Твори том 2 - де Мопассан Ги. Страница 50

— Добридень, пане Бертен, — сказала Аннета.

— Добридень, мала, як ся маєш?

— Дуже добре, а у вас?

— То ти рішуче не хочеш казати мені «ти»?

— Мені трохи ніяково…

— Отакої!

— Авжеж, ніяково. Я ніяковію у вашій присутності.

— Чому?

— Бо… бо ви ні старий, ні молодий!..

Художник засміявся.

— Після такого доводу я не наполягаю!

Вона раптом почервоніла аж до тієї білої шкіри на лобі, де пробивається перше волосся, і збентежено додала:

— Мама доручила мені переказати, що вона зараз вийде, та спитати, чи не поїдете ви з нами в Булонський Ліс.

— Безперечно. Ви одні?

— Ні, з герцогинею де Мортмен.

— Гаразд, і я з вами.

— Тоді дозвольте мені піти надіти капелюшок.

— Іди, моя дитино.

Ледве вона вийшла, як увійшла графиня у вуалі, готова до від’їзду. Вона простягла йому обидві руки.

— Що це вас не видно, Олів’є? Що ви робите?

— Я не хотів заважати вам у ці дні.

Вона промовила ім’я «Олів’є» таким тоном, ніби вклала в нього всі свої докори й почуття.

— Ви найкраща жінка в світі,— додав він, зворушений її інтонацією.

Коли з цією сердечною дрібною сваркою було покінчено, графиня докинула тоном світської розмови:

— Ми заїдемо до герцогині додому, а потім покатаємося в Лісі. Треба ж показати його Нанеті.

Ландо чекало їх під брамою.

Бертен сів проти жінок, екіпаж рушив, кощі зацокотіли копитами під дзвінким склепінням.

На великому бульварі, що спускався до церкви святої Магдаліни, все живе втішалося приходом ранньої весни.

Тепле повітря й сонце надавало чоловікам святкового, а жінкам — закоханого вигляду, веселило хлопчаків у білих фартухах, які, поставивши на лави кошики, бігали й бавилися зі своїми однолітками, малими вуличними голодранцями; собаки, здавалось, кудись квапилися, у консьєржів од співів охрипли чижики; тільки старі шкапи візників пленталися своєю звичайною понурою ступою.

— О, який чудовий день, як гарно жити! — прошепотіла графиня.

При ясному світлі Весняного дня художник придивлявся до матері та дочки.

Звичайно, між ними була різниця, але разом з тим така схожість, що дочка була ніби продовженням матері; здавалось, іцо вони створені з однієї і тієї ж крові та плоті, натхненні одним і тим же життям. А їхні очі, блакитні,

в чорних цяточках, очі, такі свіжі й синяві в дочки і трохи збляклі в матері, дивились на Бертена так однаково, коли він говорив, що він мимоволі чекав від них однакових відповідей. І, примушуючи їх сміятися та гомоніти, він дивувався, що перед ним дві зовсім різні жінки, що одна вже в літах, а друга тільки починає жити. Ні, він не міг передбачити, якою стане ця дитина, коли її молодий розум з поки що приспаними смаками та інстинктами розів’ється, наче квітка, в світському вирі.

Він зворушився, подумавши, що вона обрала саме його, що й досі він любий цій незмінно вродливій жінці, яка похитувалась в ландо, вдихаючи тепле весняне повітря.

Він подякував їй поглядом, вона зрозуміла його значення, і в легенькому дотикові п сукні йому почулася теж вдячна відповідь.

Він і собі прошепотів:

— Справді, який чудовий день!

Узявши герцогиню на вулиці де В арен, вони рушили до Будинку інвалідів, минули Сену і, їдучи вгору до Тріумфальної арки серед цілої лави екіпажів, дістались до Єлі-сейських Полів.

Дівчина сиділа поруч із Бертеном, спиною до коней, і дивилась на потік екіпажів жадібними, наївними очима. Час від часу, коли герцогиня або графиня відповідали легким кивком голови на чиєсь привітання, вона питала: «Хто це?» Він відповідав: «Пантеглени, Пюїсельсі, графиня де Льокріст», чи «красуня пані Мандельєр».

