Твори том 2 - де Мопассан Ги. Страница 57

За столом маркіз, сівши поруч дівчини, пильно біля неї впадав, як ті чоловіки, що мають на це право.

Він дивився на неї цікавим поглядом, що здавався художникові зухвалим і настирливим, усміхався ніжно й задоволено, залицявся безцеремонно й одверто. В його манерах та словах почувалось уже щось вирішене, немов він повідомляв про згоду володіти нею.

Герцогиня й графиня, здавалось, підбадьорювали його

й схвалювали його поведінку, переглядаючись одна з одною як змовниці.

Зразу ж після сніданку вони вернулись на виставку. Зали так захрясли людьми, що ніяк було туди й протовпитись. Від тепла людських тіл і неприємного духу ношених сукень та фраків повітря було важке й огидне; вже дивились не на картини, а на туалети та обличчя, шукаючи знайомих; часом це товпище, штовхаючись, розступалося на мить, щоб пропустити лакувальників із високою подвійною драбиною, які кричали:

— Увага, панове! Увага, панове!

По недовгім часі графиню й Олів’є відтиснули від інших. Він хотів шукати їх, але пані де Гійруа, спираючись на його руку, сказала:

— Хіба нам недобре так? Покиньмо їх, бо ми ж умовились зустрітись о четвертій у буфеті, якщо їх загубимо.

— Правда, — погодився Бертен.

Але його ятрила думка, що маркіз ходить поруч Аннети й пишається перед нею своїм гречним чванством.

— Отже, ви мене все ще кохаєте? — шепнула графиня.

— Звичайно, — відповів він неуважно.

І він шукав очима сірого капелюха пана де Фарандаля.

Почуваючи, що думки його десь блукають, і, бажаючи привернути його увагу до себе, вона промовила:

— Коли б ви знали, як подобається мені ваша картина! Це ваш шедевр.

Він усміхнувся, раптом забувши про молодих, і вже думав тільки про те, що його тривожило зранку.

— Справді? Ви гадаєте?

— Так, я її ставлю понад усі.

— Я попомучився над нею.

Вона знову заворожила його пестливими словами, вже давно добре знаючи, що ніщо не має такої сили над художником, як ніжні й постійні пестощі. Захоплений, підбадьорений і зраділий, він знову почав розмовляти, не бачачи і не чуючи нікого, крім неї, в цьому рухливому натовпі.

Щоб віддячити графині, він шепнув їй на вухо:

— Мені дуже хочеться вас поцілувати.

її пройняло гаряче хвилювання, і, підвівши на нього блискучі очі, вона знову спитала:

— То ви мене все ще кохаєте?

І Бертен відповів з тим віотінком у голосі, якого вона чекала й не чула до цього часу:

— Так, кохаю вас, моя люба Ані.,_v.,jon.. :ї

— Приходьте частіше до мене ввечері,— провадила вона. — Тепер через дочку я мало виходитиму.

Відчувши в ньому це несподіване пробудження кохання, вона вмить пройнялася щастям. Тепер, коли волосся у Олів’є зовсім посивіло і роки заспокоїли його, минала й небезпека, що він захопиться іншою жінкою, але графиня до жаху боялась, аби він не одружився з нудьги й самотності. Цей давній страх невпинно зростав, породжуючи нездійсненні плани того, якби найбільше часу бути з нею і не сидіти довгими вечорами в холодній тиші свого порожнього будинку* Не маючи змоги весь час вабити його й утримувати біля себе, вона вигадувала йому розваги, посилала до театру, штовхала його в світ, гадаючи, що серед жінок він усе-таки почуватиметься краще, ніж у своєму сумному домі.

Вона додала, відповідаючи на свою потайну думку:

— Ох, коли б я могла бути з вами завжди, як би я вас пестила! Обіцяйте мені приходити часто, бо я вже зовсім не виходитиму.

— Обіцяю.

Аж тут чийсь голос шепнув їй на вухо:

— Мамо!

Графиня, затремтівши, озирнулась. Аннета, герцогиня та маркіз підійшли до них.

— Четверта година, — сказала герцогиня, — я дуже втомилась і хочу йти.

— Я теж іду, не можу більше, — відповіла графиня.

Вони подалися до внутрішніх сходів, що ведуть із галереї, Де висіли картини й акварелі, вниз до просторого зимового саду, в якому було виставлено скульптуру.

