Волонтер - Білий Дмитро. Страница 24

— Пане сотенний, — звернувся до нього один із тих, що вели Байдака, — захопили неподалік цього, здається, один з тих, що мали нас чекати вздовж кордону.

Сотенний уважно подивився на лейтенанта.

— Що за стрілянина була неподалік з годину тому? — жорстким голосом запитав він.

Байдак криво посміхнувся:

— Хіба не ваші проривалися?

Сивий переглянувся з іншими. На мить по його обличчю ковзнув здивований вираз. Він замислився, потім знов уважно подивився на Байдака. Здається, він зрозумів, що більше від лейтенанта нічого не довідається.

Сотенний підійшов ближче до лейтенанта, вдивляючись йому в очі. У погляді старший лейтенант ясно прочитав свій смертельний вирок. Він знав, що повстанці, як правило, полонених червоноармійців не розстрілювали, але тепер вони таємно намагалися проскочити через кордон і тому свідків не залишали. «У будь-якому разі не відпустять. Швидше б пристрелили!» — втомлено подумав Байдак.

Сотенний кивнув головою охоронцям Байдака. Лейтенант відчув поштовх у спину і слухняно пішов у напрямі дерев, що біліли над яром.

— Знімай маскхалат, — спокійно сказав один з охоронців. Байдак побачив, як другий тягне з-за халяви широкий мисливський ніж.

— Зачекайте, хлопці! — почувся позаду голос сотенного. Лейтенант озирнувся. Сотенний ішов до них. «Що їм ще треба?» — майже невдоволено подумав Байдак. Сотенний підійшов до них і протягнув лейтенанту долоню, на якій лежав медальйон:

— Звідки в тебе?

Їх розмова не зайняла й кількох хвилин.

— Хлопця не Дашевським звали? — наприкінці короткої розповіді лейтенанта несподівано запитав сотенний Шугай. Байдак ошелешено подивився на нього й кивнув головою. Той помовчав якусь мить, здавалося, його думки раптом понеслися кудись у довгі краї і минулі часи.

— Слухай, — несподівано м’яким голосом запитав сотенний, поклавши руку на плече лейтенанта, — ти обіцяєш, що до своїх тільки вранці вийдеш?

Байдак мовчки кивнув головою.

— Друже Гомін, — звернувся Шугай до одного зі своїх бійців, — віддай лейтенантові автомат.

Повстанець простягнув йому зброю.

— Слухай, твоїх хлопців перебили не наші, бережи медальйон, — тільки і сказав Байдаку сотенний.

Через кілька секунд повстанський відділ зник у білій імлі…

Уранці наступного дня старший лейтенант Байдак повернувся до місця дислокації своєї частини й відразу був заарештований, ще через місяць — засуджений на десять років за п’ятдесят восьмою статтею…

12

Україна, наш час

Тремтіння землі

Маршрутка, яку ми зловили на об’їзній дорозі, неслася порожньою трасою, за пару годин ми мали під’їхати до невеличкої приміської залізничної станції. Марина, незважаючи на карколомні події цієї ночі, спала, схиливши голову мені на плече й міцно охопивши мою руку. Згадалися ті минулі недовгі місяці, коли вона засинала, немов дитина, обнімаючи своїми тонкими руками мій лікоть… «Утім, — думав я, дивлячись на вогники, що блимали вздовж траси, — Марина й зараз залишається дитиною. Гарненькою двадцятирічною дитиною. Яскравою, спонтанною, живою й дуже наївною. Дитиною, що не розуміє, які страждання вона приносить іншим людям, дитиною, що відчайдушно дряпається крутими сходинами життя, не розуміючи, до якої прірви ці сходини ведуть…» Але цієї ночі вона поводилася досить гідно, і я вже не так шкодував, що вона звалилася мені на голову в такий незручний момент.

