Переходимо до любові - Загребельный Павел Архипович. Страница 21

Наставало торжество переможця або приборкання непокірливої.

Але я помилився, як то кажуть розумні люди, жорстоко. Клементина підскочила до мене і з ще більшою люттю, ніж перед тим, коли кусала мене за руку, гукнула:

— Віддай!

І ще крикнула:

— Нахаба!

А потім ще:

— Це не твоє!

Моєму подиву не було ні кінця ні краю.

— Тобто, як не моє? Все, що прислано мені,— моє!

— Не тобі! — крикнула знов Клементина.— Віддай! Усе віддай! Усе не тобі!

І заплакала.

А я спробував трохи поворушити мозком, але, хоч ти вбийся, не міг поворушити, бо ж поруч плакало таке створіння, люди могли побачити й почути, взагалі ситуація ставала щомиті безглуздіша.

— Кому ж посилала? — спробував я відступити на позиції, які не планувалися і лише тепер у гарячковому поспіху десь вишукувалися.

— Не тобі! Не тобі! — крізь сльози, але з упертою злістю повторила дівчина.

І тут я дочалапкався нарешті до жалюгідних запасних позицій, доповз туди розбитий, розтрощений, розгромлений, я нагадував мого друга Євгена, який лежав колись мертво на імпортному дивані, лежав долічерева, ховаючи обличчя, страждаючи безнадійно й тяжко. І ось там, страждаючи і перев'язуючи свої рани, я зрозумів, хто мене переміг. Знов те саме, що й тоді з Євгеном! Знов Шляхтич! Клементина переплутала квартири. Треба було написати «чотири», вона вперто писала «три», а й у тій, і в другій є сини. Тільки там син удачливий, а в нашій невдаха. Ну, історія! Це вже справді історія з географією! Але ж і дівчатка пішли! Цілий рік писати одруженому чоловікові отаке! І це тоді, коли поверхом нижче живе молодий і неодружений!..

Ох, і дурень же я! Ох, і остолоп!

Я дивився на Клементину майже з ненавистю.

— Можеш не хлипати,— сказав їй похмуро,— вже догадався, що переплутала квартири. Класичний зразок роззявкуватості. Але можеш витерти свої сльози: пишеш ти здорово! Цим тільки мене й купила. Виспівуєш, як та птичка, назви якої я запам'ятати ніколи не міг, але ти, як кругла відмінниця, мала б знати...

— Сирена,— схлипуючи, промовила вона.— І не птичка, а жінка з крилами. Віддай листи!

— Візьми,— подав я всі листи разом з останнім, непрочитаним,— візьми, жінко з крилами, і не залітай мені більше в душу. Ясно?

Вона вихопила в мене пачку, зіжмакавши листи, мерщій стала пхати їх до торбинки, кілька листів упало на землю, я спокійно підняв їх, подав Клементині.

— Забуто, травою поросло,— махнув рукою.— Крапка, абзац, жирний шрифт. «Если к другому уходит невеста, то неизвестно, кому повезло»,— як співають в одній морально-побутовій пісні. А тепер скажи мені. Ну, я розумію. Льоня Шляхтич — чоловік справді... Я сам перед ним... Але ти... Що ти в ньому знайшла?

— Він розумний.

— А я, наприклад, що — дурний?

— Він глибокий.

— А я мілкий?

Вона вперше глянула на мене заспокоєно, спробувала усміхнутися.

— До чого тут ти, Митю?

— Як то до чого? Ну, хоча б як жертва історії з географією!

— Ти не зрозумієш. Я сама теж не розумію. Це не піддається поясненню. Але добре, що воно все так вийшло. Спасибі тобі.

— Та ні за що.

— Однаково спасибі. Ти врятував мене.

— Чистісінька випадковість.

— Але врятував. Як товариш. Вдруге рятуєш мене. Тоді, коли я просилася в цех...

То це ти вже тоді хотіла до Шляхтича?

Вона мовчала. Хіба таке пояснюють?

— Давай руку,— запропонував я.— Мир — дружба. Кажи товаришу Книшу, хай записує мене в художню самодіяльність. Гратиму в п'єсах ролі невдах. Вийде в мене?

Клементина всміхалася. Може, й без полегшення, але й без сліз.

Довелося дзвонити Рацпропові.

— Запрошення лишається в силі?

— Лишається,

— Їдемо?

— Їдемо!

Шляхтич супився, що я кидаю «монтажну зону» в найвирішальнішу хвилину, але мені вже набридло: він завжди похмурий, у нього завжди найвирішальніша хвилина. Типовий рабовласник! Ось коли я уклав би пакт з Кривцуном, але Кривцун несподівано виступив на боці Шляхтича.

