Твори том 2 - де Мопассан Ги. Страница 156
Почекав, приклав вухо до замкової щілини і заговорив
уже спокійно:
— Ет! Хай собі спить, раз уже спить. Зараз принесу вина, почекайте хвилинку.
Він вийшов. Я слухняно сів.
І навіщо оце мене сюди принесло? Зненацька я здригнувся, бо в кімнаті Волошки стиха розмовляли, хтось обережно, майже нечутно ходив.
Прокляття! Чи не потрапив я в пастку? Як же це вона не прокинулася справді, ця Волошка, від лементу, знятого її чоловіком, від такого грюкоту в двері? Чи не є це знак для спільників, мовляв, пташка в клітці, я постою на дверях, а черга за вами? Так і є: за дверима вовтузилися чимдалі чутніше, хтось намацував замок: клацнув ключ.
Серце моє закалатало. Я відступив до протилежної стінки, кажучи собі: «Ну що ж, будемо захищатися», — і, схопивши дерев’яний стілець обіруч за спинку, приготувався до запеклої бійки.
Двері прочинилися, висунулася рука і притримала їх напіввідчиненими, потім з-за дверей виткнулася голова, голова чоловіка у фетровому капелюсі, і я побачив втуплені в мене очі. Потому так швидко, що я не встиг зробити для захисту жодного руху, цей чоловік, цей гаданий лиходій, — босоніж, одягнений похапцем, без краватки і з черевиками в руках — гарний хлопець, їй-богу, і, видно, з досить заможних, — прожогом кинувся до виходу і зник у пітьмі.
Пригода оберталася кумедно. Я сів і став чекати чоловіка Волошки, який щось довгенько шукав те вино. Нарешті стало чути, як він іде по сходах, і від цих звуків я раптом розреготався нестримним сміхом, як іноді регочеш, коли залишаєшся сам.
Чоловік увійшов, несучи в руках дві пляшки, і промовив:
— А жінка що, все спить?.. Вона не прокинулася, ви не чули?
Я був певен, що з того боку дверей слухають, і сказав:
— Ні, не чув.
Він знову гукнув:
— Поліно!
Вона не відповіла і не ворухнулася. Він підійшов до мене і пояснив:
— Бачте, в чім справа: вона не любить, як я приходжу вночі випити трохи з яким приятелем.
— То ви гадаєте, вона не спить?
— Та напевно не спить.
Вигляд у нього був невдоволений.
— Ну, будьмо! — сказав він. І зразу ж зібрався спорожняти обидві пляшки одну по одній. Але цього разу я був рішучим і, випивши склянку, підвівся. Він уже не думав мене провожати, а, подивившись на жінчині двері важким поглядом, поглядом ображеного простолюдина, який ледве стримує лють, стиха процідив: — Коли ви підете, вона мені таки відчинить.
Я дивився на цього боягуза, який розлютився оце хто-зна-чому, може, від невиразного передчуття, від інстинктивної підозри обдуреного самця, якому не до вподоби зачинені двері. Він говорив мені про неї з такою ніжністю, а тепер напевно поб’є її.
Він іще раз смикнув двері:
— Поліно!
Голос жінки, яка, здавалося, щойно прокинулася, відповів з-за стіни:
— Чого тобі?
— Ти що, не чула, що я вже давно прийшов?
— Ні, я сплю, і не заважай мені.
— Відчини.
— Коли ти будеш сам. Приводиш ото з собою ночами п’яниць.
І тоді я пішов, спотикаючись на сходах, як той, чиїм спільником я мимоволі став. Простуючи шляхом до Парижа, я думав про те, що мені довелося побачити у цій норі одвічну драму, яка розігрується щодня на всі лади і по всіх усюдах.
Перший сніг
Довга дорога від Круазетта вигинається луком понад голубою водою. Ген, праворуч, випнувся далеко в море Естерель. Він заслоняє собою краєвид, замикаючи обрій, немов по-південному пишними декораціями, своїми численними дивовижними, шпичастими вершинами.
Ліворуч острови Сент-Маргеріт та Сент-Онора, злігши на воду, показують свої зарослі ялинами спини.
І скрізь: понад широкою затокою, попід високими горами, що обступили Кан, — немовби дрімають на сонці біленькі вілли. їх видно здалека, ті чистенькі будиночки; вони обсипали зверху донизу гори, сніговими цятками біліють на зеленому тлі.
