Твори том 2 - де Мопассан Ги. Страница 114

— То мій слуга Іван. Ось його паспорт.

Поїзд пішов далі.

Цілу ніч вони були тільки вдвох у вагоні — і ні слова за весь час не промовили.

Вранці, уже на якійсь німецькій станції, невідомий вийшов. Спинившись у дверях, він сказав:

— Пробачте, пані, що я ламаю свою обіцянку. Я позбавив вас слуги, отже, повинен би стати на його місце. Чи не треба вам чого?

Вона холодно відповіла:

— Коли ласка, покличте мені покоївку.

Він вийшов — і незабаром зник.

Виходячи на деяких станціях до буфету, вона щоразу помічала, що він здалека пильно на неї дивиться. Так прибули вони до Ментони.

II

Доктор якусь хвилину помовчав, а тоді повів далі:

— Одного дня, коли я приймав у себе в кабінеті пацієнтів, увійшов якийсь високий чоловік і промовив:

— Докторе, я до вас розпитати, як здоров’я графині Марії Баранової? Я з приятелів її чоловіка, дарма що вона мене не знає.

Я відповів:

— Здоров’я її в безнадійному стані. їй не вернутись уже до Росії.

Тоді той чоловік раптом заридав, а потім підвівся і вийшов хитаючись, як п’яний.

Того ж таки вечора я сказав графині, що якийсь чужинець заходив до мене довідатись про її здоров’я. Зворушена графиня розповіла мені історію, котру ви оце щойно чули, а тоді додала:

— Я не знаю зовсім цього чоловіка, але він ходить за мною, як тінь, я стрічаю його щоразу, коли тільки вийду на вулицю. Він дивно якось дивиться на мене, проте ніколи ні слова не говорить.

Подумавши трохи, графиня додала:

— От і зараз, я певна, він у мене під вікнами.

Вставши з канапки, вона відслонила фіранки на вікні.

Справді, той самий чоловік сидів на садовій лавці і дивився на вікна готелю. Помітивши нас, він устав і пішов не оглядаючись.

Отже, я був за свідка дивної й сумної речі — кохання двох не знайомих між собою істот.

Він любив її любов’ю врятованого від смерті звірятка, любив без краю віддано й вірно. Щодня заходив до мене й питав: «Як там вона?» — певний, що я догадуюсь, про кого саме мова, і гірко плакав довідуючись, що вона дедалі підупадає на здоров’ї.

А графиня казала мені:

— Я тільки раз говорила з ним, з отим дивним чоловіком, — а мені здається, ніби знаю його вже років з двадцять.

Зустрічаючись із ним, вона відповідала на його уклін з поважним, чарівним усміхом. Вона була щаслива, я це бачив: хоч і покинута, хоч і на смерть приречена, жінка відчувала безмежне щастя від цього глибокого, повного шани, незрадливого кохання, такого чистого й поетичного, від цієї безмежної відданості. Проте, несхибно додержуючи своєї дивної постанови, вона нізащо не хотіла довідатись, хто він такий, заговорити з ним, відновити знайомство.

— Ні, ні,— казала вона, — це зіпсувало б нам усе. Ми мусимо залишитись одне одному невідомі.

Щодо чужинця, то з нього також був, очевидячки, якийсь дон кіхот, бо він не робив жодних зусиль наблизитися до неї і твердо виконував чудернацьку обітницю, дану колись у вагоні: ніколи з нею не розмовляти.

Не раз, хвора та немічна, вставала вона зі своєї канапки, підходила до вікна і відслоняла фіранку — подивитись, чи є він там, на своєму звичайному місці. Побачивши його нерухому постать на садовій лавочці, графиня з усмішкою на устах верталась на канапку.

Умерла вона вранці, о десятій. Я саме виходив з її готелю, як він, стурбований, підбіг до мене. Він знав уже сумну новину.

— Я хотів би її побачити… одну хвилину подивитись… — мовив він.

Я взяв його за руку і вернувся разом з ним до її кімнати.

Опинившись перед ліжком померлої, він припав до її руки безконечним поцілунком, — потім вибіг, як безумний.

Лікар знову замовк, а далі додав:

— Оце, справді, найдивніша з пригод у дорозі, яку я тільки знаю. Чудні-таки бувають безумці на світі. Котрась із присутніх жінок тихенько озвалась на те:

— Вони… оті двоє… не такі були безумні, як ви гадаєте… Вони були… вони були… — і урвала, зайшовшись плачем. Щоб заспокоїти її, заговорили про інше, — і так ми й не дізналися, що саме хотіла вона сказати.