Вони їхали тепер проспектом Булонського Лісу, серед стукоту й руху коліс. Екіпажі, що вже не так тіснились, як біля Тріумфальної арки, здавалося, змагались у нескінченному галопі. Фіакри, важкі ландо й величні восьмиресорні карети випереджали одні одних, але зненацька всіх їх обігнала легенька відкрита коляска, запряжена рисаком, який мчав з шаленою швидкістю крізь цей рухливий потік буржуа та аристократів, людей різних верств, класів та ієрархій молоду, байдужу з вигляду жінку; від світлого, сміливого її вбрання віяло на екіпажі, які вона минала, дивовижними пахощами невідомої квітки.

— Хто це? — спитала Аннета.

— Не знаю, — відповів Бертен, а герцогиня й графиня обмінялись усмішками.

Листя розпускалося, солов’ї, постійні відвідувачі цього паризького саду, вже перегукувалися в молодій зелені, і коні, наближаючись до озера, перейшли на ліниву ступу, з коляски до коляски полинули нескінченні привітання, усмішки й поклони. Тепер це нагадувало плавучу флотилію човнів з дуже чемними добродіями та дамами. Герцогиня, що раз у раз кивала піднятим капелюхам та головам, схиленим у поклоні, робила, здавалось, огляд і пригадувала все, що знала, думала й гадала про людей, які їхали в екіпажах.

— Глянь, малятко, ось знову красуня де Мандельєр, окраса Республіки.

В легкій і кокетливій колясці перша красуня Республіки, зовні байдужа до своєї незаперечної слави, визнаної всіма, дозволяла милуватися своїми великими темними очима, низьким чолом під пасмами чорного волосся і владним, трохи завеликим ротом.

— Все-таки вона дуже вродлива, — сказав Бертен.

Графині не подобались його похвали іншим жінкам.

Вона тихо знизала плечима й нічого не відповіла.

Але дівчина, у якій зненацька прокинувся інстинкт суперництва, насмілилась заперечити:

— Hjc на мене, ні.

Художник повернувся до неї.

— То, по-твоєму, вона не вродлива?

— Ні, в неї такий вигляд, ніби її в чорнило вмочили.

Герцогиня захоплено засміялась.

— Браво, малятко, половина паризьких чоловіків уже шість років умлівають перед цією негритянкою! Можна подумати, що вони глузують із нас. А поглянь лишень на графиню де Льокріст.

Сама в ландо, з білим песиком на колінах, ніжна, граціозна, як мініатюра, білява, з карими очима, графиня, тонкі риси обличчя якої вже п’ять чи шість років викликали захоплення в її закоханців, відповідала на привітання знайомих усмішкою, ніби приклеєною до уст.

Проте Аннета й на цей раз не виявила захвату.

— О! — мовила дівчина. — Вона вже немолода.

Бертен, який у щоденних суперечках про цих двох суперниць ніколи не підтримував графиню, зненацька обурився з такої нетерпимості дівчини.

— То байдуже, — сказав він, — подобається вона тобі чи ні. Вона чарівна, і я бажаю тобі стати такою гарною, як вона.

— Облиште! — кинула герцогиня. — Адже вам подобаються тільки ті жінки, яким уже перейшло за тридцять.

Дитина каже слушно, — ви хвалите жінок, що вже відцвітають.

— Ба ні, жінка стає вродливою по-справжньому пізніше, коли досягає цілком повного розвитку! — вигукнув Бертен.

І розвиваючи думку, що свіжість — це тільки зовнішнє сяйво краси, він доводив, що світські чоловіки не помиляються, майже не звертаючи уваги на молодих жінок у всьому їхньому блискові, і слушно визнають їх «красунями» тільки в останню пору цвітіння і розквіту.

Графиня, потішена цим, прошепотіла:

— Його правда, він судить як художник. Молоде обличчя дуже миле, але завжди трохи банальне.

Бертен і далі відстоював своє, зазначаючи, що в певний час обличчя повільно втрачає невиразну юнацьку принадність, набирає своєї остаточної форми, свого характеру і свого вигляду.

Кожне його слово графиня підтверджувала, переконано киваючи головою; і що більше він доводив, із запалом адвоката, який виголошує свою захисну промову, з піднесенням обвинуваченого, який обстоює свою правоту, то рішучіше вона схвалювала його поглядом і жестом, немовби вони уклали між собою угоду для взаємної підтримки проти якоїсь небезпеки, для захисту від загрозливої й хибної думки. Аннета їх не слухала, поринувши в споглядання. Завпеди усміхнене обличчя її споважніло, і вона мовчала, одурманена радістю такого оточення. Це сонце, листя, екіпажі, це прекрасне, багате й веселе життя — все це було для неї.