Твори том 2 - де Мопассан Ги. Страница 32

Він подумав: «Усе-таки я добре вчинив: я б надто страждав!»

Він вернувся додому, взяв гамака, якого побачив у сінях, і прив'язав його між двома липами, лігши в нього й дивлячись на воду, намагався ні про що не думати.

Він пролежав так до сніданку, солодко занімівши, у блаженному спокої тіла, що переходив і на душу. Сніданок він розтягнув якомога довше, щоб скоротити день. Але його нервувало чекання: він виглядав пошту. Він телеграфував до Парижа й написав до Фонтенбло, щоб йому пересилали сюди листи. Він нічого не одержував, і його починало гнітити відчуття того, що його забуто. Чому? Він же не міг сподіватися нічого приємного, втішного й заспокійливого з маленької чорної сумки, що висіла при боці в листоноші, нічого, крім непотрібних запросин та нецікавих новин. Нащо ж тоді мріяти про ці невідомі листи, ніби в них таїться рятунок для його серця?

Чи не ховається в самій глибині його душі марна надія, що вона йому напише?

Він спитався в однієї із своїх старих служниць:

— О котрій годині приходить пошта?

— Опівдні, пане.

Якраз була дванадцята година. Він із зростаючою тривогою почав прислухатися до гомону надворі. Стук у вхідні двері змусив його підхопитися. Листоноша приніс тільки газети, й три нецікаві листи. Маріоль прочитав газети, перечитав їх ще. раз, знудився й вийшов з дому.

Що йому робити? Він вернувся до гамака і знов простяг-ся в ньому. Але за півгодини його охопила непереможна потреба піти кудись. До лісу? Так, ліс був чудовий, але самотність в ньому відчувалася ще глибше, ніж удома або в селі, бо там інколи чулися якісь відгомони життя. А та мовчазна самотність дерев і листя сповряла його смутком та жалем, топила його у власному горі. Він у думці знов зробив свою вчорашню довгу прогулянку і, пригадавши жваву маленьку служницю в отелі «Коро», сказав сам собі: «Ага! Піду туди й там пообідаю!» Ця думка сподобалась йому, все ж якесь заняття, спосіб виграти кілька годин, і він зараз же вирушив у дорогу.

Довга сільська вулиця тяглася просто долиною, між двома рядами білих низеньких хаток, укритих черепицею. Деякі з них стояли край дороги, інші — в глибині маленьких дворів, де цвів бузок, порпалися кури в теплому гною, а сходи з дерев’яними бильцями дерлися просто неба до дверей, пробитих у стінах. Селяни помалу порались перед своїми оселями. Мимо пройшла згорблена бабуся, в подертій кофті, з сивувато-жовтими, незважаючи на її вік, косами, бо селяни майже ніколи не мають справжньої сивини; її худі й вузлуваті ноги виглядали з-під вовняної спідниці, підіткнутої ззаду. Вона дивилася просто поперед себе безтямними очима, очима, що ніколи нічого не бачили, окрім кількох найпростіших речей, потрібних для її нужденного існування.

Друга, молодша, вішала білизну перед своїми дверима. Коли вона підводила руки, то піднімалася спідниця і видно ставало кощаві ноги в синіх панчохах — кістки без м’яса, а її стан і груди, плескуваті й широкі, свідчили про безформне тіло, певне, страшне з вигляду.

Маріоль подумав: «Жінки! Оце — жінки! Ото так жінки!»

Постать пані де Бюрн вималювалася в ньрго перед очима. Він бачив її, диво вишуканості й краси, ідеал людського тіла, кокетливу, вбрану, щоб тішити чоловічі погляди, і затремтів від тривоги за непоправну втрату.

І він подався швидше, щоб розважити своє серце й думку. Коли увійшов до аг елю, маленька служниця зразу впізнала його і приязно привіталася:

— Добридень, пане.

— Добридень, панночко.

— Хочете чогось випити?

— Вип’ю для почину, а потім я тут пообідаю.

Вони обміркували, чого йому спершу випити і чого з’їсти потім. Він радився з нею, щоб змусити її розбалакатись, бо йому подобалася її жвава паризька говірка, мова її була така сама вільна, як і рухи.

Слухаючи її, він думав: «Яка мила ця дівчинка! Мені здається, з цього зернятка може вирости кокетка».

Він запитав її:

— Ви парижанка?

— Так, пане.

— Ви вже тут давно?

— Два тижні, пане.

— Вам тут подобається?

— Поки що не дуже, але ще рано судити, до того ж я втомилася від паризького повітря, а на селі відпочила.

