Останній берег - Ле Гуин Урсула Кребер. Страница 13

Сходи у темряві пронизливо рипіли. Піднявшись нагору, Хейр відчинив якісь двері, і перед їхніми очима постала порожня кімната, солом'яний матрац у кутку та незасклене вікно із брудними віконницями, крізь які ледве проникало сонячне проміння. Хейр обернувся до Яструба і знову схопив його за руку. Він ворушив губами, марно намагаючись щось вимовити. Нарешті він вичавив із себе:

— Дракон... дракон...

Яструб спокійно витримав його погляд, не зронивши жодного слова.

— Я не можу це вимовити! — Хейр розпачливо схлипнув, пустив руку Яструба і заплакав, зіщулившись на голій підлозі.

Маг опустився навколішки поруч із Хейром і лагідно заговорив з ним Істинною мовою. Арен стояв біля зачинених дверей, стискаючи в кулаці руків'я ножа. Сіре світло, брудні стіни і двоє чоловіків, що колінкують посеред кімнати. А ще — тихий, дивний чар тієї мови, якою розмовляють дракони. Загалом усе це нагадувало примарний сон, що не мав жодного стосунку ні до навколишнього світу, ні до часу, в якому цей світ існував.

Хейр поволі підвівся й обтріпав здоровою рукою пил з колін. Скалічену правицю він ховав за спиною. Потім огледівся, помітив Арена. Тепер чоловік уже виразно бачив усе, що його оточувало. Відтак Хейр, заспокоївшись, сів на свій солом'яник. Арен лишився на варті, а Яструб по-простому, як людина, котра змалечку звикла до бідності, вмостився просто на підлозі, схрестивши ноги.

— Розкажи, як ти втратив свій хист і забув Істинну Мову, — зажадав він.

Хейр трохи помовчав, а тоді ні сіло ні впало почав щосили гамселити скаліченою рукою по нозі. Коли йому це зрештою набридло, він вичавив із себе:

— Мені відтяли руку. Як я мав творити заклинання? Я залишився без десниці! А кров із неї цебеніла, цебеніла...

— Але ж, Хейре, це сталося вже після того, як ти втратив свою силу, — інакше б вони просто не змогли з тобою впоратися...

— Втратив силу... силу...

— Так, силу, яка давала тобі владу над вітрами, морськими хвилями і людьми. Ти називав їх Істинними іменами, і вони корилися тобі.

— Так, я пригадую, що колись був живим, — тихо прохрипів Хейр. — І знав потрібні слова та Істинні імена...

— А хіба тепер ти мертвий?

— Ні. Я живий. Живий. Але якось мені довелося перетворитися на дракона... Ні, я не вмер. Я просто інколи засинаю. Адже сон дуже схожий на смерть, це всі знають. Як і те, що мертві уві сні оживають, ходять, розмовляють.... Вони посміхаються до тебе, ніби живі, і балакають з тобою. Вони приходять із потойбічного світу просто у твої сни. Є такий шлях. І навіть якщо зайти цим шляхом занадто далеко, то все одно завжди можна повернутися назад. Ти теж зможеш знайти його, якщо знатимеш, де шукати. І якщо ти готовий за це заплатити...

— І що ж мені доведеться віддати? — голос Яструба проплив у сутінках, неначе тінь від листка, що злетів із дерева.

— Життя — що ж іще? Чим іще можна заплатити за життя, як не самим життям?

Хейр збуджено захитався на своєму матраці, а в його очах спалахнув якийсь моторошний хитруватий вогник.

— Розумієш, — узявся він пояснювати, — вони можуть відтяти мені руку. Та нехай хоч голову відрубають! Мені байдуже, бо я можу знайти дорогу назад. Я знаю, де шукати. Бо тільки дуже могутні люди можуть її знайти.

— Ти маєш на увазі магів?

— Так, — Хейр затнувся, наче намагаючись кілька разів вимовити це слово, але не зміг цього зробити.

— Дуже могутні люди, — повторив він. — І вони повинні... вони повинні віддати свою силу. Щоби заплатити ціну...

Сказавши це, Хейр нараз спохмурнів, так ніби слова "заплатити ціну" щось зрушили у його свідомості і йому стало втямки, що він вибовкав свою таємницю замість того, щоби її продати. Тепер уже годі було чогось від нього домогтися — Хейр уперто не хотів говорити про "шлях назад", незважаючи на те, що раніше сам натякав на можливість "повернення", і попри те, що саме цей момент у його розповіді чи не найбільше зацікавив Яструба. Тож зрештою Архімаг підвівся з підлоги.

