Твори том 2 - де Мопассан Ги. Страница 128

— А вас як звуть?

Я сказав своє ім’я. Вона пильно глянула на мене, а далі промовила тихим голосом, як то буває, коли на людину наплинуть спомини:

— Так, так, пригадую. А що сталося з Брізмарами?

— Всі повмирали.

— А! І Сірмонів ви теж знаєте?

— Так. Молодший в них тепер генерал.

Тоді вона проказала, тремтячи з хвилювання, туги, не знаю вже з якого складного, дужого й святого почуття, — того, що примушує заговорити раптом про глибоко в душі заховані речі, про людей, чиї імена до дна зворушують серце:

— Так, Анрі де Сірмон. Я його добре знаю. Це мій брат.

Здивований, вражений, глянув я на неї. І раптом згадав.

Ця історія наробила колись великого галасу серед знатних родин у Лотарінгії. Молоду дівчину, багату і вродливу, Сюзанну де Сірмон викрав гусарський унтер-офіцер із того полку, яким командував її батько.

Цей солдат, котрий зумів причарувати дочку свого полковника, був парубок із селянської сім’ї, та гарний, хоч малюй, у синьому доломані. Напевно, вона нагляділа його і покохала, бачивши, як проходять один по одному ескадрони. Та як вона з ним заговорила, як домудрувались вони зустрічатись і змовитись, як вона насмілилась дати йому зрозуміти, що любить його, — про це ніхто нічого не знав.

Нікому й на думку не спадало, що має статись.

Якось увечері, коли солдатові вийшов його термін, він зник разом із нею. Шукали їх, та не знайшли. Від неї не було жодних звісток, і її вважали за мертву.

І от тепер я знайшов її в цьому непривітному яру.

— Пам’ятаю, добре пам’ятаю, — сказав я. — Ви панна Сюзанна?

Вона кивнула головою: так! Сльози котилися в неї з

очей. Показуючи очима на старого, що стояв нерухомо на порозі халупи, вона мовила:

— Це він.

І я збагнув, що вона й досі любить його і досі дивиться на нього зачарованими очима.

— Чи ж були ви щасливі принаймні? — спитав я.

А вона відказала повним щирого почуття голосом:

— О! Дуже, дуже щаслива! Він мені дав велике щастя. Я ні разу не каялась.

Я дивився на неї, сумний, здивований, вражений могутністю любові! Ця багата дівчина пішла за ним, за простим селянином. З неї самої зробилася селянка. Вона звикла до його життя, позбавленого найменшої розкоші, вишуканості, елегантності, і перейнялась простими його звичками. І вона ще й тепер кохала його. Панська дочка обернулась у звичайнісіньку мужичку — в очіпку, в полотняній спідниці. Сидячи коло дерев’яного столу на солом’яному стільці, вона їла з глиняної миски капусняк із салом. Спала обіч свого чоловіка на солом’янику.

І не було в неї інших думок, тільки про нього! Вона не шкодувала ні за пишними уборами, ні за дорогими тканинами, ні за оздобами, ні за м’якими меблями, ні за теплими у шпалерах покоями, де струмують завжди тонкі парфуми, ні за перинами, в які так любо поринає тіло. Нічого їй не треба було, крім нього. Він — це було все для неї.

Молодою дівчиною покинула вона життя, покинула те коло, в якому виховалась, і тих людей, що зростили її й любили. Лише вдвох із ним вона прибула до цієї дикої долини. І він становив для неї все, чого бажають, про що марять, на що сподіваються люди. І він до краю сповнив щастям її життя.

Щасливіша вона не могла бути.

І цілу ніч, дослухаючись, як хрипло дише старий солдат, лежачи на вбогому ліжку, поруч тієї, котра пішла за ним далеко, я думав про цю дивну й просту історію, про це таке повне і такими бідними засобами осягнене щастя.

Рано-вранці я вийшов, стиснувши руки старому подружжю.

Оповідач замовк. Одна з жінок промовила:

— Ну, вона мала надто досяжний ідеал, надто примітивні потреби і надто невеликі вимоги. Певне, була просто нерозумна.

Друга на те повагом:

— Дарма! Вона була щаслива.

А там, на видноколі, Корсіка тонула в нічній темряві, зникала поволі в морі; велетенська тінь її зливалася з імлою, так ніби вона з’явилась була власне для того, щоб розказати історію вірної та невибагливої пари, що знайшла собі притулок на її берегах.

