Переходимо до любові - Загребельный Павел Архипович. Страница 17

— Не твоє діло! — відрізала Зізі.— Розкажи ліпше, що тут у вас.

— У нас човен.

— Знаю. Не човен, а безплідні мрії. Батько в нас вічно непрактичний, коли хоч ти станеш практичним, Митю!

— Як оженюся.

— А коли оженишся?

— Після тебе.

— Довго ждатимеш.

— Нічого, я терплячий.

— Ну, так от,— оголосила Зізі, пролітаючи по наших кімнатах і скрізь вчиняючи милий безлад,— ми повинні... Ах, у вас телефон? Прекрасно! Могли б повідомити... Я дзвонитиму тепер вам щодня!.. А тим часом дзвоніть до Антоніди, хай негайно приїздять...

— У вихідний день,— підказав я.

— Хай приїздять хоч у вихідний, хоч завтра. Я можу почекати. В мене відпустка.

— І ти вирішила провести відпустку з нами?

— Можливо. Побачимо.

— І Держикрай? — не відставав я.

— І Держикрай, коли хочеш. Ти ще з ним познайомишся,— пообіцяла Зізі.

— Він що — бог холодної прокатки? Наукове світило? Так знай, що ми з Шляхтичем перейшли в новий цех. В цех майбутнього, дорога сестричко. Дитина останньої п'ятирічки. АСУ — чула? ЕОМ — знаєш, що таке? Електронно-обчислювальна машина.

— Ти перейшов? — Зізі не повірила.

— Не я, а ми з Шляхтичем і з цілою бригадою.

— Збожеволів! Ти ж пропадеш! А що тут у тебе ще?

— Ще? Човен!

— Знаю вже про човен. Знаю навіть більше, ніж ти.

У неділю приїхав Рацпроп з моєю сестричкою Тонею і синочком. Подія незвичайна. Збунтувалися всі собаки нашого міста, міліціонери вибігали на вулицю, зготовляючись чимдуж свистіти, але опускали сюрчки, запримічаючи на машині Рацпропа державні номерні знаки, встановлені по всій формі. Коли б на телебаченні працювали оперативніші хлопці, приїзд Рацпропа неодмінно показали б увечері в останніх міських вістях.

Бо то була подія. Рацпроп приїхав на власній машині. Не на «Волзі», яку сподівався дістати в спадок від професора ветеринарії, а на газику, але й не на казеннім газику, а на власнім, купленім на чесні радянські трудові гроші ще й обладнанім відповідно до смаків і можливостей нашого сільського заслуженого й перезаслуженого механізатора.

У своїй заклопотаності то Клементиною, то справами нової роботи я трохи випустив з уваги наші родинні справи і прогавив той відповідальний момент, коли Рацпроп поповнив дружні ряди радянських автолюбителів. А йому просто поталанило. В той колгосп, де Рацпроп механізував усе направо й наліво, приїхав у гості до старенької матері дуже високий ракетний генерал. Важило, щоправда, не те, що він ракетний, і, може, не те, що генерал, а насамперед те, що генерал був чоловік добрий і уважний до всіх. Поки був у рідному селі, він познайомився з Рацпропом, похвалив його за механізацію, коли ж довідався про мрію Рацпропову, то пообіцяв допомогти придбати яку-небудь стареньку списану машину. Ніхто всерйоз його обіцянки не сприйняв, але генерал був чоловік слова, незабаром Рацпроп одержав телеграму, в якій його просили прибути туди й туди і викупити машину. Він приїхав, заплатив якісь там невеличкі гроші і... приїхав назад своїм ходом. Те, що привіз, важко було назвати машиною, лишилася сама рама та двигун, але воно їхало, рухалося, мало на собі необхідні номери й усе потрібне, не вистачало тільки комфорту, але тут для Рацпропа труднощів не існувало. Він змобілізував своїх сільських умільців, ті трохи пометикували, взялися за діло й склепали для Рацпропової машини розкішний кузов з новенького оцинкованого заліза. Тут було застосовано принцип перевернутих цинкових ночов, відповідно побільшених і закріплених на автомобільній рамі. Тепер ці ночви, розпромінюючи довкола цинковий блиск і вганяючи люд у подив і захват, прикотили до нашого «Ділового клубу», і я мимоволі подумав про закони підсвідомості, які, очевидно, подіяли на мене в ті дні, коли вигадував я історію про свою Марію-мрію і про великий цинковий таз на балконі. Бо саме тоді сільські вмільці клепали Рацпропів кузов.

