Волонтер - Білий Дмитро. Страница 32

Тим часом двоє охоронців відтягнули вмираючого Байдака вбік. Самохін узяв пензель і опустив його у вазу з червоною рідиною — я зрозумів, що це була кров.

— Так, ледь не забув, — Самохін озирнувся на Марину, яка стояла із непроникним обличчям біля Сергія, — приготуйте й нашу чарівну пані до ритуалу.

На її обличчі проступив переляк.

— Сергію Борисовичу, ви ж обіцяли! — закричала вона, але охоронці вже здирали з неї одяг і почали прикручувати мотузками до стовпа, що стирчав навпроти стіни з ієрогліфами. Вона знову пронизливо заверещала, і це був крик останнього, тваринного відчаю. Але крик відразу перервався — охоронець сунув їй до рота велику ганчірку.

Самохін, не звертаючи на неї жодної уваги, підійшов до мене:

— Медальйон, — коротко промовив він, простягаючи до мене руку. Я витягнув медальйон і кинув йому під ноги.

— Починай! — наказав Самохін комусь із охоронців. Сергій витягнув з валізи два срібних дзвони. Звідкись почувся рівномірний гуркіт барабана. Марина перестала кричати й безсило повисла на мотузках.

Самохін, тримаючи в руках медальйон, почав промовляти якийсь довгий речитатив, здається, китайською.

Один з охоронців витягнув довгий ніж і нахилився наді мною, він озирнувся на «Антибіотика», очікуючи наказу. Але той читав, заплющивши очі, немовби входячи в стан трансу. Потім він почав креслити в центрі кола на стіні ієрогліф, ретельно звіряючись з малюнком на медальйоні. Коли він закінчив малювати, почулося глухе, спочатку тихе, а потім наростаюче гудіння. Воно доносилося десь з глибини шахти, немов це ревли стіни, обурені нашим втручанням. Самохін читав далі, не звертаючи уваги на цей рев. Я бачив, як затремтіли стіни, зі стелі посипалися струмки пилу і дрібного каміння.

Раптом ревіння припинилося, і по стіні, прямо вздовж кола, в центрі якого вже був намальований ієрогліф, закрутився чорний вихор. Поступово він набирав оберти. Тяжкий вітер ударив мені в обличчя.

Самохін відскочив від стіни й закричав щось. У вихорі тепер можна було побачити якесь темне створіння, яке все збільшувалося, наближаючись із чорного отвору, утвореного в стіні.

Дагоївець простягнув руки назустріч потворі. Почувся пронизливий свист, що вгвинчувався у скроні. Я побачив гостре, немов у кажана, чорне крило. Воно легко, не зустрічаючи жодного спротиву, пройшло крізь Самохіна. Тінь завмерла, чоловік ще на мить залишився стояти на ногах, а потім поступово розвалився надвоє.

У тиші почувся сміх — сміявся Байдак.

Охоронець, який тримав мене, закляк. Часу замислюватися над тим, що відбулося, в мене не було. Я перехопив руку з ножем, що завмерла наді мною, і рвонув на себе. Охоронець покотився кудись убік, а ніж упав коло мене. Я підхопив його і скочив на ноги, готуючись чим дорожче продати своє життя.

Чорна потвора, склавши крила, завмерла, немов жахлива химера, висічена з тяжкої кам’яної брили майстрами якоїсь давно забутої демонічної цивілізації.

— Забирайтеся звідси, зараз він оживе! — несамовито закричав Байдак. Я подивився на нього — в руках він тримав невеликий довгастий предмет, на якому кліпала червоним вогником кнопка. Охоронці, штовхаючись, кинулися врозтіч. Сергій підхопив автомат і почав всаджувати чергу за чергою у Шень-мея, але кулі проходили крізь нього й відбивали гострі крихти на стіні.

Я стрибнув до Марини й розрізав мотузки, якими вона була прив’язана до стовпа.

— Тікай звідси! — гаркнув я прямо в її біле, немов крейда, обличчя й підскочив до Байдака.

— А ви? — крикнув я, схопивши його за плече.

— Медальйон, я підробив медальйон, — прохрипів він. — Штрек замінований.

Чорна «статуя» демона раптом ожила — повільно, дуже повільно вона почала витягувати крила. Цього було досить. Я схопив Марину й потягнув її до виходу. Під ногою щось дзенькнуло — це були срібні дзвони. Я нахилився й підхопив один з них. Сильним поштовхом мене віджбурнуло до стіни. Шень-мей обхопив крилами одного з охоронців. Пронизливий крик обірвався, і почувся моторошний хруст кісток. Інші охоронці зупинилися, всаджуючи в демона автоматні черги.