Потім згадав про пакунок, який лежав у внутрішній кишені моєї куртки, і думки мої знову зосередилися на тому, що відбулося. Я все ніяк не міг позбавитися відчуття, що вир останніх подій, який втягував мене все більше й більше, пов’язаний з таємницею, розв’язання якої знаходилося далеко поза межами моїх уявлень про природу звичного світу. А коли з’явилися в мене сумніви щодо реальності звичних уявлень про навколишній світ? Чомусь пригадав розмову, яка відбулася минулої зими з колишнім однокурсником, більш відомим серед кола моїх друзів під прізвиськом «історик N1». Я дивився на дорогу, якою неслася машина, і поступово поринав думками в той зимовий вечір, коли ми, давні приятелі, зібралися за старою традицією випити спиртного й потеревенити…

— Так ви що, справді вважаєте, що все має свій початок і свій фінал? Щодо мене, то я цей погляд, породжений гнітючою добою позитивізму, абсолютно не приймаю… — історик N войовничо підніс свій келих із «Шабським рубіном», і з викликом подивився на нас, — колись комусь прийшла в голову божевільна ідея, що все можна стратифікувати, розділити на класи, підвиди, епохи й періоди, а отже, усе стає зрозумілим і все людство з його минулим, сучасним і майбутнім опиняється під рукою, немов альбом із колекцією метеликів.

— Але наукове дослідження, тим більше історичне наукове дослідження вимагає періодизації! — трохи ображено заперечив аспірант Брутенко, який нещодавно отримав грант Сороса за розробку теми «Досвід подолання тоталітаризму на пострадянському просторі».

— Юначе! — грізно зауважив історик N. хоча сам випереджав аспіранта на життєвих перегонах не більше ніж на десять років. — Юначе! — повторив він і уважно подивився на аспіранта крізь келих примруженим оком, яке відразу запалало трансцендентним червоним кольором. — А вам ніколи не здавалося, що це допомагає замести сліди?

— Ну, я розумію, що ти в інституті внутрішніх справ лекції читаєш, але прошу конкретніше… — утрутився в розмову лікар Щаденко.

— Що ж не зрозуміло? — історик N повільно випив вино й заплющив очі, потім поставив келих на стіл і трохи рвучко нахилився до співрозмовників. — Дуже просто. Наприклад, була революція, а потім терор, а потім війна..

— Ну так що? — запитав лікар.

— У тому то і вся справа — у тому, що були, але немов минули! Ми, історики, поставили дати початку й кінця цих невеселих подій і тим самим закрили справу за давністю часу. Читає людина, наприклад, підручник, гортає сторінки, і це все для неї відбувається в якомусь віртуально-книжковому просторі. Коротше — що було, те загуло. І ми не те що забули, а вже й не віриться, що це справді колись відбувалося.

— А хіба не так? Усе тече, усе змінюється, тобто в одну річку два рази не влізеш, — не вгамовувався Щаденко.

— Не влізеш… — саркастично вимовив історик N і задумливо покрутив порожньою пляшкою. — Тут хоча б взагалі з неї вилізти.

— Що там! Треба жити сьогоденням, а історія так собі — Палп Фікшн, — безтурботно закинув колишній інженер, а нині людина із загадковим фахом шоу-мейкера Ед Ребров. — А щодо війн чи революцій народна мудрість узагалі каже — «Врем’я таке було».

Історик N, який традиційно опинився в облозі критичних зауважень товариства, вронив:

— Народна мудрість… Народна мудрість… Народна лоботомія це, а не народна мудрість!

Диспут перервала поява фермера Чумаченка, який стабілізував ситуацію пляшкою традиційного високоякісного домашняку й доброю торбою плодів своєї хуторянської праці. Але не встигла піти по колу і друга чарка, як невгамовний аспірант Брутенко за інерцією піддав куті меду:

— Ну то добре, ми ж розуміємо — причинно-наслідкові звязки, пам’ять про минуле, формування історичної свідомості й таке інше…

— Ні чорта ми не розуміємо! — раптово вибухнув від цих слів історик N, який весь цей час про щось напружено думав. — Невже ви не розумієте, що все минуле тільки починається?!

Товариство завмерло, а лікар Щаденко замислено глянув на повну чарку історика.

Розмова далі не в’язалася. Трохи погомоніли, трохи поспівали, але всім було якось ніяково — може, від того, що весь час історик N попри свою колишню товариську й веселу вдачу зберігав вперту мовчанку й зосереджено розглядав спалахи електричного каміну. Я здогадався, що в такому стані його думки і спогади блукають у якихось далеких і потойбічних світах. Раніше за всі п’ятнадцять років нашої щирої дружби я ніколи не бачив його таким.

Невдовзі компанія почала розходитися. Історик N збирався останнім. Хтось переможно кинув йому пару кпинів, але історик N ніяк на них не відреагував, мовчки надягнув старе пальто, ніяково кивнув нам і пішов темним провулком.