Волонтер - Білий Дмитро. Страница 10

Судячи зі слів лейтенанта, становище наше було паскудним. Про те, що відбувається на рівнині, так і не довідалися, а небезпека зіткнутися з якоюсь бродячою зграєю виявилася дуже реальною. Ми з ротмістром перезирнулися.

— Лейтенанте, може, ви дозволите приєднатися до вашого загону? — спитав Раух. — Четверо бійців, якоюсь мірою, допоможуть і вам.

Імамура замислився. Було зрозуміло, що за інших обставин він навряд чи ризикнув би зв’язуватися з нами — офіцерами китайської армії, але тепер у нього теж альтернативи не залишалося. Він сказав, що обміркує нашу пропозицію, а поки запросив нас разом повечеряти. З припасами в них справи були не набагато кращі, ніж у нас, однак лейтенант почастував нас саке й запропонував непогані сигарети.

Наскільки пам’ятаю, мені здалося, що доля нарешті подала нам надію на порятунок.

Якби ж я знав, наскільки ця надія була примарною!

Ще була ніч, коли наш загін виступив назустріч невідомому. За своє життя я вже звик до найнесподіваніших поворотів, але до таких кульбітів доля ще не вдавалася. Тому скорився перед її загадковим вихилясам і спробував іти за провидінням без особливих емоцій.

Отже, ми виступили. Імамура вів загін, керуючись своїм власним розрахунком. Нам він коротенько пояснив, що має намір обійти небезпечне місце, де, на його думку, можна було натрапити на банду. Тому він обрав маловідомий, але, ймовірно, більш спокійний маршрут. З’ясувалося, що майбутній шлях пролягав через хребет Чжангуанцайлін, здолавши який, ми мали вийти до міста Хуанніхе, контрольованого японськими військами.

Нас забезпечили патронами, і капітан запропонував мені, Раухові й нашим ординарцям виступити в ар’єргарді. Ольга мала йти разом з топографами в центрі колони.

До півдня сонце вже палило нестерпно, розріджене повітря викликало запаморочення. Природа навколо ставала все більш суворою: ми просувалися вздовж стрімких гір, перебиралися через бурхливі потоки, часом опускалися в низини, вкриті густим туманом, чи продиралися крізь лісові хащі. Ван уважно прислухався до дивних звуків, які віддалено нагадували то протяжне виття, то пронизливий лемент, і все більше хмурнів. На груди собі він повісив якийсь дивний амулет і міцно стискав карабін, уважно оглядаючи місцевість. Та й мені, зізнаюся чесно, було трохи не по собі. Повоювати у своєму житті довелося чимало, але отут я став відчувати страх, викликаний передчуттям небезпеки не від живих істот. Можливо так подіяли на мене розповіді Вана, але, швидше за все, вплинула та похмура природа навколо, що живе за своїми законами, і серед якої ми явно були чужими й небажаними гостями.

Схоже, що й супутники мої переживали подібні тривожні відчуття.

Одного разу, здається, на третю ніч нашої мандрівки, ми побачили відблиски кількох вогнів, що горіли серед дерев. Імамура наказав усім бути в бойовій готовності, а Ван відразу повідомив мені й Раухові, що це душі загиблих у цих краях солдатів гріються біля примарних багать.

Щодо Рауха, то він, здавалося, не звертав ніякої уваги на слова Вана й занурився у свої міркування. За ці дні він цілком поринув у себе, але я бачив, що якась тривога наростає в його душі. До того ж здавалося, що ця дорога була знайомою ротмістрові. І, можливо, саме це найбільше насторожувало його.

Одного разу, немов прочитавши мої думки, Раух сказав мені:

— Думаю, що основною метою експедиції нашого Імамури є не топографічні дослідження.

— Так, я теж здогадуюся про це. Не кращий час проводити топографічні зйомки в цьому районі.

— Ви знаєте, осавуле, я тут колись воював. Вам відомо, як місцеві китайці називали перевал, яким ми йдемо?

— Щось похмуре?

— Загалом, так. Фен-по. Приблизно перекласти можна як «перевал похмурих душ».

— По-моєму, ця назва нам якнайкраще підходить саме нам.