Рацпроп був добрий хлопець. Ще тільки став на землю коло «Ділового клубу» й забачив мене здалеку, загукав до мене:

— Ну, Мить, маємо свій транспорт! Давай разом брати відпустку й рвонемо до моря в нашому сімейному ковчезі!

— А що! — Мені це сподобалося.— Я не проти. Тут можна влаштуватися на покрівлі й загорати на ходу.

— А міліція не дозволить, а міліція не дозволить! — застрибав Рацпропів синочок, який знав усе, що міліція дозволяє автомобілістам, а що їм зась.

Мама наварила вареників з вишнями, було випито по чарці настояної на калганному корені горілочки на повітання нашої дружної родини, тоді сіли ми радитися щодо батькового човна.

Батько взяв слово для позачергової заяви й повідомив, що Ізіді він теж писав про свій клопіт і не так просив допомогти, як хотів порадитися з старшою дочкою. Далі батько міг би й урвати свою позачергову заяву. Бо далі ми знали, як воно мало бути. Ізіда, безтямно закохана й віддана своєму Віолончелістові, ясна річ, показала йому листа і, мабуть, попросила допомогти батькові, а Віолончеліст, як чоловік, ознайомлений з найвищими етикетами, не міг не відгукнутися на таке прохання свого тестя, однак, втуплений у свою музику й у свої концерти, як практик він дорівнював нулю, через що нічого путнього зробити не міг, а мовчати теж не міг. І от він прислав листа. Батько мав би промовчати про лист, але щось, видно, зачепило старого Череду, і він закінчив свою позачергову заяву читанням відповіді старшого зятя. Той писав таке. Що він вітає намір і захоплення, бо сам уміє захоплюватися. Прекрасно. Що він теж двічі катався коло Києва на моторнім човні, і це було непередавано. Що йому доводилося бачити моторні яхти, скажімо, в Греції, чи Швеції, чи в Італії. Яхти своїми лініями справили на нього просто незабутнє враження. Але він не може зрозуміти, навіщо батькові якісь будівельні матеріали, та ще мало не куплені за валюту і мало не за океаном. (Звідки Віолончеліст вилускав таку думку, цікаво). Він також не може зрозуміти, чому б просто не купити готового човна з моторчиком, не затіваючи, отже, будівництва. Він навіть міг би, як подарунок, купити тестеві човна угорського чи німецького, хоч знову ж таки йому не ясно, чому не можна купити наш радянський човен, адже радянське — значить відмінне!

— По-моєму, наш Віолончеліст міг би бути міністром культури,— сказав я,— а то й міністром закордонних справ!

Рацпроп дивився на речі практичніше.

— Йому там ніколи, та він і не розібрався,— пробачливо мовив він,— а ви, батьку, їдьте до мене та з моїми дядьками такого човна склепаєте з підручних матеріалів, що аж ну!

— У вас же води немає,— нагадав батько.

— А кораблі хіба на воді будують? Коли готові, тоді їх на воду спускають. Ми теж свого човна привеземо на воду, ще й пляшку шампанського об борт розхекаєм!

— Човновий приз завойовує інтелігенція сільська! — загукав я.— Культурна інтелігенція виявилася неспроможною збагнути саму ідею човнобудування, інтелігенція технічна в особі нашої Зізі спромоглася лише на деякі організаційні заходи, зате сільська перевершила всіх практицизмом і рішучою готовністю взятися за діло. Хай живе сільська інтелігенція, уособлювана Рацпропом! Виголошую це від імені робітничого класу!

— Візьмуся ще я за тебе, робітничий клас,— посварилася на мене Зізі.

Взялася вона за мене не відразу. Кілька днів відбувалися консультації на вищому рівні, Зізі вела загадково-таємничі розмови з батьком і з мамою, мені не говорив ніхто нічого, та я не дуже й турбувався тим, бо перебував і досі в тому невизначеному стані моїх взаємин з Клементиною, що не знав, чи закохуватися в неї, чи ні,— власне, як розібратися, що то таке кохання, і, може, коли б не дратував мене Кривцун, в'язнучи нахабно й відверто до дівчини, то все кінчилося б ще там, у кабінеті товариша Книша. «Как мимолетное виденье».

Але ж Кривцун виявився лише маскуванням, камуфляжем, окозамилюванням! Коли б я знав! А ще коли б знав, що човнова проблема теж до деякої міри слугувала тільки димовою завісою для глибоко родинних справ і що Зізі була прикликана, порушуючи всі наші правила не турбувати людину в її горі, аж ніяк не для допомоги в добуванні будматеріалів, а заради мене, тобто Дмитра Череди, і заради його майбуття!