Власне кажучи, через те я й зважилася сюди поїхати. То принести вам вермуту, пане?

— Так, панночко, і скажіть кухареві чи куховарці, щоб вони приготували обід краще.

— Усе буде гаразд, пане.

Вона вийшла, залишивши його самого.

Він спустився до садка і влаштувався у альтанці, куди йому й подали вермут. Там він пробув до вечора, слухав, як свистав у клітці дрізд, та дивився, як часом проходила маленька служниця. Вона кокетувала й хизувалася перед ним, бо зрозуміла, що припала йому до вподоби.

Він пішов, як і напередодні, звеселілий від шампанського, але темрява та нічна прохолода швидко розігнали легке сп’яніння, і непереможний смуток знову ввійшов у його душу. Він думав: «Що я робитиму? Чи залишитися тут? Чи я надовго засуджений тягти це гірке життя?» І заснув дуже пізно.

Другого дня він колихався знов у гамаку, рибалка все закидав свою сіть, і Маріолеві спало на думку й собі порибалити. Крамар, що продавав вудки, дав йому вказівки щодо цього спокійного спорту і навіть узявся керувати його першими спробами. Маріоль прийняв його послугу, та з дев’ятої години аж до полудня з великим старанням і напруженням спіймав лише три маленькі рибки.

Поснідавши, він знову пішов у Марлот. Чого? Щоб як-небудь згаяти час.

Маленька служниця, побачивши його, засміялася.

Він і собі всміхнувся, його вабила її привітність, і він спробував зайти, з нею в розмову.

Вона говорила ще вільніше, ніж напередодні. Звали її Елізабет Ледрю.

її мати, хатня швачка, торік померла, тоді батько, рахівник, завжди п’яний і без посади, кудись зник, бо жив на жінчині та доччині заробітки, а тепер дівча, хоч і шило цілий день у своїй мансарді, не могло заробити само на двох. Її змучила та одноманітна праця, і вона стала служницею в ресторані та й пробула там рік. Вона вже почувала себе втомленою, і в цей час господар от елю «Коро» в Марлоті, якому вона прислужувала, запросив її на літо разом з двома іншими дівчатами, що приїдуть трохи пізніше. Цей господар, безперечно, вмів приваблювати гостей.

Розповідь припала до душі Маріолеві. Він уміло розпитував дівчину, обходячись з нею, немов з панночкою, і вивідав у неї багато цікавих подробиць про сумне й нужденне життя сім’ї, розореної п’яничкою. Вона ж, істота покинута, безпритульна, самотня і все ж весела, бо молода, почуваючи щиру цікавість цього незнайомця та його живу уважність, була з ним одверта, розкрила всю свою душу, бо її поривів не могла стримувати так само, як і своєї проворності.

Коли вона замовкла, він спитав:

— І… ви будете служницею все життя?

— Не знаю, пане. Хіба ж я можу вгадати, що зо мною станеться завтра?

— Але ж треба думати про майбутнє.

Легка тінь стурбованості лягла на її обличчя, але швидко зникла. Вона відповіла:

— Я візьму те, що мені випаде на долю. Що буде — то буде!

Вони розійшлися добрими приятелями.

Він знову прийшов за кілька днів, потім ще раз, а далі почав приходити часто. Його невиразно приваблювала простодушна розмова з самотньою дівчиною, її вільна балачка трохи розвіювала його смуток.

Але вечорами, вертаючись до Монтіньї і думаючи про пані де Бюрн, він зазнавав страшних нападів розпачу. На світанку йому трохи легшало на душі, але коли наставала ніч, на нього знов находили дикі ревнощі та жаль, що краяв серце. Він не діставав ніяких вістей. Він сам нікому не писав, і йому ніхто не писав. Він нічого не знав. І ось, вертаючись самотою в темряві, він уявляв собі розвиток зв’язку між своєю недавньою коханкою та графом фон Бернгаузом. Ця невідчепна думка щодня все більше переслідувала його. «Цей, — думав він, — дасть їй саме те, чого вона хоче: він буде добропорядним світським коханцем, постійним, не надто вимогливим, цілком задоволеним і підлещеним тим, що став обранцем такої чарівної й тонкої кокетки».

Він порівнював графа з собою. Бернгауз, напевне, не матиме тієї хворобливої чутливості, тієї втомливої вимогливості, тієї несамовитої жадоби взаємних пестощів, що знівечили їхню любовну згоду. Як людина світська, гнучка, обережна й стримана, він удовольниться малим, бо, очевидно, теж не належить до породи палких людей.