Я вискочив до чорного отвору бічного штреку. Гаряче повітря штовхнуло мене у спину — за нами крутилося чорне марево, простягаючи до нас чорні крила.

І тоді я щосили закалатав дзвоном по стінах штреку. Невідома сила відкинула марево назад. Я пробіг ще кілька метрів, вдаряючи дзвоном об стіни. З кожним кроком демон робив стрибок за мною, але дзвін щоразу спиняв його.

Та з кожним кроком відстань між нами зменшувалася. Настала мить, коли чорна крилата хмара нависла наді мною — і тоді я пожбурив срібний дзвін їй у пащу.

Почулося ревіння, і водночас там, де була печера, спалахнуло полум’я. Землю під ногами затрясло. Чорна хмара покотилася назад, назустріч полум’ю.

Я перекинув Марину через плече й побіг до виходу…

23

Коли прийшов до тями, наді мною сяяли зірки і прохолодне чорне небо похмуро споглядало, як останні кам’яні брили скочуються у ще тремтячу після вибуху печеру. Ми сиділи за сотню метрів від шахти, тримаючи одне одного в обіймах. Здається, окрім нас, із шахти ніхто не вибрався.

Я хапав ротом повітря й намагався знайти в собі ще хоч трохи сил, щоб забиратися звідси. Марина тремтіла й майже не реагувала на те, що відбувається навколо.

Несподівано між деревами, які поодиноко росли навпроти заваленого штреку, я почув чиїсь кроки. Сергій… Він ішов, хитаючись, одяг на ньому був обгорілим, а сам він трусився, немов у лихоманці.

— Старий, закурити не знайдеться? — тихим голосом запитав його я.

Він здригнувся, дивлячись на нас. Потім сів навпроти мене й дістав з кишені пачку цигарок. Ми мовчки запалили.

— Слухай, Павле, — перервав мовчанку Сергій, — усе, що сталося, це фортуна, тепер тільки ми володіємо таємницею Шень-мея, розумієш?

Я затягнувся і, видихаючи тютюновий дим, сказав:

— Ти все одно не залишиш мене живим…

Сергій засміявся:

— Справді, старий.

Я ледь устиг відбити його руку, що стискала гострий блискучий предмет. Ми підскочили разом. Сергій посміхався. При світлі місяця я помітив, що блискучі леза були в обох його руках.

— Ти програєш, — напрочуд спокійно навіть для себе сказав я. — Ти почав грати не в ті ігри. Могутності схотілося?

Кілька його ударів я прийняв на жорсткі блоки, але він устиг мене полоснути по ліктю своєю зброєю. Та ближній бій Сергій ніколи не витримував. Коли його кулак з блискучим лезом знов пронісся над моєю головою, я встиг перехопити його. Рука Сергія зігнулася, лезо зблиснуло біля його горлянки, він захрипів і впав навколішки. Зброя його впала перед ним. Я підняв її. Це був уже знайомий мені китайський медальйон. Другий він ще продовжував стискувати в долоні.

Тільки зараз я зрозумів, наскільки вони гострі.

— Збирайся, Марино, треба звідси йти, — я підняв дівчину, і ми пішли у глибину балки, що темніла за териконом…

Десь з боку траси вже блимали, наближаючись, вогники пожежних машин…

Епілог

Що розповідати далі? Довгий час я намагався забути цю історію. Квартиру свою в центрі міста я продав і купив собі невеликий будинок в одному із тихих центрально-українських містечок. Навколо пролягають степи. Вони дихають спокоєм і тишею. Щоправда, я багато читаю і тренуюся. Час летить непомітно.

Я цілком задоволений своїм життям. І немовби все добре, якби не сни. У них я дуже виразно бачу свою кімнату й кут навпроти мого ліжка — між стелею та стінами… я відчуваю наближення жаху, і коли жах стає нестерпним, кут розкривається і в проваллі виникає чорна тінь, що крутиться по колу, стрімко наближаючись до мене. Тоді я прокидаюся й довго дивлюся в цей кут. Потім я курю і споглядаю зоряне небо у вікні. Боюся, що одного разу не встигну прокинутися… Тому посилено вивчаю китайську мову, систему гексаграм і східну астрологію, перечитую свої записи та креслення. Від минулого не втечеш, проте, і минулого немає. Я боюся, що минуле, наче в засідці, чатує на мене десь у майбутньому… Але коли наблизиться це майбутнє, в якому зустрінуся з минулим?