Тітка Соваж

Жоржеві Путе

І

Я не був у Вірлоні п’ятнадцять років. Цієї осені я приїхав туди пополювати до мого друга Серваля, що нарешті почав відбудовувати свій замок, зруйнований пруссаками.*

Я безмірно вподобав цей край. Є на світі такі милі закуточки — вони ніби пестять око. їх любиш трохи не фізичною любов’ю. В нас, у людей, прив’язаних до землі, є знайомі ручаї, дерева, ставки, пагорки, які ми згадуємо з ніжністю й зворушенням, мов радісні події. Буває навіть, що побачиш тільки один раз погожої дішни якийсь перелісок, чи кручу, чи сад, обсипаний цвітом, і повертаєшся до них думкою, і зберігаєш їх у серці, наче образ жінок в ясному й прозорому вбранні, яких колись довелося весняного дня зустріти на вулиці і повсякчас нестримно бажати потім душею й тілом, ніби це саме щастя поминуло.

У Вірлоні я любив усю долину, вкриту гайками, перерізану струмками, що в’ються по землі, немов кровоносні жилки. Там ловділи раків, вугрів і пестрюжок. Божественне щастя! Подекуди в них можна було викупатись, а у високій траві, що росте понад цими річечками, траплялося іноді набрести на куликів.

Я ступав легко, як коза, поглядаючи на двох собак, що бігли поперед мене. Серваль, ідучи метрів за сто праворуч, обшукував поле люцерни. Я звернув у чагарник, що править за межу Содрського лісу, і побачив зруйновану хатину.

І раптом мені пригадалось, якою я бачив її востаннє 1869 року, — чистенька, обвита виноградом, з курми біля ганку. Що є сумнішого за мертвий дім, що стоїть зруйнований і зловісний!

Пригадалося мені також, що одного дуже втомливого дня господиня почастувала мене в цій хатині склянкою вина, а Серваль розповів мені тоді історію її мешканців. Батька, старого браконьєра, забили жандарми. Син, котрого я колись бачив, високий сухорлявий парубок, також славився як несамовитий винищувач дичини. Звали їх Соважами ⁷.

Хтозна, чи було це їхнє ім’я, чи прізвисько.

Я гукнув Серваля. Він поквапився до мене своєю звичайною журавлиною ходою.

— Що сталося з тими людьми? — запитав я його.

І ось що він розповів.

II

Коли оголосили війну, Сов аж-молодший, якому було тоді тридцять три роки, пішов добровольцем у військо, лишивши матір саму. Стару не дуже жаліли, бо знали, що в неї є грошенята.

Отже, вона зосталася одна в цій самотній хатці, далеко від села, аж на узліссі. Зрештою, вона не дуже-то боялася, бо була тієї ж породи, що й чоловік та син, — міцна, стара жінка, висока й кощава; вона мало коли сміялась, і з нею ніхто ніколи не жартував. Та проте селянки рідко сміються. Це вже чоловіча справа — сміятись! А в жінок душа зажурена й замкнута, бо життя їхнє похмуре й безпросвітне. Чоловік хоч трохи звикає до галасливої веселості в шинку, а дружина його завади поважна й сувора. М’язи її лиця не знають тих рухів, що потрібні для сміху.

Тітка Соваж жила і далі у своїй хатці, яку незабаром замело снігом. Раз на тиждень вона приходила в село купити хліба й м’яса і знову поверталась додому. А що тоді говорили про вовків, то вона носила за спиною синову рушницю, іржаву, з потертим ложем. Таки кумедно виглядала ця рослява, злегка зігнута жінка, коли повільна брела снігами, а дуло рушниці стирчало з-за чорного очіпка, що вкривав голову і ховав від чужого ока сиві коси.

Та якось прийшли пруссаки. їх розмістили по хатах, залежно від заможності господарів. Стару Соваж мали за багачку і до неї поставили чотирьох німців.

То було четверо кремезних хлопців, білотілі, з русявими бородами і блакитними очима, вгодовані, незважаючи на тяготу переходів, і цілком тихомирні, як для переможців. Оселившись у цієї немолодої вже жінки, вони багато допомагали їй, звільняючи, наскільки могли, від зайвого клопоту й витрат. Уранці вони хлюпоталися біля колодязя без мундирів, оголивши в різкому світлі морозного дня біло-рожеві тіла жителів Півночі, тим часом як тітка Соваж вешталась по двору, готуючи юшку. Потім вони прибирали і підмітали кухню, рубали дрова, чистили картоплю, прали білизну — словом, порались, як четверо добрих синів біля матері.