Останній берег - Ле Гуин Урсула Кребер. Страница 32

— І де ж цей край, повелителю? — запитав Арен.

— Не знаю.

— Я не зможу відвести тебе туди. Але я піду з тобою.

Погляд Яструба був похмурим і бездонним.

— Але якщо я знову підведу тебе і зраджу...

— Я довіряю тобі, нащадку Мореда.

Вони надовго замовкли.

Високі різьблені ідоли похитувалися над їхніми головами на тлі синього південного неба — гнучкі тіла дельфінів, крила чайок, обличчя людей із вирячкуватими краб'ячими очима...

Яструб важко підвівся: його рана досі не загоїлася, тож почувався він іще доволі кепсько.

— Я вже змучився сидіти, — поскаржився чарівник Аренові. — Отак байдикуючи, я ще, чого доброго, погладшаю. — І знічев'я заходився міряти пліт повільними широкими кроками. Арен приєднався до мага. Вони неквапно бесідували; Арен розповів, як він проводить час, із ким устиг подружитися. Однак навіть незламна душа Яструба мусила поступитися перед навалою тілесної кволості: сил у нього поки що було малувато. Він зупинився біля однієї з дівчат, яка щось ткала на своєму верстаті за Храмом Великих, і попросив її покликати вождя, а сам повернувся до своєї хатини. Невдовзі туди з'явився і вождь плотогонів, він шанобливо привітав Яструба, а той поштиво вклонився йому навзаєм. Відтак вони утрьох вмостилися на плямистій тюленячій шкурі.

— Я довго думав над тим, про що ти мені розповів, — урочисто почав вождь. — Про те, як люди сподіваються повернутися з потойбічного світу і знову стати живими, безсмертними істотами з плоті й крові. Ти казав, що при цьому вони зневажають своїх богів, забувають про потреби своєї душі й тіла, а тоді божеволіють. Усе це страшне зло і небезпечний дурман! Думав я і про те, чи стосується ця біда нас, дітей Відкритого моря. Ми не спілкуємося з іншими народами, не буваємо на їхніх островах; наші шляхи не перетинаються, ми не знаємо, як вони створювали, а тепер руйнують свій світ. Ми живемо в морі, і наше життя належить морю. Ми не мріємо про безсмертя, але й не квапимося дочасно помирати. Тому ваше безумство нас не зачепило. Ми нічого не знаємо про сушу, а сухопутний люд не буває у нас. Замолоду мені кілька разів випадала нагода побалакати з людьми, які припливали на човнах до Довгої Дюни. Ми рубаємо там колоди для будівництва плотів і зимарок. Восени ми часто бачили вітрила кораблів з Охолу і Велваї (так він вимовляв назви островів Обехол і Велогі); ці судна полювали на китів. Іноді вони рушали за нашими плотами, тому що ми знаємо шляхи і місця гуртування Великих. Оце й усе, що я можу сказати про сухопутних людей, адже відтоді ми їх не бачили... Можливо, всі вони вже давно збожеволіли та повбивали один одного. Два роки тому над північним узбережжям Довгої Дюни протягом трьох днів було видно дим страшної пожежі. Але навіть якщо то й справді була пожежа, то що нам до того? Ми — діти Відкритого моря. Наші шляхи стеляться серед його хвиль...

— І все ж, помітивши човен остров'ян, які потрапили в біду, ви не залишили його напризволяще, — сказав маг.

— Дехто з наших людей вважав, що ми робимо дурницю. Вони пропонували не чіпати човен — нехай би плив собі хоч світ за очі, — відповів вождь високим холодним голосом.

— Але ж ти не погодився з ними!

— Ні. Я сказав, що хоча це люди з островів, ми повинні допомогти їм. Оце й усе. Але нас зовсім не обходить, куди й навіщо ви мандруєте. Це не наш клопіт! Якщо остров'ян опанував безум, вони самі повинні з ним боротися. А нам належить плисти слідом за Великими. Ми не можемо допомогти вам. Але ви можете залишатися з нами доти, доки забажаєте: ми будемо раді. Незабаром свято Довгого Танцю, а після нього ми рушимо назад, на північ, і східна течія під кінець літа принесе нас до Довгої Дюни. Було б добре, якби ви залишилися з нами — ти зміг би загоїти свою рану. Але якщо ви сядете у човен і попливете своїм шляхом — то й це також нас цілком влаштує.