— Змотуєш вудочки? — прискалив він око.— А хто називав мене обивателем, цікаво б знати? А тепер обиватель зостається вколювати, а передова частина дає драла! Хтось тут розбалакував про благородну роль праці, ти не чув?

— Знаєш що,— порадив я Кривцунові,— відчепись, і в доброму темпі, бо інакше...

Їхати мені, коли зізнатися по щирості, нікуди не хотілося. Але й лишатися не міг. Розповідати, як їздили, теж не дуже хочеться. Ну, сіли. Ну, поїхали. Як сказав один дуже мудрий чоловік, дорога була далека, через усю Україну — в цілковите забуття. Асфальтове шосе, по боках пейзажі. Рацпропові було весело, моїй сестричці Тоні було весело, їхньому синочкові було весело, а мені сумно. І така це штука сум, що, відчував я, залізеш у неї один раз — то вже навряд чи й вилізеш. Все життя буде сумно. І від шосе, і від колгоспних ланів, і від жайворонків у небі, і від зустрічних машин, і від попутних, від усього сумно. Але ні! Не від усього! Рацпропова машина сумувати не дала. Вона розвеселила б і мертвого! То був суцільний регіт на колесах. Пересувний регіт, коли дозволено буде так висловитися.

Мені-то, власне, було все байдуже, але якесь передчуття, видно, гнітило мене, бо коли Рацпроп з сімейством підкотив до «Ділового клубу», щоб забрати мене в турне, я пошкодував, що він не догадався пофарбувати свою цинкову буду. Блищало, як сто цинкових тазків!

— Ти не знаєш законів автомобілізму,— поважно відмовив Рацпроп.— Чим машина відмітніша на шосе, тим менше шансів аварії.

— Червоний і жовтий кольори найвідмітніші, дядю Митю,— пояснив мені малий Юр.

— А цинк? — спитав я.— На якому місці стоїть цинк?

— А наш цинк ще відмітніший! — гордо заявив Юр.

Не знаю, як воно з законами автомобілізму, але щодо законів тикання пальцями, тюкання, свистіння, хихотіння при появі наших оцинкованих ночов на колесах ми били всі рекорди. Ще поки їхали містом, то нічого, але як вибралися на шосе,— біда! Все сигналило нам назустріч і навперегін, в нашу будку кидали помідорами й огірками, цинк гримів і дзвенів, у ньому з'являлися загрозливі вм'ятини, Рацпроп спокійно пояснював, що помідор навряд чи проб'є дірку, а от огірок може, бо він твердіший, а тут складаються дві швидкості: швидкість машини й швидкість польоту огірка. Закон фізики. Не знаю, дією якого закону можна було пояснити, що нас переганяли буквально всі машини, навіть допотопні «Москвичі» з розкладушками і матрацами на верхніх багажниках. І кожен, хто обганяв нашу цинкову карету, неодмінно дарував нам дружній жест: потріпував пальцями одної руки коло носа або пальцями обох рук коло вух, підстрибував на сидінні, показуючи, як йому регочеться, висолоплював язика, хапався за голову — людьска винахідливість безмежна!

Зате в моєї сестрички Тоні терпіння виявилося не безмежне. Ми проїхали, може, десяток-другий кілометрів, і вона рішуче заявила чоловікові:

— Повертай назад!

— Ти щось забула? — стривожився Рацпроп.

— Нічого я не забула — повертай!

— Поясни,— спокійно запропонував Рацпроп, щулячись від гучного «бам», яке зробив над його головою кинутий з вантажної машини великий помідор.

— Досить,— сказала Тоня,— накаталася! Не поїду я далі! Завертай або зупини, я піду додому пішки!

— Так гарно почали їхати, а ти...— докірливо промовив Рацпроп.— Юр, скажи мамі...

— Ма, ну чого ти? — заскиглив Юр.— Ми ж іще й не розігналися! Вона ж у нас як розженеться!

— Завертай! — звеліла Тоня.— Можеш їхати сам. А я не хочу. І дитини не дам! Сам же казав, що в тебе машина місцевого значення. Нащо було глумитися на шосе?

— Але ж закони автомобілізму,— спробував був Рацпроп. Та я вже знав, що ніякі закони його не врятують.

Ми повернулися до міста, бо Тоня не захотіла ганьбитися, повертаючись так скоро додому, хоч як плакав Юр, його залишили в діда й баби Черед теж, а ми з Рацпропом знову вирушили в подорож. Дорога була далека, мала вона пролягати для мене в суцільний сум, але, хвала Рацпропові й законам автомобілізму, обернулася суцільним реготом.