наступу. Стояли при ній пушкарі, готові; льонт запалений. Нечай пізнав Герасименка, старожитнього бувалого козака, незрівняного гармаша й усміхнувся:

— Чи, Герасиме, бачиш, що там твориться?

— Бачу, полковнику.

— Даси їм бобу?

— З часником і хроном.

— Гаразд. Не жалуй їм цього. Пороху доволі?

— І пороху і куль доволі. Два місяці можуть наступати, а ми все ще матимемо чим стріляти.

Нечай підвівся в стременах і крикнув, немов із гнівом:

— А ти, старий, як хочеш стріляти, коли думаєш, що по двох місяцях там іще хтось живий залишиться?

Козаки довкола зареготались. Широка усмішка розлилась по обличчі Герасименка.

Нечай, сміючись також, рушив далі. Але не довелося далеко їхати, бо з валів почулись голоси:

— Їдуть! Їдуть!

Нечай зіскочив із коня, передав його джурі та разом із старшинами, що були при ньому, вийшов на вал.

Був це висунений наперед відтинок козацьких окопів, боронений, крім валів, ще крутим спадом до невеличкого потічка. Звідси можна було бачити докладно майже всю лінію табору, що не притикала до річки Бога. Нечай перевів очі на ворожу лінію й побачив, що вона поволі стала приближатися до окопів. Корогви йшли справно, одна при одній, доки не дійшли на віддаль мушкетного стрілу. Тоді нагло понеслися стріли, розлігся бойовий крик тисячів і тисячів людей і вся та озброєна, різнобарвна кінна маса ринула в повному розгоні коней у напрямку валів. Коні й люди росли на очах.

Отоді саме, на один знак сотників і отаманів, загриміли козацькі шанці, аж уся лінія вповилася туманами диму, в яких тільки й чути було гострий клекіт мушкетів та зловіщі розкоти й гриміння наладованих сіканцями гармат.

Вистріливши з мушкетів, одна частина козаків ждала з білою зброєю на напасників, друга ладувала в поспіху новий випал.

Але напасників не було. Дими поволі почали рідшати, і тільки потім міг Нечай побачити, що сталося.

Вздовж козацьких ліній постала нова лінія, різноманітна, висока, місцями не нижча від окопів. Це лежали всі ті, що заплатили своїм життям за безглуздя вождів.

По полі щосили гнали ватаги вершників, стараючись уговкати розшалілі коні, інші самі з божевіллям в очах, принаглювали коні до ще скорішої втечі.

По полудні зібралися польські реґіменти на нараду в шатрі белзького воєводи, пана Фірлея. Прийшов пан Лянцкоронський, увесь чорний, змінений, із засохлими, спеченими устами, блудними очима, наче йому двадцять років на віку від ранку прибуло; прибув коронний підчаший, пан Остророг, що, не маючи ніякого військового досвіду, все ще не знав, що було зле й чому вони такими силами не здобули табору; прибули полковники та ротмістри.

Пан Фірлей збирався вже починати наради, як перед наметом почувся тупіт коней, загомоніли голоси і в намет увійшов полковник Корф із повідомленням, що його княжа світлість, воєвода руський, пан на Вишнівці приїхав також на нараду.