З площадки сходів видно було всю величезну оранжерею, де на стежках навколо зелених чагарів стояли статуї, які здіймались над юрбою, що котдлася по алеях рухливою чорною хвилею. Над темним килимом із капелюхів та плечей, протинаючи його в багатьох місцях, мармурові постаті, здавалось, випромінювали білясте сяйво.

Коли Бертен прощався з жінками коло дверей, пані де Гійруа тихенько спитала:

— То ви прийдете ввечері?

— Неодмінно.

І він вернувся на виставку поговорити з художниками про враження цього дня.

Художники й скульптори стояли гуртами біля статуй та біля буфету й сперечались, як це бувало щороку, захищаючи й відкидаючи ті самі думки тими самими аргументами про майже однакові твори. Олів’є, що звичайно запалювався в цих суперечках, маючи особливий хист приголомшливо відповідати та нападати, а також репутацію дотепного теоретика, чим він дуже пишався, і собі спробував захопитись дискусією, — але сьогодні те, що він за звичкою відповідав, як і те, що слухав, не цікавило його, і йому хотілось піти, нічого не чути й нічого не розуміти, бо він наперед знав геть усе про ці одвічні питання мистецтва, відомі йому всебічно.

Щоправда, він кохався в них, кохався досі майже пристрасно, однак сьогодні його увагу одвертали та легенька й настирлива турбота, той дрібний клопіт, що ніби й не повинен обходити нас, а проте, хоч би що ми говорили й робили, впивається в думку, немов невидима шпилька в тіло.

Він навіть забув про свій неспокій щодо купальниць і пам’ятав тільки неприємне поводження маркіза з Анне-тою. Яке йому, зрештою, діло? Чи має він право? Чому йому хотілось перешкодити цьому вигідному шлюбові, наперед вирішеному й в усіх відношеннях пристойному? Але ніякі доводи не змогли стерти того прикрого, дошкульного враження, що нагнали на нього мова й усмішки Фаранда-ля, котрий поводився як жених і пестив поглядом дівоче обличчя.

Коли ввечері він зайшов до графині й застав її з Анне-тою у вітальні, де вони так само плели при лампах ковдри для бідних, то насилу стримався від глузливих і злих закидів на адресу маркіза — так йому кортіло викрити перед дівчиною його банальність, сховану під зовнішнім блиском.

Раніше під час таких пообідніх візитів він часто трохи сонливо мовчав і тримався недбало, як давній друг, що вже не соромиться. Тож і тепер, сівши в крісло, поклавши ногу на ногу й закинувши голову, він марив, розмовляючи, і спочивав тілом та душею у цій погідності. Та раптом у ньому збудилася спритність чоловіка, який у присутності певних осіб хоче підтримати розмову, щоб їм сподобатись, — і зважує слова, добирає блискучі й витончені вирази, аби прикрасити ними свої думки й зробити їх манірними. Він уже не вдовольняв ся млявою бесідою, а пожвавлював її, підхльостуючи своїм запалом, і коли графиня чи її до*жа весело сміялися, коли він відчував їхнє зворушення, бачив, як вони підводять здивовані очі від плетива й уважно слухають його, то душу його мовби щось лоскотало; це був солодкий трепет успіху — винагорода за старання.

Він став приходити щоразу, коли знав, що вони самі, й ніколи ще, можливо, не проводив таких гарних вечорів.

Завдяки цим частим відвідинам постійні побоювання пані де Гійруа розвіялись, і вона докладала Всіх сил, аби привабити його і вдержати. Вона відмовлялась від званих обідів у місті, балів та вистав, і, виходячи з дому о третій пополудні, з радістю кидала в телеграфну скриньку маленьку блакитну депешу, де стояло: «До скорого побачення». Попервах, щоб швидше дати йому бажане побачення на самоті, вона виряджала Аннету спати, тільки-но вибивало десяту. Та коли Бертен якось здивувався з цього і, сміючись, попросив не ставитись до дівчини, як до малої нерозумної дитини, графиня погодилась на пільгових чверть години, потім на півгодини, тоді на годину. Одначе він не довго сидів після того, як Аннета залишала їх, немовби половина чар, що затримувала його у вітальні, зникала разом із нею. Присунувши до ніг графині своє улюблене кріселко, він сідав близько неї і часом пестливо клав їй голову на коліна. Вона давала йому руку, яку він брав у свої, і його гарячковий настрій раптом зникав, він переставав говорити, немов спочивав у ніжній мовчанці після зроблених зусиль.