Рай - Барка Василь. Страница 25

Ласкавий вітерець повіває з морського півдня і провожає легенькі, мов білокрилі птиці над пляжем, хмарки, — вони так тихо пропливають у незміренно високих небесах. І маргаритки стежать їх, ставши в узорну рамку навколо квітника–прямокутника. За ними розгорнувся в скверику моріжок: приваблює полежати, спочинути під крислатими каштанами. Благословенний мир у природі. Птиці, метелики, бджоли сплітають повітряні доріжки в мереживо, повне легкого шуму від крил, трепету, щебету, золотодзвонного гудіння. Сьогодні місто — мандрівник, що зайшов у гай і спинився, зачарований.

У Серпокрила радість: утік від промови; о, яка велика радість, якби знали!.. втекти з приміщення, де колись повчали: возлюби ближнього, як самого себе! — тепер безперестанку повчають: возненавидь ближнього, як самого себе!

На тротуарі, в подвійному людському струмові, Серпокрил приглядається до потилиць, що попереду, зазирає в очі, що пливуть назустріч. Здається, дві атмосфери злились навколо перехожих. Перша — звичайна, відома всім, прозора і мила, повна тепла, немов під райськими кущами. Друга ж така похмура! — похмура навіть під сонцем, що серафими витерли вишитими рушниками, як дзеркало, і поставили в небі; ця атмосфера заповнює собою весь простір і тримає пронизливі шпильки, наставлені проти нервів. Гостроту тих шпильок неспроможний означити розум, — її відчуває з муками душевна глибина, звідки народжуються поеми і сни.

Від незримих шпильок виникає неспокій і приготованість гостро, аж до роздратованости, реагувати на кожний випадок. Формується грубий щит на біологічному єстві, щоб відбивати постійну небезпеку серед розбурханих сил життя у великому просторі, схожих на магнетні бурі. На іншій планеті людського побуту опиниться той, хто переступить кордон несвітського експерименту. Він переконається, що законність потреб живого серця, тіла, душі, бережена в світі, для тутешнього режиму позбавлена всякого значення, як і принцип доцільности. В такій атмосфері діє на душі несвітська образа: образа від того, що сила, ворожа людям, від народження змушує, під страхом знищення, ставати іншими, ніж вони хотять. А всесвіт байдужий до ґвалтування; на жалоби і змагання показує очі, повні небажання зрозуміти, навіть повні докору і обвинувачення: «чого вам треба?» Тільки огонь, глибоко схований в грудях, рятує нас; надія рятує: колись скінчиться терзання в Україні, що коять московські «революційні хірурги».

Серед знервованого людського потоку Серпокрил метнувся в один бік — порився в брошурні в магазині «Держвидаву»; метнувся в другий — в букіністичному магазині руки поклав на давні книжки. Відчув глибоку вдоволеність, перевертаючи палітурки з старомодними назвами. Тоді подався в мандри: полагоджувати — будь вона проклята! — справу поєдинку.

Взяв напрямок на квартиру Іони Івановича Лотосова і збився в «закусочку», але хильнувши добрезну чарку «за комір» і підсиливши бадьорість, вирівняв курс.

