Твори том 2 - де Мопассан Ги. Страница 166

— Ха-ха! Любий мій, нахабні?.. Так, ці зважуються на все зразу ж… геть на все… Чуєш?.. І ще на багато чого…

Я обурився, нібито вона відкрила мені щось потворне.

— І ви їм усе дозволяєте?..

— Ні… не дозволяємо… ми даємо таких ляпасів… Проте це нас таки розважає… З ними куди цікавіше, ніж із вашою братією!.. І до того ж із ними завжди страшно, ніколи не почуваєшся спокійно… А це ж так приємно — боятися… боятися цього. Весь час доводиться пильнувати… це щось подібне до дуелі… Дивишся їм в очі, ловлячи їхні думки, стежачи за їхніми руками. Якщо хочеш, вони просто нахаби, зате вони люблять нас таки краще, ніж ви!..

Дивне і несподіване відчуття охопило мене. Хоча й парубок, та ще й переконаний, при такій безсоромній відвертості я відчув зненацька в собі душу одруженого чоловіка. Я став другом, спільником, братом усіх довірливих чоловіків, що їх як не грабують, то одурюють усі ці нахаби, ласі до чужих жінок.

Саме під впливом цього дивного душевного стану, який не залишає мене досі, я й пишу вам, аане, і звертаюся до вас із проханням вдарити на сполох по всій великій громаді спокійних чоловіків.

Проте я все ще вагався. Ця жінка була п'яна і, може, брехала. Я спитав:

— Як же це так, невже ви, жінки, ніколи й нікому не розповідаєте про ці пригоди?

Вона подивилася, на мене з таким глибоким і щирим співчуттям, що на якусь мить мені здалося, ніби вона протверезіла з подиву.

— Ми… Та який же ти дурень, мій любий! Хіба ж про це хто коли говорить?.. Ха-ха-ха! Хіба твій слуга признається тобі у своїх дрібних хитрощах або каже про ті су, що має з кожного франка, і про все інше? Це ж бо й є наше су. Чоловікові нема чого скаржитись, коли ми не йдемо далі. Але який же ти дурень! Казати про це — значить сполохати всіх простаків! Але який ти дурень!.. І потім, хіба це вадить: все одно ми ж не піддаємося!

Я спитав іще, геть спантеличений:

— Значить, тебе часто цілували?

Вона відповіла з величною зневагою до чоловіка, що міг у цьому мати сумнів:

— Господи!.. Та всіх жінок часто цілують… Спробуй сам із якоюсь, аби побачити, тютя ти з полив’яним носом! О, до речі, поцілуй пані Н., вона зовсім іще молода, дуже цнотлива… Поцілуй, друже мій, поцілуй… і торкнися… от побачиш… побачиш… ха-ха-ха!

Зненацька вона жбурнула келих вина в люстру. Шампанське бризнуло дощем, загасило три свічки, поплямило шпалери, залило стіл, а скалки битого кришталю розлетілися по всій кімнаті. Вона схопила пляшку, щоб і її жбурнути навздогін, але я цьому перешкодив… Тоді вона пронизливо заверещала… і почалася істерика, як я й передчував…

Через кілька днів, коли я зовсім забув про всі ці визнання п'яної жінки, мені довелося зустрітися на одному вечорі з тією пані Н., яку моя коханка радила мені поцілувати. А що ми жили з нею на тій самій вулиці і вона була того вечора сама, то я запропонував провести її. Вона погодилася.

Тільки-но ми сіли в карету, я сказав собі: «Ану, спробуймо», — але не зважувався. Я не знав, з чого почати, як взятися до справи.

Але раптом мене охопила відчайдушна сміливість бо ягуза.

— Які ви були гарні сьогодні! — сказав я.

Вона засміялась:

— Значить, сьогоднішній вечір був винятком, якщо ви це помітили вперше?

Я ані пари з вуст. Змагання в гречності аж ніяк мені не до душі. Проте, подумавши трохи, я знайшов таку відповідь:

— Та ні, просто я ніколи не зважувався вам цього сказати.

Вона здивувалася:

— Чому ж?

— Тому що… це досить важко.

— Важко сказати жінці, що вона гарна? Звідки ви це взяли? Треба завжди це казати… навіть коли ви не зовсім так думаєте, бо такі речі завжди приємно чути.

Нараз я відчув приплив неймовірної зухвалості і, схопивши її за стан, наблизив губи до її вуст.