— Ну, годі вже! — підсумував він. — Половина відповіді — краще, ніж нічого. Але й винагорода буде відповідною: скільки ти заробив, стільки я тобі й заплачу... — і він спритно, наче фокусник, кинув золоту монету на матрац перед Хейром.

Хейр схопив блискуче жовте кружальце. Він позирав то на монету, то на Яструба, то на Арена, і голова його якось дивно тіпалася.

— Зачекайте, — прохрипів він.

Побачивши золото, Хейр остаточно втратив самовладання і тепер знову марно намагався пригадати, що ж то за таємницю він хотів запропонувати цим дивним чужинцям.

— Сьогодні вночі, — нарешті промимрив чоловічок. — Приходьте, коли смеркнеться. Я дістану зілля...

— Мені воно не потрібне.

— Щоби показати... щоби показати тобі шлях. Сьогодні вночі. Я візьму тебе з собою. Ти зможеш добратися туди, тому що ти... ти... — він хапав ротом повітря, і Яструб відповів йому:

— Тому що я чарівник.

— Так! Удвох ми зможемо... зможемо дійти туди. Знайти той шлях. Коли я спатиму. Уві сні. Розумієш? Я візьму тебе з собою. Ти підеш зі мною тим шляхом...

Незворушний Яструб зупинився посеред кімнати і про щось міркував.

— Гаразд, можливо, я прийду, — озвався він зрештою. — Якщо ми зважимося на це, то чекай нас опівночі.

І обернувся до Арена, котрий уже відчиняв двері, готовий якнайшвидше піти геть із цього мерзенного барлогу.

Брудна і темна вулиця після Хейрової халупи видалася їм світлим садом. Вони рушили у горішню частину міста найкоротшим шляхом — крутими кам'яними сходами, що спиналися вгору поміж зарослими плющем стінами будинків.

Арен відсапувався і форкав, як загнаний кінь:

— Уф!.. Невже ти знову підеш у той вертеп?

— Так, піду, якщо не зможу дібрати безпечнішого способу дізнатися про те, що мене цікавить. Схоже, він лаштує нам пастку...

— А хіба ти не убезпечив себе від злодіїв та іншої наволочі?

— Убезпечив? — здивувався Яструб. — Що ти хочеш цим сказати? Невже ти думаєш, що я ходжу, закутавшись у заклинання, наче стара ревматична баба? Я навіть часу на таке не маю. Так, я змінив свою подобу, щоби ніхто мене не впізнав, і цього досить. Ми й так можемо подбати про себе. Але річ у тім, що нам і надалі не уникнути небезпечних ситуацій.

— Ще й як не уникнути! — сердито буркнув Арен, якого дратувала насмішкувата зверхність чаклуна. — Але я й не ухиляюся від небезпеки.

— Ну, то й добре! — вдаючи незворушність, пожартував маг, щоб угамувати запал Арена.

Утім, той і сам не відав, що на нього напало. Досі йому й на думку не спадало говорити з Архімагом таким тоном. Але, з іншого боку, цей буцімто гендляр анітрохи не схожий на Архімага: кирпатий ніс, маслакуваті, недбало виголені щоки... І голос якийсь дивний — щоразу звучить якось по-іншому.

— Але хіба є хоч якийсь сенс у тому, що намолов тобі цей Хейр? — запитав Арен. Йому страх як не хотілося знову повертатися до курної халупи побіля смердючої канави. — Ти віриш у ті його байки про життя і смерть, і про те, що він зможе воскреснути, навіть якщо йому відрубають голову?

— Наразі я ще не знаю, що про це думати. Хоч, як мовиться, вір не вір, а не кажи: "Брешеш!" Я лише хотів погомоніти з чарівником, котрий утратив свою силу. Проте Хейр вважає, що не втратив її, а віддав... "Щоби заплатити ціну", як він каже, — життям за життя, силою за силу. Ні, я цього не розумію, та принаймні вислухати його варто.

Спокійна розважливість Яструба присоромила Арена. Він усвідомив, що досі поводився нерозумно, як вередлива дитина. Хейр спочатку привернув його увагу, однак тепер, коли цей інтерес майже розтанув, юнак відчував лише якусь болісну відразу, неначе проковтнув якусь гидоту. Він вирішив більше не говорити на цю тему, допоки не опанує себе. Аж тут несподівано послизнувся на ковзких сходах і ледве втримався на ногах.

— Хай йому грець, цьому мерзенному місту! — лайнувся він спересердя.

— Та чого ж? Нехай собі існує... — незворушно зауважив маг.