Увечері на привалі Імамура запросив нас на нараду. Узагалі, відчувалося, що він ставився до нас з повагою, як до досвідчених офіцерів. Ольга, як завжди, виступала в ролі перекладачки. Імамура повідомив нам, що залишився останній, але найбільш важкий перехід через ущелину, позначення якої на японських і китайських картах потребувало уточнення. Також він сказав, що під час російсько-японської війни тут безвісти зникло кілька японських підрозділів, висланих для розвідки місцевості. Тому лейтенант попередив нас про необхідність дотримуватися особливої обережності.

Несподівано Раух сказав:

— Пане лейтенанте, через цю ущелину нам іти не слід.

Імамура спокійно подивився на нього:

— Я знаю.

Ольга сполотніла, а Імамура, трохи помовчавши, додав:

— Але в нас немає іншого виходу.

Так, невеселе враження справляв хребет Чжангуанцай-лін. Але перевал, який чекав на нас, перевершив найбільш похмурі прогнози. Відразу, як тільки почали спускатися, ми опинилися в густому тумані, крізь який я ледве міг бачити силуети своїх супутників. Кожен звук стукоту копит, кожен падаючий камінь викликали справжній гуркіт, що раптово стихав, неначе поглинутий навколишнім туманом.

Надвечір туман розсіявся, ми спустилися в низину, і маленька гірська стежинка перетворилася на відносно широку кам’янисту дорогу. Їхали серед дерев. Утома і скорочення нашого щоденного раціону вже давалися взнаки. Ольга поступово відстала від топографів і тепер їхала біля нас. За час переходу ми не перекинулися з нею й парою слів. З усіх нас тільки Багуляк щось наспівував собі під ніс, глибоко насунувши на очі кашкет.

Він один почував себе досить природно в цих горах, що, напевно, нагадували йому рідні Карпати.

Ми проїхали низиною кілька кілометрів, коли дорога стала ширшати. Я зрозумів, що попереду має бути якесь поселення. Машинально витяг наган, перевірив, чи заряджений барабан, і поправив ремінь, на якому висіла шашка. Раух помітив мій рух і поклав долоню на дерев’яну кришку кобури свого маузера. Багуляк і Ван теж напружилися: Іван по-козачому начепив на підборіддя ремінець кашкета, а китаєць клацнув затвором карабіна. Ольга тривожно подивилася на нас.

Невдовзі ми виїхали на узлісся. Між дерев виднілися обриси присадкуватих дерев’яних будиночків — фанз, що звичайно будували в Маньчжурії китайські колоністи. Однак від китайського села не чулося жодного звуку.

Імамура зупинив свого коня, піднявся на стременах і здійняв руку. Солдати заклацали затворами карабінів.

Увесь загін перетворився на єдину стиснуту пружину. Я намагався не дихати, прагнучи уловити найменший шум з боку села. Однак, крім шелесту вітру в соснах, не було чути нічого. Лише зрідка хропіли коні, тривожно переступаючи копитами.

Солдат з кулеметом під’їхав до капітана й зупинився, направивши свою зброю в бік будиночків. Імамура кивнув йому головою, і солдат попрямував до села. Ми завмерли, тривожно очікуючи, що ось-ось пролунають постріли й почнеться бій. Минуло приблизно десять хвилин (мені здалося, що кілька годин). Кулеметник вийшов із-за сусідніх будинків, обличчя його було гіпсово-блідим. Він качався за сідлі, учепившись у свій кулемет. Під’їхавши до Імамури, знесилений, солдат щось зашептав на вухо своєму командирові.

Імамура поліз у кишеню френча і неспішно натягнув білі рукавички, потім провів рукою по перев’язі меча й повільно пустив свого коня вперед. Торкнувши поводи, ми пішли за ним. Я мимоволі простягнув руку і притримав коня Ольги, залишаючи її позаду.

Далі можна було б написати, що село було вимерлим. Можна було б написати, якби село дійсно — буквально — не було б мертвим.

Запах, жахливий запах тіл, що розклалися, міріади мух, зруйновані і спалені фанзи, а головне — десятки трупів, що вистеляли вулиці і двори, зустріли нас у цьому поселенні мертвих. Ми повільно їхали, стримуючи коней, що злякано шарахалися від вигляду й запаху мертвих тіл.

Мені доводилося бачити багато вбитих. За ці роки я часто бачив мертвих людей — загиблих у бою, розстріляних і повішених, замерзлих, померлих від голоду, від хвороб.