Твори том 2 - де Мопассан Ги. Страница 108

Він, по всьому було видно, любив мою матір, і вона його любила. Кохання їхнє було таке потаємне, що ніхто й не догадувався. Бідолашна жінка, забута, в журбі, мабуть, розпачливо прихилилась до нього, перейняла від нього думки, світогляд, теорії вільного почуття, сміливого, незалежного кохання; але така боязка, що не насмілювалася піднести голосу, вона все те вбирала в себе, нагромаджувала, ховала в серці, ні перед ким його не розкриваючи.

Брати мої були недобрі до неї, як і їхній батько, не жаліли її ніколи і, звикши до того, що в домі її ні за що мають, поводилися з нею трохи як не з служницею.

Один тільки я з усіх синів щиро любив її, і вона теж мене любила.

Вона померла. Мав я тоді вісімнадцять літ. Щоб ви зрозуміли те, про що далі йтиме мова, мушу вам сказати, що чоловіка її було взято під опіку, що дільчий акт закріпив майно за моєю матір’ю, яка, завдяки обачному законові та відданості розумного нотаріуса, зберегла за собою право зробити заповіт по своїй уподобі.

Отже, повідомили нас, що материн заповіт зберігається в нотаріуса, й запросили нас туди вислухати його зміст.

Пам’ятаю це, як сьогодні. Була то сцена грандіозна, драматична, чудна та дивна. Викликала її небіжчиця піс-лясмертним своїм повстанням, криком визволення, протестом з глибокої могили, протестом мучениці, яку цілий вік гнітив наш життєвий лад. Був то розпачливий заклик до незалежності з засклепленої домовини.

Той, що вважав себе за мого батька, гладкий, налитий кров’ю чоловік, який нагадував різника, і брати мої, один двадцяти, а другий двадцяти двох літ, обидва дужі хлопці,— спокійно сиділи, чекаючи. Увійшов пан де Бурневаль, теж запрошений сюди, і сів позад мене. В сюртуці, що тісно облягав його стан, дуже блідий, раз у раз кусав він свого вже трохи сивого вуса. Сподівався, певне, на те, що мало трапитись.

Нотаріус замкнув двері, повернувши двічі ключа, зламав на наших очах печатку червоного воску на конверті й почав читати заповіт, змісту якого не знав і сам.

Приятель мій раптом замовк, підвівся з місця, вийняв з шухлядки старий папір, розгорнув його, довго цілував, а тоді промовив:

— Ось що стоїть у заповіті любої моєї матері:

«Я, Анна Катрін Женев’єва Матільда де Круалюс, що підписалася далі, законна дружина Жана Леопольда Жозе-фа Гонтрана де Курсіля, здорова на розум і при повній пам’яті, виявляю тут останню свою волю.

По-перше, прошу милосердного Бога, а потім і сина мого дорогого Рене простити мені те, що я маю вчинити. Я певна, що в дитини моєї досить серця, щоб зрозуміти й простити мене. Я цілий вік каралася. Чоловік мій взяв мене за багатство, а тоді почав зневажати, відступився від мене, гнобив, зраджував безнастанно.

Я йому те дарую, але нічого йому не винна.

Сини мої старші не любили мене ніколи, не жаліли, майже не мали за матір.

Я була для них цілий свій вік тим, чим повинна була бути; тепер, по моїй смерті, я нічого вже їм не винна. Зв’язки по крові не можуть існувати без тривалої, святої, повсякденної любові. Невдячний син гірший за чужого: він злочинець, бо син не має права бути байдужим до своєї матері.

Я завжди тремтіла перед людьми, перед їхніми неправдивими законами, нелюдськими звичками, ганебними забобонами. Стоячи перед Богом, я більше не боюся. З могили я зрікаюся срамотного лукавства; наважуся виявити свою думку і, приклавши руку під цим зізнанням, признатись у своїй великій таємниці.

Отже, всю ту частину свого майна, якою за законом я маю право розпорядитися, я залишаю коханцеві моєму, улюбленому П’єрові Жерменові Сімонові де Бурневалю з тим, щоб від нього вона перейшла до любого сина нашого Рене.

(Ця моя воля зазначена, крім того, докладно в окремому нотаріальному акті).

І Господом всесильним, який чує мої слова, свідчусь, що я прокляла була б небо, прокляла своє існування, коли б не глибока, вірна, ніжна, непохитна прихильність мого коханого, коли б я не зрозуміла в його обіймах, що Господь створив усіх людей для того, щоб вони любили, підтримували одне одного, розважали й плакали разом при лихій годині.

