Твори том 2 - де Мопассан Ги. Страница 4

Маріоль дивився на пані де Бюрн, яка сиділа тепер під колоною з величезною лампою нагорі.

Її тоненький, трохи кирпатий носик, милі ямочки на щоках і підборідді надавали їй пустотливого, як у дитини, вигляду, хоча її тридцять років були вже не за горами, а очі кольору зів’ялої квітки сповнювали обличчя якоюсь хвилюючою таємницею. Шкіра її в яскравому вечірньому освітленні набувала відтінків ясного оксамиту, а волосся, коли вона повертала голову, спалахувало рудуватим відблиском.

Вона відчула чоловічий погляд, спрямований на неї з другого кінця вітальні, і невдовзі підвелася й підійшла до Маріоля, усміхаючись, немов у відповідь на його заклик.

— Ви, мабуть, заскучали? — сказала вона. — В незнайомому товаристві завжди нудьгуєш.

Він заперечив.

Вона підсунула стільця й сіла біля нього.

І вони одразу розговорилися. Це сталося зненацька, як спалахує сірник, піднесений до полум’я. Здавалось, вони вже давно знали думки й почуття одне одного, а однаковість вдач, освіти, уподобань, смаків приготувала їх до взаєморозуміння і обумовила їхню зустріч.

Можливо, тут зіграло роль і кокетування молодої жінки; але радість від зустрічі з людиною, котра слухає, вгадує твої думки, відповідає і своїми зауваженнями дає поштовх до дальшого розвитку думки, запалила Маріоля. Підлещений, крім того, люб’язним прийомом, переможений її звабною принадністю, чарами, що ними вона вміла оповивати чоловіків, він намагався показати їй ту властивість свого розуму, не дуже помітного з першого погляду, але своєрідного й тонкого, що привертав до нього тих небагатьох, справжніх друзів, які його добре знали.

Зненацька вона сказала:

— З вами, пане, справді дуже приємно розмовляти. Мені, до речі, так і говорили.

Він відчув, що червоніє, і зважився відповісти:

— А мені, пані, говорили, що ви…

— Доказуйте — кокетка? Так, я дуже кокетую з тими, хто мені подобається. Це всім відомо, і я з тим не криюся, але ви побачите, що моє кокетування зовсім безстороннє, і це мені дозволяє зберігати… або повертати своїх друзів, ніколи не втрачаючи їх остаточно, і втримувати їх усіх коло себе.

Її затаєна думка, здавалося, промовляла: «Будьте спокійні і не надто самовпевнені; не дуріть себе, бо вам дістанеться не більше, ніж іншим».

Він відповів:

— Це називається відверто попередити своїх гостей про всі небезпеки, що загрожують їм тут. Дякую, пані, мені дуже подобається такий спосіб.

Вона відкрила йому шлях до розмови про неї. Він з того скористався. Почав з компліментів і переконався, що вона

їх любить; потім збудив її жіночу цікавість, розказуючи, що саме про неї говорять у різних місцях, де він буває. Трохи стурбована, вона не могла приховати, що це її цікавить, хоча ft намагалася виявити цілковиту байдужість до того, що можуть думати про її спосіб життя й смаки.

Він малював їй принадний портрет незалежної, розумної жінки, непересічної і звабливої, яка оточила себе талантами і разом з тим залишилася бездоганно світською дамою.

Вона відхиляла його компліменти з усмішкою, з невпевненими «ні» підлещеного егоїзму, від душі втішаючись з усіх тих подробиць, що він подавав, і жартами вимагала усе нових і нових, уміло розпитуючи його з якоюсь сласною жадібністю до лестощів.

Він думав, дивлячись на неї: «По суті, це просто дитина, як і всі інші жінки». І закінчив красивою фразою, вихваляючи її за справжню любов до мистецтва, таку рідкісну в жінок.

Тоді вона несподівана перейшла на глузливий тон в дусі тієї французької лукавої веселості, який, здається, становить саму суть нашої нації.

Маріоль її перехвалив. Вона дала йому зрозуміти, що не дурненька.

— Їй-право, — мовила вона, — признаюся вам, я й сама не знаю, що я люблю: мистецтво чи митців.

Він зауважив:

— Як же можна любити митців, не люблячи самого мистецтва?

— Вони часом цікавіші, ніж світські люди.

— Так, зате вони мають прикріші вади.

— Це правда.

— То ви музики не любите?

Вона раптом споважніла.