СЕКУНДАНТ СЕРПОКРИЛА

Розгорнута книжка на столику, в кутку, видається проти обличчя сірою, такий блідий, а вуста стиснуті в нього, очі блискучіші від свічок на тонких, як гвоздики, свічниках: стоїть Іона Іванович Лотосов перед присутністю духа, якого викликав у темній кімнаті. Він фізично відчуває присутність духа, мов касир у кооперативі — присутність голови ревізійної комісії! За довгі роки самовишколювання, при нестримних поривах — зблизитися з магнетичними могутностями, Іона Іванович досягнув свого: став у безпосередні зносини з тим, для чого немає ні імени, ні назви. Попервах було страшно, коли дух надходив; дрібний мороз розсипався в кровоходах, згодом, при твердому самоопануванні, сеанси набули відносного спокою. Сьогодні — жах, найбільший у житті Іони Івановича; ясно стало: заходять несвітські переміни, іона Іванович прощається з представником загробности. Вернувши собі душевну рівновагу, відкриває віконниці одинокого вікна: світляна буря вривається в сутінки. До неї приєднується повів вітряний крізь рами, що їх Іона Іванович розчиняє і зкріплює на гачках. Колихається полум’я свічок, — вони тепер видаються язичками прозорого золота, що зберігають прекрасний металічний блиск. Гасить їх Іона Іванович; виходить у сіни. Там, на клапті вицвілого зеленого килима, знітився ясно–брунатний Тюльпан. У його прозорих очах неспокій. Іона Іванович потішає улюбленця. Собака горнеться до рук, поглядає жалісно вгору, знов припадає на килимок… скаржиться, і то з таким скавучанням, як людський плач. Поголосивши, Тюльпан починає лизати руки господареві. Раптом обидва, Іона Іванович і Тюльпан, підводять голови, прислухаються: в обох з’являється передчуття, що хтось повинен прийти. Іона Іванович стає в сінешніх дверях; зелень садова кипить, посилає високі шуми до нього; а він стоїть, терпеливо дожидає, поки в уяві виникнуть прикмети чиєїсь постаті: неясно, як відсвіт на туманній шибці, вималюється жовтувата сильвета — здогадається господар: до нього спішить Серпокрил, і Тюльпан нахилить голову, ніби стверджуючи здогад. Стоїть господар: дожидає гостя. Волосся сірокаштанового кольору спадає на плечі, як у малярів старого часу. Риси обличчя прямі й чіткі; лоб трішки відхилений назад; ніс гострий. Очі сірі з прозеленню. Вилиці ненабагато виступають на сторони. На сухих вустах вираз душевної «зібраности» і рішучости. Найпишнішу окрасу обличчя становить могутня борода: дбайливо розчісана, викохана. Судячи з зовнішности, з живих рухів, з блиску очей, Іона Іванович — натура експансивна, схильна до крайнощів і екстази. Вік його можна означити приблизно: сорок два — сорок три роки. Зріст середній. В його одежі немає нічого екстравагантного; носить він короткий брунатний піджак з лихої матерії, викроєний на англійський лад, і темно–сині штани, так би мовити, «кавалерійського» рисунка, стягнуті на колінах. Чоботи з пляшкуватими халявами начищені, мов сяйво з Полярного кола спочинуло на них.

Походжає Іона Іванович по доріжці, струною напнутій між хвірткою і вхідними дверима; поглядає то на дерева, що перебувають у піднесеному стані (можна подумати: повітря стоїть непорушно, а вони самі сходять, буяючи, з місця), то на квітники поглядає… Дана їм доля: в чародійній формі означити глибини нашого серця, але ми надаємо тому небагато значення. Поглядає на квітники, вони легенько хвилюються, пошумлюють разом з деревами, ніжно і тепло світять шовковими очима. До хвіртки підходить господар — у момент, як біля неї з’являється Серпокрил, розхрістаний аж до підгруддя.

— Жду вас, прошу заходити! — відчиняє хвіртку Іона Іванович.

— Ви — жартун… хто сказав, що я прийду?

— А це не вам знати. По траві бачу, з голосу пташиного чую, на вітрі носиться. Ваша голова ще молода.

— Ніби ви старий чоловік… пророк Іона.

— Скажу, а ви смійтесь: мені — п’ятсот літ. Нічого стояти. Прошу в світлицю! Взяв під руку Серпокрила:

— Благовірної нема дома, пішла на базар. Скоро вернеться, тоді й пообідаємо.

Серпокрил посміхається. «Чудний, — думає, — чоловік Іона Іванович: любить дивувати».

Тюльпан реагує на гостя неспокійно. Ворушиться на килимку, гурчить і з запитанням поглядає на господаря.

Той подає йому знак: мовчи! знаю сам, що за людина! Вкладає Тюльпан голову на лапи; очі повні рівного темного блиску.

Пропустивши гостя в кімнату, Іона Іванович зачиняє двері і, як годиться–водиться, запрошує сідати, сам замикає в шухляді книжку з круглого столика.

— Що то за книжка? Покажіть!

— Ах–ха–ха! — заливається Іона Іванович, зробивши громохкий наголос на першому «а» і поступово знизивши голос. — Покажи йому… смішний! Та хто ж тобі, милий розбійничку, наважиться книжку показати!?

Серпокрил бажає приспати недовір’я:

— Не хочете — не настоюю; просто здавалося, що то йога.

— Голубчику! не настоюєте, і прекрасно! — ловить на слові Іона Іванович. — Ви ліпше скажіть, що вас непокоїть; в очах написано: «злий». Так, розбійничку, бачу, посварився з кимсь… та не відводь ти погляду на овечі лужки, дивися прямо в очі. Ну?