Старші мої два сини народилися від пана де Курсіля, один тільки Рене побачив життя від пана де Бурневаля. Благаю того, хто панує над людьми й їхньою долею, щоб він поставив батька й сина понад передсудами людськими, щоб вони любили один одного до смерті і мене любили в моїй домовині.

Такі останні мої думки, останні бажання.

Матільда де Круалюс»

Пан де Курсіль схопився з місця.

— Такий заповіт могла написати хіба божевільна! — крикнув він»

Тоді пан де Бурневаль, ступивши наперед, промовив гостро, дужим голосом:

— Я, Сімон де Бурневаль, свідчу, що в цьому заповіті тільки щира правда. Я ладен навіть довести це тими листами, що маю в себе.

Пан де Курсіль кинувся до нього. Я думав, що вони візьмуться за барки. Стали один проти одного, високі обидва, один товстий, другий худий, тремтячи як той, так і той. Чоловік моєї матері сказав з притиском заїкаючись:

— Ви падлюка!

Той одказав теж рішучим, сухим голосом:

— Зустрінемося з вами, пане, в іншому місці. Я б давно вже дав вам ляпаса й викликав вас на дуель, коли б для мене найбільше не важив спокій за життя бідної жінки, що через вас стільки перетерпіла.

Потім звернувся до мене.

— Ви мій син, — промовив він. — Чи хочете йти зі мною? Я не маю права взяти вас до себе, але я те право здобуду, коли на те буде ваша воля.

Я мовчки сгис йому руку, і ми вийшли разом. Усе те мені мов уві сні снилося.

Через два дні пан де Бурневаль убив на дуелі пана де Курсіля. Брати мої, боячись страшенного скандалу, змовчали. Я поступився й поділився з ними половиною материної спадщини.

Я почав зватися прізвищем справжнього мого батька, відцуравшись від того батька, якого надав мені закон та який був мені чужий.

Пан де Бурневаль помер п’ять років тому. Я й досі не можу його забути.

Він устав з місця, ступив кілька кроків і, сівши навпроти мене, промовив:

— І я кажу, що материн заповіт то — один з найкращих, з найчесніших, найвеличніших вчинків, на який тільки може спромогтися жінка. А ви хіба не такої думки?

Я простяг до нього обидві руки.

— Та так же, так, мій друже!

Півень проспівав

Пані Берта д’Авансель досі не піддавалась на благання безнадійно закоханого барона Жозефа де Круасара. Зимою, в Парижі, він палко запобігав у неї ласки, а тепер влаштовував на її честь бенкети та полювання в своєму нормандському замку Карвіль.

Чоловік, пан д’Авансель, нічого не бачив, нічого не знав, як воно звичайно буває. Говорили, ніби він жив нарізно з жінкою через фізичну кволість, якої вона не могла йому вибачити. Він був товстенький, маленький, лисий, з короткими руками та ногами, короткою шиєю та коротким носом… словом, увесь короткий.

Пані д’Авансель була зовсім не до пари чоловікові: висока, чорнява, молода жінка, смілива на вдачу, вона дзвінко сміялася в вічі з свого володаря, який на людях називав її «мадам Попот», і ніжно, ласкаво поглядала на широкі плечі, могутню шию та довгі світлі вуса щиро відданого їй барона Жозефа де Круасара.

Проте вона нічим іще не порадувала барона. Він шалено тратився, щоб її розважити. Одне по одному влаштовувалися свята, лови та інші розваги; запрошували на них панство з усіх околишніх замків.

Щодня гончаки, голосно гавкаючи, гнали дібровами лиса чи вепра, і щовечора пишні фейєрверки полуменистими снопами злітали вгору, додаючи свого сяйва до сяйва зірок, а освітлені вікна замкової зали відкидали ясні смуги на галявини, де сновигали вечірні тіні.

Була осінь, золота пора року. Листя кружляло, падаючи на мураву, немов птаство. В повітрі відчувалися пахощі вогкої землі, землі роздягненої, як ото буває чути пахощі голого-тіла, коли жінка після балу скидає з себе одежу.

Якось увечері, під час свята, влаштованого минулої весни, пані д’Авансель сказала пану де Круасарові, що не давав їй спокою своїми благаннями: «Як уже судилося мені схибити, друже мій, то станеться це не раніше, ніж тоді, коли осипатиметься листя. Влітку я маю надто багато справ, щоб найшовся на те час». Він запам’ятав це глузливе та сміливе слово і наполягав тепер дедалі палкіше, завойовуючи серце відважної красуні, що опиралася, гадав він, уже тільки для годиться.