Вендета

Вдова Паоло Саверіні жила з сином у невеличкій хатині під кріпосною стіною Боніфачо. Те місто, розташоване на відногах гір, що де-не-де повисли аж над самим морем, поглядає через усіяну рифами затоку на низький берег Сардінії. З другого боку на підступах до міста крізь бескеття тягнеться підковою провалля, воно здається великим і глибоким коридором, але то гавань, що, вигинаючись поміж двома крутими височинами, доходить аж до перших будівель; там снують маленькі човни рибалок, італійських чи сардінських, а два рази на місяць — старий задишкува-тий пароплав, який прибуває з Аяччо.

На білих горах купчаться білі будинки, а через те тут білого аж занадто. Ті будинки немов гнізда диких птахів, що обліпили скелю, навислу над цим страшним проваллям, де майже не побачиш корабля. Вітер без упину накидається на море, накидається на голий берег, такий вже знівечений, що трава аж світиться; він вривається у протоку й пожирає все на її берегах. Гостре каміння, якого тут безліч, проштрикує з шумом усі хвилі й нанизує на вістря піняву, а вона здається клаптями полотна, що пливе й тріпотить на воді.

Хатина вдови Саверіні, що притулилася на самому краєчку провалля, дивилася трьома вікнами на цей дикий і безживний простір.

Вдова жила там відлюдно, із сином Антуаном, а при них ще собака Борзий — велика худа вівчарка, з довгою шерстю. З, собакою хлопець ходив на полювання.

Та одного вечора, коли дійшло до сварки, Антуан Саверіні упав, забитий на смерть — підступно в нього засадив ножа Ніколо Раволаті, а сам ще тієї ж ночі втік у Сардінію.

Стара мати, як побачила синове бездиханне тіло, що принесли якісь люди, не озвалася ні криком, ні сльозою, вона застигла з жаху і довго, безмовно дивилася на свою дитину; потім простерла над трупом свою зморщену руку і склала присягу вендети. Вона не хотіла нікого ні чути, ні бачити, а, зачинившись у хаті, похилилася коло синового тіла, і тільки собака невгавно вив. Він завивав, аж заходився, стоячи в ногах ліжка, простягти голову до свого хазяїна, а хвоста затиснувши лапами. Пес не ворушився, як і мати, а вона, схилившись над синовим тілом, дивилася застиглими очима й беззвучно плакала великими холодними сльозами.

Юнак лежав навзнак, — він був у куртці з грубого сукна, роздертій і пошарпаній на грудях, — і мовби спав; та всюди було видно кров: на порваній через рану сорочці, на безрукавці, на штанях, на обох руках і на обличчі. Кров запеклася на чубі та бороді.

Стара мати стала проказувати до сина. Почувши її голос, собака затих.

— Що сталось — не вернеться, але за тебе, мій бідний, сину мій, моя дитино рідна, спаде на нього помста. Спи, тихо спи, спаде на нього помста, спаде, ти чуєш? Клянеться в тім тобі не хто, а мати! А вона, як сам ти добре знаєш, справдить своє слово.

І вона припала до сина, приклала свої холодні вуста до його мертвих вуст.

А Борзий знов заскавулів. Він, здавалося, стогнав, монотонно, страшно і протяжно.

Вони обоє, жінка і собака, пробули так аж до самого ранку.

На другий день Антуана Саверіні поховали, а через якийсь час у Боніфачо про нього вже ніхто не згадував.

Він не мав брата — ні рідного, ні двоюрідного. В його роді не зосталося чоловіка, щоб помститися за нього. Лише старенька мати безнастанно думала про помсту.

По той бік затоки від світу до смерку бачила вона білу цятку на березі: маленьке сардінське село, Лонгосардо, куди ховаються корсіканські розбишаки, що не почувають себе безпечно в місті. Там майже всі такі, осіли проти рідних своїх місць і дожидаються хвилини вороття, повернення до лісових хащів. І в тім селі, вона це добре знає, ховається Ніколо Раволаті.

Сама-одна як палець, цілий божий день вона сидить коло вікна, дивиться туди і думає про помсту. Що може вона вдіяти? Тут потрібна тверда рука, а вона без нікого, така вже немічна, за два кроки до могили. Але вона заприсягла-ся, вона поклялася над смертним ложем сина. Того не можна забути, далі не можна чекати. А що вдіяти? Що? Вона вже і сну не знала, і місця, спокою собі не знаходила, затято добираючи способу. Собака дрімав біля її ніг, а часом задирав голову і вив у далечину. Відтоді як не стало його хазяїна, він не раз отак завивав, мовби кликав його, мовби у своїй собачій невтішній душі закарбував спогад, якого стерти несила.