Полковник Данило Нечай. У 2 чч. Частина 1 - Радзикевич Юліан. Страница 2

Холодний вітер бив дощем у стіни й віконниці. В корчмі ставало щораз темніше. Вогонь на комині дотлівав. Каганець блимав неспокійним блиском.

Нараз почув Нечай за вікнами тупіт коней. За хвилину відчинилися двері. Сердитий вітер вдерся в кімнату і на порозі появилась постать нового гостя.

— A-а! Шльомо! Wie gehts? — спитав із насмішкою новоприбулий, увіходячи в корчму. В слід за ним увійшло ще двох статних шляхтичів. Надворі лунали голоси. Це метушилися слуги.

Шльомко зігнувся вдвоє в поклоні.

— Чорти таку дорогу надали — процідив один із шляхтичів. Я ввесь промок до костей. Якщо фебріс мене не вхопить, то хіба з особливої ласки святого Іґнаца, мого патрона.

— Краще здайся, ваша милосте, на чарку запіканки, що і я маю намір зробити.

— О!... Ratio optima — згодився перший. Коротким, швидким поглядом глянув по кімнаті, перебіг очима всі столи, хвилину затримав погляд на Нечаєві та, відсунувши гнівно ногою важкий стілець, сів на широку дубову лавку. До нього присілись два інші.

— Го-го! Шльомо! Маєш гостей! — заговорив перший, згірдно через плечі показуючи на Нечая.

Коло стола в покорі згорбився Шльома, чекаючи на прикази.

— Маєш мед?

— Мед? Знаєте, ваша милосте, — заговорив із трудом Шльома, такого меду, як у Шльоми, ніде не дістати.

Шльома трясся ввесь, як у лихоманці, і важко ловив повітря.

— Не бреши, ти песій сину! Так говорить кожен із вас. Учора дав мені Пінкас у Барі такого меду, що й свині його пити не хотіли б.

— Що, Пінкас? Пінкас - злодій. Він завжди бреше.

— Ви всі злодії і всі брешете.

— Ласкавий пан зволять жартувати. Я маю мед, столітній мед! Такого ясновельможні пани не пили. Хаїме, Хаїме! — звернувся він до малого хлопчини. Принеси для ясновельможних панів барилку меду з другого льоху. Розумієш?

І знову звернувся до гостей:

— То ясновельможні панове з Бару? Далека дорога, далека. Жид погладжував бороду, хитав головою та цмокав товстими губами.

— Що там дорога — відізвався наймолодший із шляхтичів, якому вус тількищо засіявся. Ти нас не забавляй, а краще їсти давай. Забавитись ми самі зуміємо.

— Правду ваша милість каже, правду... Хе-хе! Зараз буде вечеря. А де вже там бідний Шльома вміє таких панів забавити? Хе-хе! Але якщо б вельможні пани хотіли...

Шльома нагнувся над столом і почав говорити притишеним голосом. Нечаєві вдалося почути тільки деякі відірвані слова, яким товаришив голосний регіт шляхтичів.

— То ти, Шльомку, і таким товаром торгуєш? — промовив, сміючись, шляхтич, що перший увійшов у корчму.

— То тільки для ясновельможних панів. Для нікого іншого я того не зробив би. До неї недалеко. Як пани схочуть, я пішлю по неї.

— А до людей вона? — запитав наймолодший.

— Для кого? — не зрозумів жид. — А для кого ж, як не для людей? Хе-хе-хе!

Молодий шляхтич почервонів по саме волосся. Коли побачив, що його товариші стримують сміх, попав у лють.

— Чого смієшся, плюгавий жиде? Питаюся, чи гладка.

— Ну, чого ж пан гніваються? Чи гладка? Гм!..

Шльома зробив такий рух головою, що про те, мовляв, нема й чого запитувати.

— Я про негарну й не згадував би. Знаю, що ясні панове на якунебудь не глянули б.

— А є між тим хлопством красуні — відізвався перший. — Не одну шляхтянку закасують. Як мені Бог милий! І очі, і уста, і лице. Ціла, як з горіха! Тільки...

— Хлопки! — добавив другий, мовчазний, з обличчям, поораним віспою, чого й чорна борода не могла закрити. В його очах пробивалась така зневага й ненависть, що Нечай звернув на нього окрему увагу.

Був це мужчина високий, широкоплечий, у дорогому одінні. Вздовж цілого його чола тяглась довга біла згоїна, що надавала всьому його обличчю вираз твердої, невблаганної жорстокости.