Найближчі до води розчинили гратчасті віконниці на розлогий шлях, куди набігають лагідні хвилі. Гарно, любо. Теплий зимовий день; ледве повіває у повітрі прохолодою. З-за мурів виглядають із садків апельсинові та лимонні дерева, вкриті золотими плодами. Жінки з дітьми, що граються обручами, проходять помалу по алеї; інші балакають з чоловіками.
Молода жінка вийшла оце з маленького кокетливого будиночка, що дверима виходить на Круазетт. Зупинилась на хвилинку, подивилась на людей, що гуляють по алеї, усміхнулася й повернула непевною ходою до вільної лавочки біля самого моря. Стомившись від отих двадцяти кроків, вона сіла, задихана. Обличчя в неї бліде як у мерця. Вона кашляє, притуляє прозорі пальці до вуст, ніби намагаючись спинити вибух кашлю, що знесилює її.
Дивиться на осяяне сонцем небо, де шугають ластівки, на далекі химерні вершини Естереля, на таке близьке, таке голубе, таке спокійне, таке гарне море.
Усміхається, шепоче:
— Ой, яка я щаслива!
А вона знає, одначе, що має вмерти, що не побачить більше весни, що мине рік — і ці самі люди, які проходять повз неї дорогою, будуть знову вдихати тепле повітря цього любого краю зі своїми діточками, більшенькими вже трохи, і серця їхні все сповнені будуть ущерть надією, коханням, щастям, тоді як бідне її тіло, що сьогодні ще в неї лишилось, зотліє у дубовій труні, і тільки самі кістки лежатимуть у шовковій сукні, яку вона собі придбала на смерть.
Її вже не буде. Життя триватиме для інших. А для неї воно скінчиться, скінчиться назавжди. її вже не буде… Вона усміхається, вдихає, наскільки має сили в хворих своїх легенях, пахощі, що струмують у саду.
І мріє.
Вона пригадує. Її віддали заміж — ось уже чотири роки — за нормандського дворянина. Це був дужий хлопець, бородатий, червоновидий, широкий у плечах, невеликого розуму та веселої вдачі.
Одружили їх з матеріальних міркувань, а яких, вона й сама не знала. Вона охоче сказала б «ні». Але вийшло «так» — кивнула мовчки головою, щоб не перечити батькові та матері. Була вона парижанка, весела й життєрадісна.
Чоловік відвіз її до свого нормандського замку, просторого, кам’яного будинку, оточеного великими, старезними деревами. З чільного боку заступали світ високі, густі ялини. Праворуч, крізь галявину, було видно зовсім голу рівнину, що простяглася аж до далеких ферм. Попід огорожею-проходив путівець, що за три кілометри виводив на широкий шлях.
О, вона про все згадала: як прибула, перший день у новій оселі, своє відлюдне потім життя.
Вийшовши з екіпажа, поглянула тоді на старий будинок і сказала сміючись:
— Невесело тут!
Чоловік і собі засміявся.
— Не біда! — сказав. — Звикнеш. Ось побачиш. Я тут ніколи не нуджусь.
Того дня вони все цілувались, і час для неї не протягся довго. На другий день знов почались поцілунки, і, правду кажучи, так було цілісінький тиждень.
По"тім вона взялася обставляти дім. Пройшов місяць. Дні минали у клопоті — не такий-то був і клопіт, а не було
коли і вгору глянути. Вона дізнавалась про вартість, важливість дрібничок у житті. Зрозуміла, що можна цікавитись ціною на яйця — дони коштують то більше на кілька сантимів, то менше, як до пори року.
Було літо. Вона ходила на поле, дивилася, як жнуть. Веселе сонце підтримувало веселощі у неї в серці.
Настала осінь. Чоловік став ходити на полювання. Він ішов з дому рано з двома собаками — Медором та Мірзою. Вона зоставалась сама; не журилася врешті, що нема коло неї Анрі. Хоч і любила його дуже, проте могла без нього обходитись. Коли він вертався, вона впадала особливо коло собак. Дбала за них щовечора, доглядала, як мати, голубила без кінця, давала безліч пестливих прізвиськ, — таких їй і на думку не спадало прикладати чоловікові.
Він щоразу розповідав їй про полювання. Казав, де саме натрапив на куріпок, дивувався, що не знайшов зайця в конюшині у Жозефа Ледантю, чй обурювався з учинків пана Лешапельє з Гавра, який весь час вештався по межах його маєтку, щоб вполювати ту дичину, яку зжене він, Анрі де Парвіль.