Яструб подякував вождеві, той підвівся — тендітний і сторожкий, як чапля, — і пішов, залишивши їх самих.

— У невинності бракує сил, аби боротися зі злом, — промовив Яструб, ледь скривившись. — Але для добрих справ сил у неї вистачає... Ми побудемо з ними ще якийсь час, а я постараюся якнайшвидше оклигати.

— Це мудре рішення, — зауважив Арен. Беззахисність пораненого мага вразила і зворушила юнака. Тепер він вирішив захистити цього нестримного чоловіка від нього самого, від його надмірного запалу та прагнення дістатися до визначеної мети. Арен вирішив наполягати на тому, щоб вони залишилися серед плотогонів принаймні доти, доки не вщухне біль у пораненому плечі мага.

Яструб дивився на нього так, ніби його приголомшила похвала.

— Тут гарні люди, — вів далі Арен, не зважаючи на чарівника. — Здається, їх зовсім не зачепила та хвороба, що тлить душі людей у Ґорті й на інших островах. Можливо, ніде в Земномор'ї нас би не прийняли так тепло і привітно, як тут, на цих загублених серед океанських просторів плотах.

— Твоя правда, так воно, мабуть, і є.

— До того ж, влітку тут живеться дуже навіть непогано!

— Авжеж. Хоча я не хотів би все своє життя їсти холодну рибу, не знати, як цвіте груша, і ніколи не скуштувати джерельної води.

Після цієї розмови Арен знову повернувся на пліт Стара, де працював, купався і відпочивав з молоддю, а довгими прохолодними вечорами бесідував із Яструбом і ночував просто неба. Так минали дні, наближалося свято Довгого Танцю — середина літа була вже не за горами, а величезні плоти поволі сунули на південь, захоплені могутньою течією Відкритого моря.

ОРМ-ЕМБАР

Коли настала найкоротша ніч у році, аж до ранку палали смолоскипи на плотах, що збилися у велетенське плавуче коло під зоряним небом, і мерехтливі вогні віддзеркалювалися у тихій воді. Діти Відкритого моря танцювали без музичного супроводу, не було чути ані барабанів, ані флейт — лише босі ноги відбивали ритм на міцних колодах і лунали дзвінкі голоси співців, наче жалібні крики чайок над безмежними водними просторами. Ніч була безмісячною, і тіла танцюристів сновигали, наче тіні, у тьмяному світлі зірок і смолоскипів.

Арен танцював разом з усіма, адже Довгий Танець святкують на всіх островах Земномор'я, незважаючи на те, що в цей день кожен народ танцює і співає по-своєму, трохи інакше, ніж інші. Зрештою, з плином ночі дедалі більше танцюристів почало виходити з кола, щоби перепочити і подивитися на інших. А коли голоси співців дещо захрипли, Арен із гуртом найзавзятіших юнаків-танцюристів перебрався на пліт вождя і залишився там, хоча його приятелі рушили танцювати далі.

Яструб сидів перед Храмом Великих, поряд із вождем і трьома його дружинами. Біля входу до храму, поміж різьбленими на одвірку китами, влаштувався співець, і його високий голос не змовкав усю ніч. Він співав, невтомно відбиваючи руками ритм на дерев'яних колодах під ногами.

— Про що він співає? — запитав Арен Яструба, тому що ніяк не міг розібрати слів, які співець занадто розтягував, намагаючись увібгати їх у неквапний, урочистий ритм.

— Про сірих китів, про альбатросів і про шторм... Вони не знають пісень про героїв і прадавніх королів. Вони нічого не чули навіть про Ерет-Акбе. Трохи раніше він співав про Сеґоя, про те, як він створив землю посеред моря. Оце й усе, що вони пам'ятають із наших пісень. А загалом тутешніх співців надихає лише море.

Арен слухав і чув посвист дельфіна, про якого складав пісню співець. Полум'я смолоскипа вихопило із темряви профіль Яструба, темний і твердий, наче вирізьблений з каменю; юнак бачив вологий блиск очей дружин вождя, які пошепки балакали між собою. Він відчував повільне спокійне погойдування плоту на поверхні тихого моря і, заколисаний, поступово поринув у сон.

Прокинувся він раптово — його розбудила тиша, що несподівано залягла навколо. Співець замовк, і не лише на їхньому, а й на решті плотів, дальніх і ближніх, затихли високі голоси, схожі на крики чайок, і вщух святковий гамір.