— Їх милість пан полковник Чарнецький має рацію — встромив своє слово третій, наймолодший, іще розкішніше вдягнений, спираючись на дорогоцінну, золотом та самоцвітами вибивану шаблю. — Хлопки!

— Хоча вони не раз і гарні — говорив дальше Чарнецький — годі їх порівнювати з нашими шляхтянками, які часом може й не мають такої вроди. Але, щоб жінка була справді гарна, не може походити від хама. І Пан Біг, видно, так хотів, коли створив шляхтянки.

Нечай прислухався до розмови панів та приглядався їм із-понад чарки. Чарнецького бачив уже давніше, хоч і не пізнав його зразу. Тепер пригадав собі все, що про нього говорили.

— Чарнецький — вояк добрий — говорив раз Нечаєві полковник Кричевський. Але він не служить Польщі, тільки Потоцьким. Пан краківський [1] його цінить, бо це людина дуже резолютна, що не перебирає в засобах. — Я певний — казав пан Кричевський, який також близько стояв до тодішнього коронного гетьмана Конецьпольського, — що коли б йому веліли втопити не тільки Україну, але й саму корінну Польщу в її власній крові, то він зробив би те без надуми. І справді, не тільки сам вигляд гусарського полковника, але й ближчі та дальші події, коли то Чарнецький і Україну, і Польщу заливав потоками крови, наглядно засвідчили правду слів Кричевського.

Не меншу увагу звернув Нечай також на того, якого голос видавався йому знайомим. Цей шляхтич був також високий, широкоплечий. На його руках полискували дорогі перстені. Шабля мерехтіла самоцвітами; кунтуш був дорогий.

— Корицький — мигнула думка в Нечая. — Криштоф Корицький, той, що вславився розбоями та грабунками, командир панцерного полку його королівської милости...

— Шльомо! — гукнув Чарнецький. — А як тут в околиці? Спокійно?

— Богу дякувати, спокійно — відповів Шльома, з тривогою споглядаючи на Чарнецького.

— Гільтяйство не волочиться? — допитував далі Чарнецький.

— О! Того гільтяйства тепер усюди безліч — вмішався Корицький, при чому його погляд, повний ненависти, затримався на Нечаєві. — Де не глянеш, там гайдамака, куди не прийдеш, там озброєний хлоп. У кожнім шинку в кожнім заїзді їх повно. В мене нема кому молотити, а тут розіпреться такий ведмідь і мед тягне...

— Чекай! Помолочу я тобі, небоже, що попам’ятаєш — подумав Нечай, усміхаючись під вусом.

— І це я завважав, що вони скрізь вештаються, — додав третій із них, Болдуїн Оссолінський. — Про це я вже говорив вашій милості — звернувся він до Чарнецького.

Чарнецький, ніби й не звертаючи уваги на Нечая, став говорити:

— Збирається козацтво на нове повстання. Як за Сулими й Павлюка. Неякий Хмельницький, сотник чигиринський, може вашмосцям відомий, зробив між ними рух. Нову ребелію хотів підійняти. Але пташка зловили. От і ці тепер тиняються, як вовченята без вовчиці, не знаючи, що дальше робити.

— І п’ють по шинках — доклав Корицький.

— Кажуть, що Хмельницький уже на волі.

— Не чув — відповів сухо Чарнецький.

Шльома пильно наливав мед, що його хлопець приніс із льоху. На столі перед шляхтою знайшлися: жарена ковбаса, здоровий кусень печеної телятини, миска вареного гороху, квашені огірки, капуста, хліб. Шляхтичі взялися до їди, не перериваючи розмови. Голодні, видно, не були.

— Знаєте, панове, — розпочав Корицький — час був би вже повиловлювати отих ребелізантів, або, як пан полковник Чарнецький їх справедливо назвав, вовченят. З-під моєї корогви збігло лише кількох, але в драгунії щоднини кількох недостає.

— А чи чули ви, панове, що сталося з німцями пана Калиновського ? — спитав Чарнецький, держачи пальцями обох рук кусень м’яса з кістю. Пів реґіменту німців вислав єґомосць пан польний гетьман до Тульчина за провіянтом. Провадив їх пан Штецель, чоловік вірний і досвідчений. Мали повернутися до тижня. Тимчасом на них чекали, чекали, а за ними й слід пропав.

Приїхав кінець - кінцем із Тульчина пан Яскульський, що служив при надвірній корогві князя Януша Четвертинського, і доніс, що до Тульчина ніяка піхота не приходила.

— Так. Я чув про це — кинув Корицький.

— Що ж із ними сталося? — зацікавився молодий Оссолінський.

— У лісі коло Тростянця напали на них і вибили всіх до ноги.