— О ні. Я кохаюся в музиці. Я, здається, люблю її над усе. А проте Масіваль переконаний, що я зовсім на ній не розуміюся.

— Він вам так сказав?

— Ні, він так думає.

— А звідки ви це знаєте?

— О, ми, жінки, якщо й нічого не знаємо, то майже завжди здогадуємося.

— То Масіваль думає, що ви не розумієтеся на музиці?

— Я в цьому впевнена. Я бачу це вже з того, як він мені її роз’яснює, як підкреслює відтінки, а сам у той час, певне,

думає: «Все одно марно; цe я роблю лише тому, що ви дуже мили».

— Але ж він мені казав, що ніде в Парижі не почуєш кращої музики, як у вас.

— Так, завдяки йому.

— І літературу ви не любите?

— Дуже люблю і навіть переконую себе, що добре на ній розуміюся, всупереч думці Ламарта.

— Який теж уважає, що ви на ній зовсім не розумієтеся?

— Авжеж.

— І він теж не казав вам цього?

— Вибачайте, цей-то казав. Він уважає, що деякі жінки можуть тонко і правильно розуміти описані почуття, життєвість дійових осіб, психологію взагалі, але що вони цілком нездатні оцінити найголовніше в його майстерності — мистецтво. Коли він вимовляє слово «мистецтво», то не лишається нічого іншого, як вигнати його за двері.

Маріоль спитав усміхаючись:

— А ваша думка, пані?

Вона замислилась на мить, потім глянула йому просто у вічі, щоб переконатися, чи він здатен вислухати її й зрозуміти.

— Я? У мене є свої власні міркування про це. Я гадаю, що почуття… почуття — ви розумієте мене? — може розкрити розум жінки для сприймання всього, що захочете, але, звичайно, це в пам'яті часто не затримується. Зрозуміли?

— Ні, не зовсім, пані.

— Я хочу сказати, що для того, щоб зробити нас такими самими цінителями, як чоловіки, треба передусім звертатися до нашої жіночої натури, а потім уже до розуму. Все те, що чоловік заздалегідь не потурбується зробити для нас привабливим, мало нас цікавить, бо ми все сприймаємо через почуття. Я не кажу «через кохання», ні, — а взагалі через почуття, що має всякі можливі форми, вияви, відтінки. Почуття належить нам, а ви, чоловіки, не розумієте його добре, бо воно вас засліплює, а нам воно світить. О, я бачу, для вас усе це дуже неясно, — шкода! Одне слово, коли чоловік нас любить і нам приємний, — бо ж нам конче необхідно усвідомлювати себе коханими, щоб бути здатними на таке зусилля, — і коли цей чоловік істота непересічна, він може, якщо постарається, змусити нас усе згадати, все відчути, все зрозуміти, геть-чисто все, і може передати нам, поволі й потроху, усе своє духовне багатство. О, це часто потім зникає, гасне, бо ми легко забуваємо, — так, забуваємо, як губляться у повітрі вимовлені слова! Ми наділені інтуїцією і здатні до прозріння, але ми мінливі, вразливі й швидко змінюємось під впливом оточення. Коли б ви знали, як часто я переходжу з одного душевного стану в інший, як стаю цілком іншою жінкою залежно від погоди, здоров’я, прочитаної книжки чи цікавої розмови. Далебі, іноді в мене душа зразкової матері родини — хоча й без дітей, а інколи — майже душа кокотки… без коханців.

Зачарований, він поцікавився:

— І ви гадаєте, що майже всі розумні жінки здатні на таку активність думки?

— Так, — мовила вона. — Тільки вони поступово скніють, а середовище безповоротно затягує їх у той чи інший бік.

Він знову спитав:

— Отже, ви ставите музику над усе?

— Так. Але те, що я вам оце говорила, щира правда! Звичайно, я не тішилась би музикою так, як тішусь тепер, не любила б її так, як люблю, коли б не цей ангел Масіваль. У всі твори великих композиторів, що їх я вже й так любила палко, він вдихнув душу, граючи їх для мене. Яка шкода, що він жонатий!

Вона промовила останні слова жартівливо, але з таким глибоким жалем, що вони заглушили все — і її міркування про жінок, і її захоплення мистецтвом.

Масіваль справді був жонатий. Ще до того, як досяг успіху, він зв’язав себе одним з тих шлюбів, нерідких у світі мистецтва, що їх потім доводиться тягнути за собою крізь славу аж до самої смерті.