Ороте, очевидно, я тремтів при цьому і не здався їй надто небезпечним. Крім того, я, напевно, надто незграбно обійняв її, бо вона тільки відвернула голову, щоб уникнути мого поцілунку, і проказала:

— О ні… Це занадто… занадто… Ви зразу багато хочете… І потім, не зіпсуйте мені зачіску… Хіба ж можна цілувати жінку, в якої така зачіска, як у мене?..

Я відкинувся у куток карети, спантеличений і зніяковілий від цієї невдачі. А карета тим часом зупинилася біля її дверей. Вона вийшла, простягла мені руку і найлюб’язні-шим тоном промовила:

— Дякую за компанію, любий пане… І не забувайте моєї поради…

Я побачив її знову через кілька днів. Вона все забула.

А я, шановний пане, я безупинно думаю про інших чоловіків… про тих, що не лякаються зачісок і ніколи не проминають доброї нагоди…

Пропоную цього листа, нічого до нього не додаючи, на обговорення моїх читачів і читачок — одружених і неодружених.

Новорічний подарунок

Жак де Рандаль, пообідавши на самоті у себе вдома, відпустив слугу і сів до столу, збираючись писати листи.

Отак наодинці з собою він проводжав кожен рік, пописуючи та мріючи собі. В цей день він завжди немовби робив огляд усього, що сталося протягом року, всього, що закінчилося, всього, що вмерло. І в міру того, як перед очима його виникали образи друзів, він писав кожному по кілька рядків — сердечне привітання з Новим роком.

Отож і тепер він сів за стіл, відчинив шухляду, витяг звідти фотографічну картку жінки, якийсь час дивився на неї, потім поцілував і, поклавши її поруч із бюваром, почав писати:

«Люба моя Ірено, Ви, напевно, одержали нещодавно невеличкий подарунок, який я Вам відіслав; сьогодні я залишився ввечері сам і взявся за перо, щоб сказати Вам…»

Тут рука його спинилася. Жак підвівся і почав ходити по кімнаті.

Вже місяців із десять мав він коханку, не таку, як інші, не якусь там шукачку пригод, не жінку з театрального

світу, не з вулиці, а жінку, яку він любив і завоював. Він був уже не першої молодості, хоча й зовсім іще не старий, і ставився до життя серйозно, маючи позитивний і практичний розум.

Отож він заходився підбивати підсумки своєї пристрасті, достоту як щороку підводив рахунок своїх дружніх стосунків, порваних чи недавно зав’язаних, рахунок усіх подій, що ввійшли в його життя.

Перший шал кохання вже вгамувався, і він питав себе з точністю розважливого ділка, чим він був для неї тепер, і намагався вгадати, ким стане в майбутньому.

Він зазирнув у свою душу і побачив там велике і глибоке почуття, повне ніжності, вдячності та інтимної симпатії,— те, з чого народжуються мііщі й тривалі зв’язки.

Він здригнувся від дзвінка… Відчинити чи ні? Але одразу подумав, що саме в новорічну ніч і слід відчиняти двері перед Невідомим, яке йде мимо й постукає,— хоч би яке це Невідоме було.

Він узяв свічку, пройшов через передпокій, відсунув засуви, повернув ключ, потяг двері до себе. Перед ним стояла його коханка, бліда як крейда, тримаючись рукою за стінку.

Він пробелькотів:

— Що з вами?

Вона відповіла:

— Ти сам?

Вона увійшла як жінка, що бувала тут не раз. Опинившись у вітальні, вона впала на канапу і, затуливши обличчя руками, гірко розридалася.

Він став коло неї навколішки, намагався відняти її руки від обличчя і зазирнути їй в очі.

: — Ірено, Ірено, ну що з вами? — повторював він. — Скажіть мені, що сталося?

Тоді вона проказала крізь сльози:

— Я більше не можу жити так…

Він не розумів.

— /Кити так?.. Але як?

— Так. Не можу я більше жити… у сббе… Ти не знаєш…

я тобі не казала ніколи… Це жахливо… Я не можу більше… мені надто тяжко… Він мене щойно побив…

— Хто, твій чоловік?

— Так, мій чоловік.

— А!

Він дуже здивувався, бо ніколи не міг припустити, що її чоловік може бути такий брутальний. Адже він належав до вищого світу, ходив до аристократичних клубів, їзди» верхи, бував у театрі, займався фехтуванням; його всюди знали, цінували, про нього говорили, манери його були дуже галантні, розум дуже обмежений, освіченості і природних здібностей йому бракувало, що й треба для того, щоб мислити, як усі інші виховані люди, і шанувати всі* великосвітські забобони.